Вітаючись із знайомими хлопцями то кивком голови, то привітним підморгуванням, Земнухов помітив Левашова і Мошкова, які зайшли у зал. Вистава йшла при слабому освітленні, а тому багатьом сцену було важко роздивитися, особливо із двадцять першого ряду, де сиділи Ваня Земнухов і Володя Загоруйко.

Після першої дії фойє знову заповнилось, всі загомоніли, почувся сміх.

Володя Загоруйко, зустрівши однокласників Валю Сергєєва і Аню Козакову, вийшов з ними у парк, залишивши Земнухова разом з Клавою Ковальовою і Женею Толчеєвою. Вася Левашов і Женя Мошков вирішили ви-брати темніше місце, щоб краще було спостерігати за всіма, залишаючись непоміченими. Але не встигли вони як слід прилаштуватись в одному з кутків, як Вася насторожено почав кудись вдивлятись. РІого увагу привер-нула велика група молоді, яка вийшла в парк із фойє. Женя теж насторожився.

– Ти кого там шукаєш? – запитав він.

– Я просто так.- І Вася спокійно продовжував почату розмову.

Але Женя все ж поглядав у той бік, куди так тривожно щойно дивився Вася. Він зовсім уже заспокоївся, як раптом до них рішуче підійшла струнка дівчина. Вася зразу ж помітив, а можливо, відчув її наближення. Так, це вона… Але було вже пізно, і він лише встиг прошепотіти чи то Жені, чи то самому собі:

– Вона! – і опинився у її міцних обіймах.

Це сталося так швидко і несподівано, що обидва хлопці не встигли промовити жодного слова. Женя відразу зрозумів, що це та сама дівчина, про яку казав Вася. Левашов від несподіванки ніби скам'янів. Він був со-ромливий, особливо з дівчатами. І раптом у клубі, на очах у стількох людей…

Він стояв, опустивши руки, готовий провалитися крізь землю.

Йому здалося, що тьмяні електричні лампочки, наче потужні прожектори, освітлюють зараз його в обіймах дівчини. її м'яке каштанове волосся лоскотало йому лице. Але він цього зовсім не помічав, а лише від-чував, як на нього сиплються один за одним поцілунки.

– Васильку! Яка я рада, що зустріла тебе! Адже ми стільки часу не бачились! Нам треба багато розповісти одне одному,- говорила пошепки дівчина, не звертаючи ніякої уваги на присутніх і навіть на оторопілого Мошкова.

– Оце так! – нарешті вигукнув Женя, отямившись трохи.

Метка незнайомка перевела на нього погляд своїх швидких карих очей, підійшла до нього і простягнула міцну худеньку руку.

Женя розгублено ступив крок назад, боячись, що сам може потрапити в таке становище, як його товариш, і про всякий випадок притиснувся до стіни.

– Ви, мабуть, друг Васі? Здрастуйте! – дівчина потиснула простягнуту їй руку і, не чекаючи відповіді, заявила:-Я відразу зрозуміла, що ви друзі. Будемо знайомі: Люба Шевцова.

Ваня Земнухов і Олег Кошовий швидко йшли по Клубній вулиці, перескакуючи через невеликі калюжі, що не встигли ще висохнути після нічного дощу. Ваня поправляв лівою рукою окуляри, які весь час сповзали на ніс. Хлопці пошепки розмовляли, озираючись на всі боки.

– Ти розумієш, Ваню, він небезпечний для нас і, якщо ми пропустимо момент, все рознюхає і видасть, бо знає нас усіх. Знає і те, що ми комсомольці.

– Про те, що ми комсомольці, знає не лише він,- зауважив Земнухов.

– Не люблю рискувати. Правда, ми можемо уточнити, що він зараз робить, де і кому служить.

– Кому служить – зрозуміло, але коли ми його зачепимо, в місті зразу нашорошаться ті, хто його підіслав. А з якою метою підіслали, ми ще твердо не знаємо.

– Зрозуміло, для чого. Шукають підпільну організацію,- схвильовано відповів Кошовий.

– Ну, ось ми і прийшли. Ти, Олег, поволі йди, а я зайду за Туркеничем.

– Добре, тільки не затримуйся.

– Я швидко.

Земнухов рішуче відчинив хвіртку, яка заскрипіла на іржавих петлях. Він підійшов до дверей і тихо постукав. У вікно виглянув Василь Гнатович. Побачивши Земнухова, він повільно відійшов од вікна. На порозі з'явився Ваня Туркенич. Привітно посміхнувся Земнухову і, взявши його за рукав, потягнув у хату.

– Заходь, заходь.

– Ні, ні, я в кімнату не піду, на вулиці нас чекає Олег. Швидше одягайся і виходь.

– Щось трапилося?

– Нічого особливого, треба порадитись в одній справі.

Туркенич вбіг у кімнату, поспішно одягнувся і через хвилину вискочив, застібаючи на ходу стареньке, з потертими рукавами пальто.

Олег стояв на розі вулиці, прихилившись до дерев'яного паркана, і чекав.

– Здрастуй! – Туркенич простягнув йому руку.

– Давайте підемо по Клубній. Туркенич ішов спокійно, не подаючи й знаку, що йому не терпиться довідатись про справу, з якою прийшли його друзі.

– Ваню, питання серйозне, треба обміркувати як слід, а часу обмаль,- почав Олег.

– Скажемо відверто,- додав Земнухов,- вирішити треба відразу.

Туркенич мовчав. Тільки губи ледь стиснув та обличчя стало напрочуд суворим. Він ішов розміреною ходою, спритно перестрибуючи великі калюжі, що зрідка траплялися їм на шляху.

– Так ось: недавно до міста повернувся один із наших шкільних учителів,- говорив далі Олег,- ти його, звичайно, не можеш знати, він з'явився у нашій школі наприкінці сорокового року. Вчитель історії…

Олег на хвилину замовк.

Туркенич усе ще мовчав. Він розумів – сталося щось значно важливіше, ніж звичайне повернення учителя історії. Олег не став би так схвильовано говорити про це. Мовчання Земнухова було не менш красномовним: воно свідчило багато про що. Він ще скаже своє слово; цю рису вдачі друга – не кваплячись обмірковувати найважливіші питання- добре вивчив Туркенич за невеликий проміжок часу, що минув з дня їхньої першої зустрічі.

– Позавчора,- знову заговорив Олег,- цей учитель уперше зустрів наших хлопців, у тому числі й Ваню,- він кивнув на Земнухова,- й обмовився про те, що змінив свої погляди і тепер служитиме німцям.

– А може, він випробовував вас? – тихенько спитав Туркенич.

– Він саме з цього й почав, але потім обмовився,- втрутився Земнухов,- і, чесно кажучи, я довгий час сумнівався в тому, що він зрадник. Хоча все свідчило про його зраду, якось не хотілося вірити. Адже ми так поважали, скажу більше, навіть любили його в свій час, коли він викладав нам історію.

– У тому-то й річ, що не хотілося вірити,- сказав Олег.- Але тепер усі сумніви розвіялись. Він – зрадник.

– За ним стежать? – спитав, як і раніше спокійно, Туркенич.

– Так. Учора ввечері він був у поліції, а потім у дирекціоні. У кого він там був, сказати важко, але, як відомо, туди абикого не пускають. Що ж нам з ним далі робити? – спитав Олег.

Земнухов помітив, як злегка здригнулось обличчя Туркенича.

– Що робити? Стежити, звичайно.

– Але він може виказати хлопців, він знає багатьох із нас,- повторив Земнухов питання, задане перед цим Олегом.

Збагнувши тактику Земнухова, Туркенич посміхнувся.

– Звичайно, може, якщо довідався про створену нами підпільну організацію.

– Що ти! – перебив його Олег і замахав рукою.- Цього він, на щастя, не знає.

– А що ж тоді він про вас знає? Що ви були його учнями? Але учнів поки що не розстрілюють. Що ви комсомольці? Так. Цього для хазяїв «нового порядку» цілком досить для того, щоб…- і він замовк.

– Але про це знає багато хто в місті,- тепер уже за Земнухова відповів Олег. – І це правильно,- сказав Туркенич.- Значить, йому щось потрібне. А що саме – це нам необхідно взнати. Тому будемо пильно, але дуже обережно стежити за кожним його кроком. До речі, хто це має робити?

– Первомайці і хлопці із школи, ті, кого він не знає.

– Це добре. Треба тільки частіше змінювати їх, та й не завадить ще раз нагадати про обережність. А знищити його, я думаю, ми завжди встигнемо, він од нас нікуди не втече. Де він живе?

– В Шевирівці, кілометрів за два від міста. Очевидно, зупинився там на квартирі у когось.

– Родичів у нього тут немає?

– Ніби немає,- подивившись на Земнухова, відповів Олег.

Той теж не міг дати вичерпної відповіді.

– Треба з'ясувати,- сказав Туркенич,- чому він не поселився в місті, хоч, звичайно, цілком міг це зробити. – І все-таки, чому не можна його зараз знищити? – допитувався Олег.- На розплід ще одну погань залишити, чи що?