— Я чую, мамо.

Одначе тільки нахиляючись зовсім низько до неї й водночас пильно стежачи, як ворушаться її губи, могла Луїза добрати змісту в ледве чутній, уриваній материній мові.

— Ти багато вчилася, Луїзо, і брат твій теж. З ранку до вечора, було, самі логії. Коли й знайдеться на світі ще яка-небудь логія, що її в цьому домі не пошарпали на клапті, то бодай мені вже й не почути, як вона називається.

— Я чую, мамо, кажіть далі, як маєте силу, — озвалась Луїза, побачивши, що матір знов понесло за водою.

— Та щось є таке, що твій батько прогавив чи забув, Луїзо. Не логія, ні, щось зовсім інше. Я сама не знаю, що воно таке. Я про це часто думала, отут сидячи вдвох із Сесі. Тепер я вже й не надумаюсь, як воно зветься. Але батько, може, ще й придумає. Воно мене весь час непокоїть. Я хочу йому написати, хай він, на бога, дізнається, що воно таке. Дай мені пера й чорнила, дай!

Але й непокоїтись вона вже не мала сили, тільки бідна її голова поверталася з боку на бік.

Одначе їй марилось, ніби принесли те, що вона просила і ніби вона держить перо в руці. Хтозна, які химерні знаки без змісту виводила та рука на укривалах. Але скоро й вона спинилася; те світло, що й завжди горіло лиш тьмяно за блідим транспарантом, погасло, і навіть на пані Товкматч, що піднеслася над тією темнотою, де ходить людина й клопочеться тільки про марне, зійшов жахний і величний спокій мудреців та патріархів.

Оскільки нерви пані Спарсіт заспокоювались дуже повільно, цій поштивій жінці довелось пробути не один тиждень у садибі пана Горлодербі, де вона, попри аскетичні свої нахили, що випливали зі свідомості нинішнього її становища в суспільстві, героїчно терпіла всі розкоші й жила, як то кажуть, мов у бога за дверима. Весь час тієї відпустки від її обов’язків у банку пані Спарсіт являла взірець сталості, і далі виказувавши у вічі панові Горлодербі таке співчуття, якого мало кому трапляється дізнати, а портрет його, теж у вічі, називавши вкрай уїдливо й зневажливо бовдуром.

Пан Горлодербі, забравши в свою запальну голову, що пані Спарсіт чуйним своїм серцем збагнула, яку незаслужену кривду чинять йому у власному домі (хоч сам він ще не надумався, у чому ж полягає та кривда) та що Луїза опиралась би занадто частим її відвідинам, якби тільки могла зважитись на опір його могутній волі, вирішив не відпускати від себе пані Спарсіт надовго. Отож, коли нерви її вже зміцніли настільки, що дозволяли їй споживати свій паштет на самоті, напередодні її від’їзду він за обідом сказав їй:

— Знаєте що, добродійко? Поки стоїть на годині, приїздіть до нас щосуботи й лишайтеся тут до понеділка.

На те пані Спарсіт, хоча й не бувши магометанкою, відповіла, що, мовляв, слово господаря для неї закон.

Взагалі пані Спарсіт не була схильна до поезії, і все ж у голові їй зродилась одна поетична алегорія. Видно, тривале стеження за Луїзою та невпинне розважання над непроникною поведінкою молодої господині так вигострили її думку, що на неї зійшло натхнення. Вона спорудила в уяві велетенські сходи, під якими чорніла безодня прірва ганьби і згуби, і бачила, як тими сходами що день, що годину, то нижче й нижче спускається Луїза.

Це зробилося цілим змістом життя пані Спарсіт — дивитись угору на ті сходи й спостерігати, як Луїза спускається ними. Коли повільніше, коли швидше, коли переступаючи кілька сходин ураз, коли зупиняючись, але ніколи не повертаючи назад. Якби вона була хоч раз повернула назад, пані Спарсіт, либонь, померла б з горя й досади.

Проте поки що вона спускалась неухильно, аж до того дня, коли пан Горлодербі, як згадано вище, запросив пані Спарсіт щотижня гостювати в маєтку. А тому пані Снарсіт була тоді в пречудовому гуморі й не від того, щоб побалакати..

— Пане добродію, — сказала вона, — вибачте тільки, що я допитуюсь про справу, за яку ви самі поки що волієте не згадувати… я знаю, що це з мого боку зухвальство, бо ж ви нічого не робите без підстави, але скажіть, будьте ласкаві, чи не з’ясувалося чого нового про грабунок?

— Ні, добродійко, поки що нічого. Та я й не сподівався, що воно з’ясується так швидко. Рим же не за день збудовано.

— Щира правда, пане добродію, — відказала пані Спарсіт, покивавши головою.

— Та й не за тиждень, добродійко.

— Авжеж, авжеж, — притакнула пані Спарсіт засмучено.

— Отож і я можу почекати. Мені нема куди квапитись, добродійко. Як Ромул і Рем могли зачекати, то й Джозая Горлодербі може. Звісно, їм змалечку не так жилось, як мені. Вони-бо мали вовчицю за мамку, а я тільки за бабу. Вона мене молоком не годувала, пані добродійко, лишень штурханами. О, на штурхани вона була вдійна, як олдернейська корова.

— Ох! — аж здригнувшися, зітхнула пані Спарсіт.

— Ні, добродійко, — провадив Горлодербі, — поки що більше нічого не чути. Одначе слідство йде далі, і Том помагає — він тепер зробився хіба ж такий старанний. Перше я цього за ним не бачив: не пройшов він такої науки, як я! Мій наказ ось який: не зчиняти галасу, нехай вони думають, що буря вщухла. Потихеньку робити що завгодно, але на яв нічого не давати, а то їх півсотні змовляться між собою і так заховають того втеклого пройдисвіта, що й повік його не знайдеш. Не зчиняти галасу, і злодії помалу заспокояться, перестануть стерегтись, отоді ми їх і влапаємо.

— Вельми мудро, пане добродію, — погодилась папі Спарсіт. — І вельми цікаво. А ту бабу, що ви згадували…

— Ту бабу, що я згадував, добродійко, — урвав її Горлодербі, не мавши чим тут похвалитися, — ще не вистежено. Та нікуди від нас стара паскуда не втече, хай за те не турбується. А тим часом, добродійко, я так гадаю, коли вам цікаво знати мою думку: що менше про неї говорити, то краще.

Того ж вечора пані Спарсіт, спакувавшись у дорогу, відпочивала в своїй кімнаті біля вікна й стежила, як Луїза спускається її уявними сходами.

Вона сиділа у садку, в альтанці, і про щось тихенько розмовляла з паном Гартгаусом. Він стояв, нахилившись до неї так близько, що майже торкався обличчям її кучерів. «А то і не майже», — сказала до себе пані Спарсіт, напружуючи до краю яструбиний свій зір. До них було задалеко, і вона не могла розчути ні слова з їхньої розмови, ані навіть тихих їхніх голосів, а тільки з виразів їхніх облич бачила, що воли розмовляють. А розмова їхня була така:

— Ви пам’ятаєте цього чоловіка, пане Гартгаусе?

— Дуже добре пам’ятаю.

— І обличчя його, й поводження, і що він казав?

— Дуже добре. І мушу признатися, що він видався мені страшенно нудним суб’єктом. Просто виморив мене, поки розводив свої теревені. Звісно, вміє удавати з себе такого, знаєте, чесного плохуту й на жалібній струні грати, але, запевняю вас, я думав, його слухаючи: «Перебираєш міру, друзяко!»

— А мені дуже важко було повірити, що він погана людина.

— Моя люба Луїзо… як вас Том називає (ніколи Том її так не називав), ви знаєте щось добре про нього?

— Ні, звичайно.

— А про когось іншого з цих людей?

— Звідки ж, коли я взагалі про них нічого не знаю? — відмовила вона, вертаючись до тону, якого він давненько вже не чув від неї.

— Тоді, люба моя Луїзо, дозвольте розповісти вам про них вашому найщирішому другові, бо він таки дещо знає про деякі різновиди своїх знаменитих ближніх — я таки ладен вірити, що вони знамениті люди, попри такі дріб’язкові вади, як, скажімо, трохи задовгі руки, що гребуть завжди до себе. Цей чолов’яга багато набалакав. Що ж, балакають усі люди. Він проповідує моральність. Що ж, моральність проповідують усі дурисвіти, де не глянь, від парламенту й до виправного дому, скрізь самі проповідники моральності, хіба тільки серед нас їх нема, і лише завдяки цьому нашу партію ще й можна терпіти. Ви ж самі чули и бачили все спочатку. Прийшов сюди один із тих людей, що завжди ходять ніби вкачані в пух, і мій вельмишановний приятель пан Горлодербі, маючи, як нам відомо, не дуже лагідну вдачу й досить, так би мовити, важку руку, повівся з ним вельми суворо. Той чоловік образився, озлився, вийшов звідси сердитий, спіткав не знати вже кого, той запропонував йому разом пограбувати банк, він погодився, поклав дещицю в свою кишеню, де не було доти нічого, і заразом зігнав оскому. Далебі, він був би не звичайною людиною, а просто надзвичайною, якби не скористався з такої нагоди. А може, він сам і придумав усе це діло, коли йому стало клею в голові.