З середніх нар линула тиха розповідь.

– Мене перевели сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері. Там ніби тримають за легші провини. Одного разу привели до нас сільського дядька. Цей голубчик дістав чотирнадцять діб за те, що приймав до себе на нічліг вояків. Спочатку думали – політична змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити поміж дрібними злочинцями, але там було вже повнісінько, й він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс із собою з дому, і чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами на додаток до тюремної їжі. І палити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну хлібину, яйця, масло, цигарки, тютюн – одне слово, все, чого душа забажає, й все він тримав у двох торбах. Цей дурило збирався усе те зжерти сам. Навіть не здогадався поділитися з нами, як чинили інші, коли щось діставали. А коли ми почали у нього випрошувати, він, скнара бісова, все відмовлявся та відмовлявся. Він, мовляв, сидітиме тут чотирнадцять днів і може зіпсувати собі шлунок тією капустою та гнилою картоплею, що нам дають на обід. Він обіцяв віддавати нам усю тюремну страву й тюремний хліб, бо вони, мовляв, його не цікавлять. «Діліться, – каже, – поміж собою або міняйтеся по черзі». І знаєте, такий був панський цуцик, що навіть не хотів сідати на парашу, а чекав наступного дня, аби на прогулянці зробити це у вбиральні. Це розпещене створіння принесло з собою навіть туалетний папір. Ми йому сказали, що нам начхати на ту його порцію. І терпіли день, другий, третій. Чолов’яга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, одним словом, жив, як у Бога за пазухою. Курив сигарети й не хотів навіть дати комусь бодай хоч раз затягнутись. Вам, казав, заборонено курити, і якщо наглядач побачить, то йому, мовляв, нагорить. Так ми терпіли три дні. А на четвертий день вночі з ним і порахувались. Вранці скнара прокидається, – а я вам забув сказати, що він завжди вранці, вдень і ввечері, перед тим як напхатися, молився. Довго молився. Отже, й тепер помолився й давай нишпорити по своїх торбах під нарами.

Торби лежали на місці, але були сплющені й зморщені, мов висушена слива. Бідолаха почав репетувати, що його обікрали, що там залишився тільки туалетний папір. Спочатку він думав, що ми жартуємо, просто все поховали кудись. І каже нам, та ще так весело: «Гей ви, шалапути, ви ж однаково мені все повернете, але ніде правди діти, гарно у вас це вийшло». Серед нас був один із Лібеня, ось він і каже: «Знаєте що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном і рахуйте до десяти, а потім визирніть й загляньте у свої торби». Скупиндра накрився, як слухняний хлопчик, і рахує: «Один, два, три…» А лібенчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лічіть повільніше». А той під рядном і справді почав рахувати прокволом, із перервами: «Один, два, три…» Коли відрахував до десяти, зліз із нар, заглянув у торби та як зарепетує: «Ісусе Христе, люди добрі! Таж вони порожні, як і були!» Треба було бачити його дурнувату пику! Ми всі мало не луснули зо сміху. А лібенчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вірте, хоч ні – мурмило так від усього того отетерів, що спробував ще раз, але, знов не знайшовши в торбах анічогісінько, крім туалетного паперу, почав гамселити в двері й горлати: «Мене обікрали, мене пограбували! Рятуйте! Відчиніть! Ради Бога, відчиніть!» Тієї ж миті до камери збіглися охоронники, покликали штабного наглядача й фельдфебеля Ржепу. Ми всі в один голос кажемо, що він з глузду з’їхав. Учора до пізньої ночі жер, аж поки все не ум’яв. А той тільки плаче і безперестанку своєї торочить: «Бодай крихти повинні б лишитися!» Почали наглядачі шукати крихти, але так і не знайшли, бо й ми ж не в тім’я биті: те, що самі не зжерли, послали «поштою» по мотузці на другий поверх. Так нам нічого й не змогли довести, хоч той йолоп без упину торочив: «Таж крихти повинні десь бути». Цілий день він нічого не жер, а приглядався, хто що їсть і чи не курить. А наступного дня спочатку не торкався тюремної їжі, але вже ввечері наминав собі на здоров’ячко і капусту, і гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тільки що не молився, як уперше, коли брався до шинки та яєць. Потім одному з нас поталанило дістати з волі «Драмки»[115] й ось тоді він із нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дідька лисого дали.

– А я вже боявся, що ви йому кінець кінцем таки дали покурити, – сказав Швейк, – ви б цим зіпсували все оповідання. Таке благородство буває тільки в романах, але в гарнізонній тюрмі в тих умовах подібне було б просто дурістю.

– А ви його не висповідали потемки? – почувся чийсь голос.

– Ні, про це забули.

Розпочалися тихі дебати, чи варто було його на додаток ще й віддухопелити. Більшість була «за».

Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися під пахвами, чухали груди, живіт, де в білизні найбільше заводяться воші. Засинали, натягаючи завошивлені рядна на голову, щоб не заважало світло гасової лампи.

О восьмій годині ранку Швейка викликали й наказали йти до канцелярії.

– З лівого боку біля дверей канцелярії є плювальниця, куди кидають недопалки, – повчав Швейка один із в’язнів.

– А на другому поверсі ти теж ітимеш повз плювальницю. Замітають коридори аж о дев’ятій, то, мабуть, там дещо буде.

Але Швейк не виправдав їхніх надій. До шістнадцятки він більше не повернувся. Дев’ятнадцять підштанків з приводу цього робили найрізноманітніші припущення. Один веснянкуватий ополченець із найбуйнішою фантазією розпустив чутку, ніби Швейк застрелив свого капітана і його сьогодні повели на Мотольський плац на страту.

І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох солдатів з багнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.

Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий – маленький і гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун – на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною їх зовсім звільнили від військової служби.

Вони поважно йшли бруком біля тротуару, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними й козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом з військовим кашкетом, у якому він пішов до армії. Отож перед звільненням йому видали стару військову форму, що раніше належала якомусь череваневі, на цілу голову вищому за Швейка.

У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Нескінченні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезна, полатана на ліктях, брудна і заяложена гімнастерка теліпалася на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який у гарнізонній тюрмі йому теж замінили, з’їхав аж за вуха.

На посмішки глядачів Швейк відповідав м’яким усміхом і теплим поглядом своїх лагідних очей.

Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.

Першим заговорив до Швейка товстун. Вони саме були на Мaлій Стрaні під портиком.

– Ти звідкіля? – спитав він.

– З Праги.

– А не втечеш від нас?

У розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: коли маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то люди худі й довготелесі – переважно скептиками.

Тому довгий сказав маленькому:

– Звичайно, якби міг, утік би.

– А на якого біса йому тікати? – озвався маленький. – Так чи так, він – на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут, у пакеті, для фельдкурата.

– А що в ньому? – спитав довгань.

– Не знаю.

– От бач, не знаєш, а балакаєш… Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:

– Ти не знаєш, нащо ми ведем тебе до фельдкурата?

– На сповідь, – байдуже відповів Швейк, – завтра мене вішатимуть. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.