Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Газети, паночку, пишуть, буцімто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усі набої.[12]

– Це йде, пані Міллерова, як по маслу, страшенно швидко. Я для такої справи купив би собі браунінг. На вигляд – іграшка, а тим часом за дві хвилини можна з нього перестріляти двадцять ерцгерцогів, байдуже – худих чи гладких. Хоча, між нами кажучи, пані Міллерова, в товстопузого ерцгерцога вцілити, безперечно, легше, ніж у худого. Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля? Він був такий самий черевань[13]. Та що й казати, адже ж королі ніколи худенькими не бувають. Ну, зараз я йду до шинку «Під келихом», а коли з’являться за тим пінчером, – я вже взяв за нього завдаток, – то скажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, й, доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залишіть у двірнички.

У шинку «Під келихом» сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівец мив череп’яні підставки з-під кухлів, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.

Палівец був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було «дупа» або «гівно». Водночас він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу річ Віктор Гюго, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо.[14]

– Гарне літо маємо, – вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.

– Все це гівна варте, – відповів Палівец, ставлячи підставки до скляної шафи.

– Та й устругнули ж вони штуку нам у Сараєві, – з проблиском надії озвався Бретшнейдер.

– В якому «Сараєві»? – перепитав Палівец. – У тому нусельському шинку? Там же щодня бійка. Відома річ – Нусле![15]

– У боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцога Фердінанда. Що ви на це?

– Я в такі справи не втручаюсь. З такими справами хай вони мене поцілують у дупу, – чемно відповів пан Палівец, закурюючи люльку. – Бо в наші часи встрявати в такі справи – це однаковісінько що в зашморг лізти. Я дрібний торговець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я наливаю, а якесь там Сараєво, політика чи небіжчик ерцгерцог – це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що камеру в Панкраці.[16]

Бретшнейдер замовк і розчаровано обвів очима порожній шинок.

– Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, – за хвилину знову заговорив він, – отам, де тепер дзеркало.

– Еге ж, правду кажете, висів, – ствердив пан Палівец, – та той портрет дуже мухи засрали, от я й виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово й могли б із цього вийти неприємності. А на біса мені це здалось?

– У тому Сараєві, напевно, паскудно воно вийшло, пане шинкарю?

На це підступне пряме запитання пан Палівец відповів надзвичайно обережно:

– Під цю пору в Боснії і Герцоговині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому обер-лейтенантові мусили класти лід на голову.

– В якому ж полку ви служили, пане шинкарю?

– Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився, – відповів пан Палівец. – Багато знатимеш – швидко посивієш.

Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов у шинок і, замовивши чорне пиво, зауважив:

– У Відні сьогодні також траур.

Бретшнейдерові очі блиснули надією, і він похапцем промовив:

– У Конопіштє вивісили десять чорних прапорів.

– А їх повинно там бути дванадцять, – зауважив Швейк, відпивши пива.

– А чому ви гадаєте, що дванадцять? – спитав Бретшнейдер.

– Для рівного рахунку, щоб була дюжина: краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, – відповів Швейк.

Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:

– Виходить, він уже перед Божим судом, дай йому, Господи, царство небесне. Навіть не дочекався, поки стане цісарем. Коли я служив у війську, один генерал упав з коня й розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глянь, – а він мертвісінький. І теж мав піти вгору: мітив у фельдмаршали. Це трапилося під час військового параду: вони, ці паради, до добра ніколи не доводять. У Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, то за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, й два дні я пролежав, як той Лазар, зв’язаний «козлом»[17]. Але що ж удієш? В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухався. Наш обер-лейтенант Маковец завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку[18], а на кожному дереві сидить недисциплінований солдат. Це мене завжди найбільше лякало.

– У Сараєві це робота сербів, – спрямовував розмову Бретшнейдер.

– Помиляєтесь, – відповів Швейк, – то зробили турки через Боснію й Герцоговину. – І Швейк виклав свої погляди на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією та Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталось, ось вони й застрелили Фердинанда.

– Ти любиш турків? – звернувся Швейк до шинкаря Палівца. – Любиш тих собак нехрещених, адже ж ні?

– Мені аби клієнт, – сказав Палівец, – хай він буде й турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво – сиди в шинку й базікай собі досхочу. Це мій принцип. Хай би хто там убив нашого Фердинанда – серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех[19], – мені однаковісінько.

– Гаразд, пане шинкарю, – мовив Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох уловиться, – але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

– Авжеж, утрата, тут нічого не скажеш. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь там йолопом? Шкода тільки, що він не був ще товстіший.

– Що ви хочете цим сказати? – ожив Бретшнейдер.

– Що хочу сказати? – охоче відповів Швейк. – А ось що: коли б він був гладший, то напевно б його грець побив ще тоді, коли він ганяв у Конопіштє бабів, які в його лісах збирали хмиз та гриби, й тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: дядько найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас в Будєйовіце на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою на прізвище Бржетіслав Людвік[20]. У нього був син Богуслав, і от куди той, бувало, прийде продавати поросят, ніхто в нього нічого не купує, а кожен каже: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем йому нічого не залишалось, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, а потім довелося його звідти витягати, довелося оживляти, довелося з нього воду викачувати, й все ж таки він сконав на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

– Ну й дивні ж у вас порівняння, – значуще промовив Бретшнейдер, – говорите спочатку про Фердинанда, а потім одразу про торговця худобою.

– Які там порівняння? – запротестував Швейк. – Боронь Боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би опинитися в шкурі вдови ерцгерцога[21]. Що ж вона тепер робитиме? Діти – сироти, маєток в Конопіштє без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцога? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва й вдруге залишиться вдовою. От кілька років тому був у Зліві біля Глубокої один лісник із таким паскудним прізвищем Піндьоур. Застрелили його браконьєри, й лишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловіца з Мидловарів. Та що ж, і того порішили. Тоді вийшла заміж утретє, й знову ж таки за лісника, та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо й тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що й цього застрелили, а вона вже мала з тими лісниками шестеро дітей. Пішла вона до канцелярії князя в Глубоку скаржитись, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша, сторожа з Ражицької греблі[22]. І що б ви думали? Втопили його, як обловлювали ставок. А вона вже й від нього народила двоє дітей. Потім узяла собі каструвальника з Воднян, так той її раз уночі гепнув сокирою й сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він укусив священика за ніс і сказав, що взагалі, мовляв, ні в чому не кається, й до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.

вернуться

12

Газети, паночку, пишуть, буцімто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усі набої. – Принціп встиг зробити лише два постріли. Першим було вбито Ф., а другим – його дружину. Пані Мюллерова переказує перші неточні повідомлення про вбивство.

вернуться

13

Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля? Він був такий самий черевань. – 1 лютого 1908 р. у Ліссабоні було вбито португальського короля Карлоса І Браганца Кобурзького (разом із сином Луїсом). Навряд чи його можна назвати дуже товстим. На фотографії він виглядає дорідним, симпатичним чоловіком.

вернуться

14

…і радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу річ Віктор Гюго, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо. – Полковник Наполеонівської гвардії Камброн на пропозицію англійців здатися відповів: «Merde! (лайно!) Гвардія вмирає, але не здається». Цю сцену описав В. Гюго в романі «Знедолені» (кн. І, част. ХІV).

вернуться

15

Відома річ – Нусле! – Район Праги. Він і досі має погану криміногенну репутацію.

вернуться

16

…хіба що камеру в Панкраці – в’язниця в однойменному районі Праги.

вернуться

17

…я пролежав, як той Лазар, зв’язаний «козлом» – вид покарання в австро-угорській армії, коли солдату прив’язували залізними ланцюгами руки до ніг і залишали так лежати протягом доби і більше. Лазар – герой євангельської притчі «Про багатого і Лазаря» (Лука 16: 19—31), символізує земні страждання.

вернуться

18

…парк, скажімо, на Карлаку – розмовна назва Карлової площі в центрі Праги.

вернуться

19

младочех – член радикальної партії Младочехів, заснованої в 1874 р. Її лідером був д-р Карел Крамарж.

вернуться

20

Бржетіслав Людвік – невигаданий персонаж. У Будєйовіце дійсно жив такий торговець худобою, але нещастя, описаного Гашеком у романі, з ним ніколи не траплялося. Цей Людвік був другом Гашека з дитинства. За зневагу до свого імені, використаного в романі, Бржетіслав Людвік видав у 1946 p. брошуру про Гашека, в якій навів деякі подробиці з його особистого життя.

вернуться

21

Я тільки не хотів би опинитися в шкурі вдови ерцгерцога. – Швейк знову реагує на перші не дуже точні повідомлення про смерть Фердинанда. Графиню Софію Хотек було вбито разом з Фердинандом. Вона пережила його щонайбільше на 15 хвилин.

вернуться

22

Тоді їй порадили Яреша, сторожа з Ражицької греблі… – дід Гашека. Був доглядачем ставків князя Шварценберга.

8
{"b":"252601","o":1}