Проте його манера сидіти у кріслі залишилася тою ж самою – скоріш горизонтальною, аніж сидячою.

– Маєш кращий вигляд, – зауважив Хаген.

– І ваше місто – також, – відповів Харрі, перекочуючи між губами незапалену цигарку.

– Ти так вважаєш?

– Еге ж. Чудовий Оперний театр. На вулицях менше наркоманів.

Хаген підвівся і підійшов до вікна. З шостого поверху поліцейської штаб-квартири було видно, як купається в сонячному сяйві новий район Осло – Бйорвіка. Повним ходом ішло розчищення завалів, що нагромадилися після знесення старих споруд.

– Минулий рік позначився помітним падінням смертності від передозування серед наркоманів.

– Ціни зросли – споживання впало. І міськрада отримала те, чого давно прагнула. Осло більше не фігурує на першому місці в європейській статистиці зі смертності від передозування.

– Що ж, щасливі деньки повернулися знов. – Харрі заклав руки за голову; здавалося, що він ось-ось вислизне з крісла.

Хаген зітхнув.

– Ти так і не сказав мені, що привело тебе до Осло, Харрі.

– Невже?

– Авжеж. А конкретніше – до групи боротьби зі злочинністю.

– А хіба є щось незвичайне в бажанні відвідати своїх колишніх колег?

– Немає. Але це стосується звичайних комунікабельних людей.

– Ну-ну. – Харрі стиснув зубами фільтр цигарки «Кемел». – Мій фах – убивства.

– Ти хотів сказати «мій колишній фах»?

– Що ж, давай перефразую: розслідування вбивств – це моя професія, це – сфера моєї спеціалізації. І ця сфера й досі залишається тією цариною, в якій я ще дещо шурупаю.

– То що ж ти хочеш?

– Професійно займатися своєю справою. Розслідувати вбивства.

Хаген здивовано вигнув брову.

– Хочеш знову працювати на мене?

– А чом би й ні? Якщо мене не зраджує пам’ять, я був одним з найкращих.

– А ось тут слід зробити невеличке уточнення, – зауважив Хаген, відвернувшись до вікна. – Так, ти був найкращим. – І вже тихіше додав: – Найкращим і найгіршим.

– Мені хотілося б зайнятися вбивствами, пов’язаними з наркотиками.

Хаген скептично посміхнувся.

– А яким конкретно? За останні півроку у нас їх було аж чотири. Але в розслідуванні жодного з них ми не просунулися вперед ані на сантиметр.

– Я маю на увазі вбивство Густо Ганссена.

Хаген нічого не відповів й уставився пильним поглядом на наркоманів, розпростертих на траві біля дороги. І до його голови прийшли непрошені неприємні думки. Шахраї, що незаконно отримують соціальну допомогу. Крадії. Терористи. Чому він частіше бачить їх, а не працьовитих службовців та робітників, що насолоджуються чесно заробленим відпочинком, гуляючи під лагідним вересневим сонцем? Може, він дивиться на світ чисто як полісмен? І тому багато чого не помічає у своїй поліцейській сліпоті? Хаген майже не чув, що казав йому Харрі, сидячи в кріслі позаду нього.

– Густо Ганссен, вік – дев’ятнадцять років. Знаний поліцією, товкачами та клієнтами. Його знайшли мертвим у квартирі на вулиці Гаусманнс-гате дванадцятого липня. Помер від втрати крові після пострілу в груди.

Хаген несподівано вибухнув сміхом.

– А чому ти хочеш зайнятися якраз тією єдиною справою, яку нам вдалося розслідувати?

– Гадаю, ти сам знаєш відповідь на своє запитання.

– Так, знаю, – зітхнув Хаген. – Але якби я знову взяв тебе на роботу, то мені довелося б долучити тебе й до інших справ. Наприклад, до справи підсадного агента поліції.

– Та я хотів би зайнятися Ганссеном.

– Якщо висловлюватися цифрами, то існує приблизно сотня причин, через які ти ніколи не отримаєш цієї справи, Харрі.

– Назви конкретно хоча б деякі з них.

Хаген обернувся до Харрі.

– Достатньо назвати хоча б першу з них. Цю справу вже розслідували.

– А глибше ви копали?

– Цю справу вели не ми, а відділ кримінальної поліції. До того ж, я не маю вакансій. Навпаки: намагаюся здійснити скорочення штату. Тому навіть чисто офіційно не можу тебе взяти. Мені продовжувати, чи й так ясно?

– Ясно. А де він?

Хаген показав у вікно по той бік галявини на сіру кам’яну будівлю, що ховалася за пожовклими липами.

– У Ботсені, – пояснив Хаген. – У камері попереднього ув’язнення. Наразі.

– Відвідини заборонені?

– А хто ж це примудрився знайти тебе аж у Гонконгу і розповісти про цю справу? Невже це…

– Ні, не він, – відказав Харрі.

– Тоді хто?

– Дід Пихто.

– Хто все ж таки?

– Можеш вважати, що я прочитав про це в Інтернеті.

– Навряд чи, – злегка посміхнувся Хаген, примруживши байдужі, немов неживі, очі. – Газети писали про це лише один день, а потім про цей випадок забули. До того ж, не було названо жодного імені. Якщо конкретно, то була всього-на-всього одна стаття про обдовбаного наркомана, який застрелив іншого наркомана через наркотики. Нічого цікавого там не було. Нічого екстраординарного, що могло б привернути підвищену увагу.

– Ага. Нічого, окрім тієї обставини, що обидва наркомани були майже підлітками, – зауважив Харрі. І додав, змінивши тембр голосу: – Одному було вісімнадцять, а другому – дев’ятнадцять.

Хаген знизав плечима.

– Достатньо дорослі, щоби зважитися на вбивство, достатньо дорослі, щоби померти. Наступного року їх мали б призвати до війська.

– Ти міг би організувати мені розмову?

– Хто розповів тобі про це, Харрі?

Харрі задумливо потер підборіддя.

– Один приятель з відділу експертів-криміналістів.

Хаген посміхнувся, і цього разу його посмішка поширилася й на очі.

– Ти такий люб’язний, Харрі, хоч до рани прикладай. Наскільки мені відомо, у тебе в поліції є три приятелі: Бйорн Гольм та Беата Льон. Хто з них?

– Беата. Ти організуєш мені відвідини?

Хаген сів на край столу й уважно поглянув на Харрі. А потім перевів погляд на телефон.

– Лише за однієї умови, Харрі. Пообіцяй мені, що обходитимеш цю справу десятою дорогою. Зараз у нас в стосунках з кримінальною поліцією суцільна ідилія, і я цю ідилію порушувати не збираюся.

Харрі скорчив гримасу. І сповз у кріслі ще нижче, немов збираючись роздивитися пряжку на своєму ремені.

– Значить, тепер ти з шефом кримінальників – друзі нерозлийвода?

– Мікаель Бельман на Крипо вже не працює, – відказав Хаген. – Саме тому в наших стосунках тепер панує ідилія. Сонце й троянди.

– Нарешті спекалися того психопата? Дійсно, щасливі дні настали…

– Навпаки, – саркастично посміхнувся Хаген. – Присутність Бельмана лише посилилася. Бо зараз він – у цій будівлі.

– От зараза! Невже керує групою боротьби зі злочинністю?

– Борони Боже. Він майже рік очолює відділ боротьби з організованою злочинністю – Оргкрим.

– Мені казали, у вас відбулися великі перестановки.

– Так. В Оргкримі. Вони взяли й звалили докупи всі колишні сектори: грабунки, контрабанду та наркотики. Всім цим зараз займається відділ боротьби з організованою злочинністю. Там наразі понад дві сотні співробітників – найбільший відділ у Департаменті боротьби з кримінальною злочинністю.

– Ти диви. Більше, ніж він мав під своїм началом у відділі кримінальної поліції.

– Однак його зарплатня зменшилася. А ти знаєш, що трапляється, коли людину переводять на роботу з нижчою зарплатою?

– Знаю. Вони починають кігті рвати, щоби вибитися на вищу посаду з більшою зарплатою, – відповів Харрі.

– Саме Бельман придушив ринок наркотиків, узявши його під контроль завдяки вдало засланим таємним агентам. Регулярно здійснює арешти та облави. В результаті кількість банд різко зменшилася, а кривава конкуренція між ними припинилася. Як я вже казав, показники смертей від передозування пішли вниз… – Хаген вказав пальцем на стелю. – А Бельман пішов угору. Він далеко піде, Харрі, от побачиш.

– Я теж піду, – сказав Харрі, підводячись з крісла. – Піду до Ботсена. Сподіваюся, коли я туди прийду, на пункті пропуску мене вже чекатиме дозвіл на відвідини.

– Так. Якщо ми з тобою домовимося.

– Аякже. Звісно, що домовимося, – відповів Харрі, беручи простягнуту руку свого колишнього шефа. Двічі стиснувши її, він рушив до дверей. Гонконг став для нього доброю школою брехні. Харрі почув, як Хаген зняв слухавку, але на порозі все одно обернувся.