– Виходить, Енкель під прізвищем Мельникова вісімнадцятого червня побував в Одесі, – зауважила Наталя. – Це ясно. Не збагну тільки, яке відношення має нелегальний вояж Енкеля-Мельникова до наших сосновських справ?

– А ось яке, – сказав Винник, – квиток він придбав до Одеси, але до Одеси не долетів, вийшов із літака раніше.

– У Сосновському? – спитала Наталя.

– Так, у Сосновському. І звідси ж, через шість годин десять хвилин, вилетів у Ригу. Таким чином, Енкель-Мельников перебував у нашому місті вісімнадцятого червня з тринадцятої години двадцять хвилин до дев’ятнадцятої години за московським часом.

– Чому ви так беззастережно ставите знак рівності між Енкелем і Мельниковим? – спитав Лежнєв. – Те, що на квартирі Енкеля знайдено квиток Аерофлоту на прізвище Мельникова, ще нічого не означає. Це міг бути чужий квиток.

– В той день з ризького аеропорту серед інших пасажирів різними рейсами вилетіло чотири Мельникови, – незворушно пояснював Винник. – Троє з них, на відміну від Мельникова-Енкеля, живі й здорові.

– Зрозуміло, – мовила Наталя. – Він придбав квиток до Одеси для того, щоб заплутати слід у ризькому аеропорту, де лишився корінець квитка.

– Але ж і назад він придбав квиток на той самий маршрут, – сказав Лежнєв.

– Тільки для того, щоб у Сосновському видати себе за транзитного пасажира, – сказав Винник.

– Який начебто відстав од літака, що летів з Одеси в Ригу, – мовила Наталя. – Цим маршрутом щодня летить кілька машин. Завбачливий пасажир: транзитників не реєструють.

– Одначе реєструють номери їхніх квитків, – відказав Винник. – А тут сталося ще й так, що в Ригу Енкелю-Мельникову довелося повертатися тим самим літаком, яким він прилетів сюди. Іншого виходу в нього не було: того дня з цього маршруту зняли дві машини. На нього звернула увагу бортпровідниця: не кожного дня трапляються пасажири, які летять вранці туди, а ввечері назад, та ще й химерують з квитками. Бортпровідниця докладно описала прикмети Мельникова. Вони збігаються з прикметами Ганса Енкеля.

– Все зрозуміло, – сказала Наталя.

– За винятком одного, – озвався Лежнєв. – Що привело Енкеля в Сосновське?

– По-моєму, це теж зрозуміло, – заперечила Наталя. – Його викликав «Привид».

– Той самий «Привид», котрий двадцять п’ять років тому покінчив з собою? – усміхнувся Лежнєв. – На таке здатний, либонь, тільки привид.

– А хто ж він був, цей «Привид»? – звернулася Наталя до Винника.

Той глянув чомусь на Лежнєва і тільки після цього сказав:

– Це кличка відомого абверівського агента, який у сорок другому році видав гестапівцям сосновське підпілля. Ще недавно була думка, що влітку сорок третього цей агент, під страхом викриття, покінчив життя самогубством.

– Тепер ця думка похитнулася? – спитала Наталя.

– Не те щоб похитнулась, а потребує деякого уточнення, – відповів за майора Лежнєв.

– Василю Тимофійовичу, – сказала Наталя, помовчавши, – а чи немає зв’язку між візитом Енкеля в Сосновське і тими грошима, які бачив у дружини Іван Гаврилович Щербак?

– Які гроші? – поцікавився Винник.

– За чотири дні до пожежі Щербак бачив у дружини пачку грошей – п’ятсот карбованців, – пояснила Наталя. – Вона сказала чоловікові, що це місцевкомівські. Та, як ми встановили, ніхто не доручав Ганні Щербак грошових операцій.

– Над цим варто подумати, – мовив Лежнєв.

Винник пішов, і Василь Тимофійович несподівано сказав:

– Мене запросив до себе місцевий журналіст – Ігор Семенович Бадюк. Ви знайомі? От і чудово! Давайте підемо до нього разом, якщо, звісно, у вас немає інших планів на сьогоднішній вечір.

Наталя відповіла не одразу. Саме сьогодні вона збиралася до театру. Савицький обіцяв купити квитки. Невдовзі мав подзвонити.

Лежнєв по-своєму зрозумів Наталине мовчання.

– Тільки не подумайте, чого доброго, – всміхнувся він, – що це спроба приїжджого розважитися. Візит до Бадюка можна назвати діловим. У нього є деякі матеріали з історії сосновсько-русанівського підпілля, а я вважаю, що певні епізоди цієї історії мають якесь відношення до нашої справи. Сподіваюся, вам буде цікаво ознайомитися з архівом Бадюка.

– Я нічого не маю проти, – поквапилася запевнити його Наталя. – Треба – значить, треба.

Кості Савицькому, який подзвонив за півгодини, вона сказала, що ввечері буде зайнята.

Бадюк жив у центрі міста, на тихій вуличці. Наталя знала, що він одинокий, і немало здивувалася, коли Бадюк, навстіж розчинивши двері, привітно сказав:

– Наталю Сергіївно, і ви наважились відвідати нашу оселю? Ласкаво просимо. Чи це щасливий збіг обставин, Чи, можливо, передчуваючи ваш візит, Женя сьогодні цілий вечір сидить дома.

Наталя ввійшла до скромно вмебльованої, але досить затишної кімнати. За шаховим столиком, куйовдячи волосся, сидів власкор Євген Горін, якого Наталя найменше сподівалася побачити тут і якого, правду кажучи, не хотіла бачити. Горін теж збентежився, одразу ж вийшов, згодом повернувся, але в розмову не втручався.

Бадюків архів ледве вміщався у трьох пухлих канцелярських папках. У них була сила-силенна всіляких паперів: вирізки з німецьких газет і журналів двадцятип’ятирічної давності; пожовтілі од часу накази сосновського гебітскомісаріату і розпорядження міської управи; оголошення поліції безпеки про розшук ворогів «нового порядку», звернення націоналістів до «свідомих громадян»… Однак у папках були й інші документи: текст партизанської присяги на зшитковому аркуші в косу лінійку; донесення юних розвідників, які рясніли граматичними помилками, зате були навдивовижу зрозумілі й лаконічні; записані від руки зведення Радінформбюро; відозви підпільного міськкому, листівки і, нарешті, листи. Листи, поспіхом написані олівцем на партизанських аеродромах за ті короткі хвилини, коли розвантажували літак з Великої землі.

«Дорога мамо! Спішу повідомити, що я живий і здоровий. Перебуваю в партизанському загоні, активно борюся проти заклятих ворогів нашої Батьківщини – фашистів. Живу надією зустрітися з вами…»

«Альошо, пишу тобі здалека. Злигодні військової служби закинули мене – запеклого моряка – в абсолютно сухопутні краї. Як бачиш, незважаючи ні на що, я живу. І не тільки живу, а й б’ю гітлерівську сволоту під ліве ребро…»

«Шановний Іване Петровичу! Ми, бойові товариші вашого сина Георгія, з глибоким сумом повідомляємо, що Жора поліг смертю хоробрих у нерівній і запеклій сутичці з гітлерівськими загарбниками…»

Наталя обережно розгортала складені трикутниками і квадратами партизанські листи, боячись пошкодити ветхий од часу папір…

«Добрий день, Кіро! Льотчик, який передав од вас вітання і з яким я надсилаю цього листа, сказав, що ви вже одужали і почуваєте себе добре. Ми з хлопцями раді за вас. Шкода, що вас лишають у Москві, – хотілося зустрітися, побалакати… Кіро, я нещодавно дізнався про обставини загибелі моїх рідних. Батька, матір і сестричку гестапівці арештували в грудні, коли постраждали і ви. Батько допомагав підпільникам, і його продав той самий негідник, який виказав вас і багатьох інших товаришів. Шкодую, що цей «Привид» – навіть прізвища його справжнього не хочу називати – прийняв смерть не від моєї руки…»

– Василю Тимофійовичу, подивіться, – Наталя подала Лежнєву листа.

Лежнєв узяв, прочитав, потім показав Бадюкові. Той зазирнув в акуратно складений реєстр.

– Це лист Ярослава Нетреби, командира взводу партизанського загону «Месник», – сказав він. – Так, того самого Нетреби, з яким у Наталії Сергіївни нещодавно сталося непорозуміння.

І хоча Бадюк доброзичливо всміхнувся, Наталя почервоніла.

– Кому адресовано листа? – все-таки спитала вона.

– Кірі Назаренко, яку в грудні сорок другого року разом з іншими сосновськими підпільниками схопили гестапівці. Її засудили до розстрілу й повезли на роз’їзд двадцять сьомого кілометра, де гітлерівці звичайно розстрілювали в’язнів. Але партизани напали на конвой і визволили її та ще кількох дівчат. У загоні «Месник» вона пробула кілька місяців, потім занедужала і її літаком відправили на Велику землю.