Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Що ви хотіли, пане обер-лейтенант? – досить пристойною німецькою мовою спитала вона.

– У мене болить голова, – сказав Лежнєв, безцеремонно роздивляючись дівчину.

Медсестра підійшла до шафи, знайшла потрібні ліки, налила в склянку води, поставила перед Лежнєвим. Усе це вона робила мовчки, не дивлячись на пацієнта.

– А хто поручиться, що ви не підсунули мені отруту? – розвалившись на стільці, спитав Лежнєв.

Дівчина йому сподобалась, але самий факт перебування її в німецькому лазареті насторожував.

– Це пірамідон, – спокійно мовила вона.

Певно, обер-лейтенантове запитання анітрохи не зачепило її.

– Російська медсестра працює в лазареті для німецьких офіцерів? – так само розв’язно спитав Лежнєв.

– Я обслуговую допоміжний персонал санаторію. Німецьких військовослужбовців лікує німецький лікар. Сьогодні лікар Фюмен поїхав до міста, а фельдшер трохи випив і пішов спати. До того ж у лазареті немає хворих.

– Ви б хотіли лікувати німецьких офіцерів?

Дівчина промовчала.

– А скільки вам тут платять? – запиваючи порошок водою, ніби між іншим, спитав Лежнєв.

І знову мовчанка.

– Я не почув відповіді!

– Стільки, скільки ви платите іншим військовополоненим.

– Ви – військовополонена? – щиро здивувався Лежнєв.

Вона невиразно стенула плечима, відійшла до шафи, почала перебирати інструменти.

– Яке у вас звання? – уже лагідно спитав Лежнєв.

– Старший лейтенант медичної служби.

– Медсестра?

– Лікар. Я закінчила чотири курси медичного інституту.

– О, вас мобілізували, не давши довчитися, – майже співчутливо сказав Лежнєв.

– Я пішла добровільно!

Вона обернулась і вперше глянула на безцеремонного обер-лейтенанта.

– Як вас звати? – якомога м’якше спитав Лежнєв.

– А вам не все одно?

– Мені треба знати.

Вона не відповіла.

За шафою хтось застогнав. Дівчина зробила мимовільний рух, немовби хотіла затримати цей звук.

– То як же вас звати? – знову спитав Лежнєв, удаючи, що не почув стогону.

– Ірина… Ірина Дмитрівна, – швидко відповіла вона, відходячи од шафи і тим самим намагаючись відвернути увагу офіцера.

– Ірина, – повторив Лежнєв, підводячись із стільця. – Гарне ім’я. У мене була знайома, яку звали Ірина. Вона загинула на початку війни.

В ніші знову почувся стогін. Випередивши Ірину, Лежнєв пішов за шафу. Там на низькому тапчані долілиць лежала дівчина. Спина дівчини була густо змащена чорною маззю.

– Що з нею? – спитав Лежнєв.

Ірина відповіла не одразу.

– Вона відмовила офіцерові в тому, в чому не повинна була відмовляти. Офіцер поскаржився, і її покарали. Били батогом. Тут це називають «приборканням непокірних».

Лежнєв зціпив зуби. Відійшов до невеликого столу, дістав, але одразу ж сховав сигарети.

– Вибачте, Ірино Дмитрівно, – неголосно сказав він по-російськи. – Я не думав… Не знав… Чим я можу допомогти цій дівчині?

Ірина оторопіла.

– Ви росіянин?!

– Чому ви так вирішили?

– Ви дуже чисто… надто чисто розмовляєте по-російськи, – хвилюючись сказала вона.

– Фрау Ада розмовляє не гірше.

– Фрау Ада? – гірко посміхнулась Ірина. – Вона з місцевих німкень. І не просто з місцевих – цей замок колись належав її батькові.

– Он як? – підвів брови Лежнєв. – І все-таки, чим я можу допомогти цій дівчині?

– Її мали віднести в карантин. Але в такому стані вона там довго не протягне. Не знаю…

– Може, гроші?

Ірина невпевнено похитала головою.

– Мені розповідали, що старша першого поверху за гроші переховує дівчат, – сказала вона. – Бере на кухню і дає відлежатись. Це краще, ніш у карантині.

– Скільки треба грошей?

– Багато. П’ятсот марок… Може й більше.

Лежнєв дістав гаманець.

– Візьміть. Тут вісімсот.

– Спасибі, пане обер-лейтенант. Ви, бачу, дуже гарна людина.

– Не такий гарний, як ви думаєте, – всміхнувся Лежнєв.

Він знову подивився на шафу, за якою лежала знівечена дівчина.

– Ось що, Ірино Дмитрівно, – почав він. – Особисто мені нічого од вас не треба. Та може статися, що за годину-півтори до вас принесуть пораненого німецького офіцера, якому треба буде негайно перелити кров. Зумієте це зробити?

– Авжеж. На фронті я не раз переливала кров.

– Та це ще не все. Ви повинні констатувати – чи як це у вас називається, – що в офіцера відкрилася давня, скажімо місячної давності, рана на стегні, навіть якщо побачите, що це не так. Ви зрозуміли мене?

– Хто ви? – самими губами спитала Ірина.

– Обер-лейтенант Рудольф Зінгер, армійська група «Південь», – суворо відповів Лежнєв і додав трохи лагідніше: – Отже, послуга за послугу. Домовились?

– Домовились, – насилу проковтнувши клубок, що застряв у горлі, мовила Ірина. – А що буде потім з тим офіцером?

– То вже не ваш клопіт.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Пожежники тільки розводили руками: мовляв, нічого не можемо додати до вже сказаного й написаного. Не подавали надії спочатку й електрики, яких Наталя залучила до повторної експертизи. Та вона не відступала. Не тому, що за її спиною цього разу стояв Лежнєв, – у її суперечки з експертами він не втручався, – просто вона тепер була впевнена, що пожежа в будинку № 47 по вулиці Залісній сталася не внаслідок нещасливого випадку.

– А зумисне можна так зробити?.. – допитувалась вона в електриків. Ті поблажливо всміхалися.

– Чому ж, коротке замикання можна зробити й навмисне, – пояснював статечний інженер-електрик. – Загориться чи не загориться при цьому ізоляція – важко сказати. Це ж справа секунди, а потім полетіли пробки і вже струму немає.

– Ну, а як би ви вирішили таке завдання – зробити пожежу в потрібному місці? – стояла на своєму Наталя.

Експерт стенув плечима.

– Бачте, за двадцять років роботи в електромережах мені якось не спадало на думку щось подібне. Навіть важко збагнути. А втім, якби треба було…

– Уявіть, що це треба зробити, – наполягала Наталя.

– Викликати пожежу, але так, щоб ніхто не збагнув, з чого вона почалася?

– Так.

– Що ж, я, мабуть, поставив би замість пробки товстий дріт або якийсь металевий стержень, а потім зробив би коротке замикання. Мій «запобіжник» витримає високу напругу, яка виникне під час короткого замикання. А от дроти через деякий час розжаряться.

– Отже, виникне пожежа? – спитала Наталя.

– Неодмінно. Я поставив би замість пробки гвіздок. Але на щитку будинку № 47 стояли звичайні запобіжні пробки. Ось погляньте.

Він дістав із портфеля загорнуті в папір оплавлені пробки і подав одну Наталі. Потім узяв цю пробку і почав уважно розглядати.

– Дайте мені плоскогубці або кусачки, – сказав він.

Озброївшись ними, експерт зірвав нижній ковпачок пробки і здивовано крякнув: під ковпаком був металевий стержень – кусок товстого цвяха…

– Треба ж було до такого додуматися! – вигукнув він.

Поза всяким сумнівом, це була удача, перший крок по дорозі до розгадки трагедії. Але дорога ця була надто звивиста і заплутана.

… У Лежнєва Наталя застала майора Винника. Лежнєв показав їй на вільний стілець і кивнув Винникові:

– Розповідайте, Борисе. Леонідовичу. Наталі Сергіївні це теж треба знати.

– Тоді дозвольте коротко поінформувати Наталю Сергіївну про орієнтацію Союзного комітету, – зазираючи в свій записничок, сказав Винник.

Лежнєв знову кивнув. Винник стисло розповів Наталі про повідомлення органів безпеки Німецької Демократичної Республіки.

– Я спинився на тому, – звернувся Винник уже до Лежнєва, – що Ганс Енкель прибув до Риги шістнадцятого червня цього року в складі екіпажу вантажного пароплава «Фройндшафт».

– Так, так, – поквапливо сказав Лежнєв, одриваючись од документів, які він переглядав, поки Винник розповідав Наталі те, що йому було вже відомо. – Я слухаю вас, Борисе Леонідовичу.

– Вранці вісімнадцятого червня Енкель дістав звільнення на берег. Повернувся він на пароплав без запізнення, о двадцять четвертій нуль-нуль. Але як провів у Ризі свій вихідний буфетник Енкель, з’ясувати не пощастило. Встановлено інше: квиток аерофлоту від Одеси до Риги, який знайшли в квартирі Енкеля, він придбав у ризькому аеропорту як зворотний на ім’я якогось Мельникова В. С. Встановлено також, що через півтори години після того, як Енкель зійшов на берег, у ризькому аеропорту Мельников В. С. придбав квиток і вилетів рейсовим літаком на Одесу. Цей квиток було куплено разом із зворотним – тим, який знайшли на квартирі Енкеля.

23
{"b":"252275","o":1}