– Сідай, відпочинь.

Люба примостилася скраєчку і прошепотіла Вікторові, показуючи на місце поряд:

– Сідай і ти.

– Нічого, я постою.

Тим часом Сергій обережно підкрався до паркана біржі, що виходив одним боком на Садову, а другим на Клубну.

Він сів, щоб краще бачити всю вулицю і бути менш помітним.

Сергій не наважився пройти уздовж паркана з того боку, куди виходили двері і де в невеликій прибудові перебував черговий поліцай. Він переповз вулицю і переліз через паркан у невеличкий сквер, звідти оглянув увесь будинок біржі. У прибудові світився вогник гасової лампи. Сергій постояв у кущах сквера кілька хвилин, які видались йому цілою годиною.

«Спить, напевне»,- подумав Сергій про вартового.

Хлопець повернувся назад, але вже з іншого боку, щоб оглянути драбину в сусідньому дворі.

– Ну, здається, все в порядку. Можна починати!..

– А ми вже хотіли в поліцію заявити про твою пропажу, думали, ти не повернешся,- пожартувала Люба.

Жарт лишився без відповіді.

Тут, за сірими стінами біржі, вирішувалась доля багатьох людей. їх життю загрожувала небезпека, його треба було будь-що врятувати, і як приємно було усвідомлювати, що ти можеш зробити це!

Але там могла бути і смерть, їх смерть, на випадок невдачі або провалу…

– Давай спершу перенесемо драбину на місце, а потім візьмемо каністру.

Сергій запитливо подивився на Любу.

– Я почекаю вас, Серьожо, ідіть,- зрозуміла його погляд Люба.

Так само тихо, як і першого разу, коли йшов Сергій сам, вони обидва зникли в темряві.

Знову настали для Люби довгі й жахливі хвилини чекання. Тепер вона була зовсім сама. Серце стукало, як маятник у годиннику, відбиваючи секунди. Люба, притулившись до паркана, вдивлялася в темряву. …Ось драбину приставили до невеличкого віконечка на горищі. Хлопці присіли, побоюючись, чи не зариплять двері сторожки, яка стояла з протилежної від них сторони будинку. Але все було тихо. Переривчасте дихання і тривожні погляди виказували хвилювання, яке кожен з них намагався приховати.

– Слухай, Серьожо, а може, потихеньку перебратися до сторожки і замкнути її ззовні? – запропонував Лук'янченко.

– Навіщо?

– Адже там поліцай, хай і він згорить разом з біржею. А то ще галасу наробить.

Сергій докірливо глянув на друга.

– Ти ж не фашист, щоб спалити живцем людину. Хоч він і поліцай, а все-таки людина. Хай живе, паразит, і до нього черга дійде, але не зараз і не таким шляхом. І звідки в тебе така кровожерливість? – пожартував Тюленін, намагаючись посміхнутись, щоб не образити друга.

Але Віктор і сам збагнув, що бовкнув не те, що думав насправді. Він сказав це для того, щоб довести Сергієві, якого він дуже любив і похвалу якого вважав за велику честь для себе, що почуває себе спокійно і на нього можна звіритись.

– Ходімо, а то Любі вже набридло чекати нас. Ти візьмеш мій пістолет, проберешся через дорогу в сквер і звідти стежитимеш за сторожкою і за дорогою. На випадок чого – свисни, а почує поліцай і вискочить – стріляй. Зрозуміло?

– Зрозуміло.- Віктор був радий, що Сергій доручає йому таку важливу справу. Правда, і йому теж хотілося б самому підпалити цю ненависну біржу. «Ну, нічого! Стояти з пістолетом у руці, охороняти своїх друзів – теж велике діло»,- міркував він.

Сергій дістав із кишені штанів ТТ і простягнув Вікторові. Той жадібно схопив пістолет обома руками.

– Май на увазі – стріляти при крайній потребі! А як біржа спалахне – бігом через сквер до Піонерської вулиці! Та не подумай бігти в напрямі поліції. Зустрінемось на подвір'ї біля будинку на розі Садової. З того боку парку. Зрозумів?

– Цілком.

– Гаразд, ходімо,- і Сергій попрямував до Люби.

Віктор поповзом перебрався через дорогу в сквер, тільки чути було, як зашелестіли тоненькі гілочки кущів, і все стихло.

– Тепер можна і за роботу братись. Ходімо, Любо.

Взявши каністру і пильно дивлячись під ноги, щоб не спіткнутись, Сергій пішов через дорогу до біржі. Він ще раз виглянув із-за одного рогу будинку, а потім із-за другого і підійшов до драбини. Обережно поставивши на третій щабель каністру, поліз.

Віктор, причаївшись у кущах, напружено стежив за дверима сторожки. У вікні світилося. Міццо стиснувши в руках пістолет, Віктор тримав його напоготові. В будь-яку хвилину він міг вискочити на допомогу друзям, але пам'ятав вказівку Сергія: стріляти тільки при крайній потребі і не зчиняти ніякого шуму, поки не спалахне біржа.

Все йшло як слід, йому навіть чомусь захотілося, щоб зараз відчинились двері і з них вискочив поліцай – принаймні, завдання було б виконане з якоюсь небезпекою. Очі від напруження наповнилися сльозами. Віктор розширив їх, потім знову заплющив і, коли знову розплющив, йому здалося, ніби двері в сторожці скрипнули. Пальці машинально ще міцніше стиснули пістолет. Віктор відчував, як сильно колотиться серце. Краплі холодного поту виступили на лобі. Він завмер і чекав чогось страшного. Але довкола було тихо. І раптом він затремтів. Яскраве світло, як спалах блискавки, осяяло на мить усе навколо. Віктор навіть помітив постаті Сергія і Люби, які зіщулились на драбині. Потім рівне полум'я охопило горище. Серце в хлопця радісно забилося.

«Бігти. Тільки бігти уздовж сквера на Піонерську». І Віктор кинувся вперед, спотикаючись об пеньки й кущі, обдираючи собі руки й обличчя колючим гіллям чагарника.

Коли він прибіг у призначене місце, Сергій і Люба вже були там. Від них пахло бензином і димом. Вони тяжко дихали. Зате якою радістю, яким щастям сяяли їх обличчя!

– Горить, горить, проклята! – закричав Віктор, побачивши друзів і не маючи сили приховати свого безмежного захоплення.

– Нехай тепер потушать, нехай!

– Гаразд, ходімо по домівках,- діловито зауважив Сергій.

Усі троє йшли швидко, оглядаючись на біржу, що горіла яскравим полум'ям. Сергій вибирав дорогу так, щоб не виходити на центральні вулиці і не зустріти ніде патрулів.

– Та-ак,- Сергій навіть зупинився, ніби він щось дуже важливе забув зробити,-ти не звернув уваги на церкву? – спитав він Віктора.

– Ні… Я про неї забув.

– А що трапилося? – злякано спитала Люба, не розуміючи, що може означати це таємниче запитання.

– Та нічого… Ще одна річ…-бажаючи зам'яти розмову, додав: – Друзі йшли мовчки, стомлені, волені.

Біржа палала, мов яскравий смолоскип, здіймаючи вгору довгі язики полум'я. Облите бензином дерев'яне горище і покрівля спалахнули моментально. Полум'я полізло в усі щілини, облизуючи вогняним язиком кам'яні стіни будівлі. Із сторожки вискочив поліцай і метушився мов очманілий, дивлячись із страхом, як вогонь поступово охоплює весь будинок.

Попервах від несподіванки він не міг збагнути, що трапилось. Протираючи заспані очі, він бігав з карабіном у руках по вулиці, не знаючи, що робити: чи гасити пожежу, чи бігти в поліцію. Потім він вирішив вистрілити вгору. Через кілька хвилин до нього збіглись поліцаї, які патрулювали на сусідніх вулицях… Старший поліцай Севастянов послав одного з них у поліцію, а другого в пожежну команду, що містилась метрів за двісті від біржі. Всі інші пробували виламати двері й пробратися всередину, але не змогли. Один з поліцаїв кинувся до вікна і з розмаху розбив його прикладом, але Севастянов сказав:

– Даремно стараєшся: адже там залізні грати на вікнах.

Пробратись усередину було неможливо, та в цьому й не було потреби: з гуркотом обвалилася стеля, і полум'я ще вище підскочило вгору, діставши нову поживу – меблі й підлогу. Етерніт, яким була покрита біржа, тріщав і безперервно злітав уверх, захоплюючи за собою частинки палаючих уламків. Тільки кам'яні стіни стояли, перетинаючи шлях вогню і людям.

Нарешті, приїхала пожежна команда. Сонний вигляд пожежників немовби промовляв: «Чи варто було турбувати нас, коли тут уже все догоряє?»

– Швидше, швидше,- підганяв пожежників їх начальник,- підключайте шланг до насоса. Качайте!

– Хоча б устигнути викачати воду з бочки, поки будинок згорить… І то менше балачок буде потім,- спокійно сказав один з пожежників.