А тепер він стоїть перед ним на порозі, вісімнадцятирічний хлопець, майже дорослий, і дивиться на Харрі без будь-якого виразу на обличчі або принаймні з виразом, який Харрі не міг збагнути.

– Привіт, – сказав Харрі і подумав: «От чорт, треба було спершу прокашлятися, бо сказав так, наче ворона каркнула. Бо хлопець ще подумає, що я ось-ось розплачуся». Щоби розвіяти свої неприємні думки і відволікти Олега, Харрі видобув з кишені пачку «Кемела» і встромив собі в рота цигарку.

Примружившись, він побачив, як обличчя хлопця залив рум’янець. Рум’янець гніву. Вибухового гніву, який виникав безпричинно, від якого у хлопця темніли очі, а на шиї та лобі набухали вени, що тремтіли мов струни гітари.

– Заспокойся, я не буду палити, – сказав Харрі, кивнувши на табличку «Палити заборонено», яка висіла на стіні.

– Це мама – так? – Голос Олега також подорослішав. І тремтів від люті.

– Що – мама?

– Це вона за тобою послала.

– Ні, це не вона. Я сам…

– Ні, це вона.

– Ні, Олеже, насправді вона навіть не знає, що я зараз у Норвегії.

– Ти брешеш! Брешеш – як і завжди!

Харрі отетеріло витріщився на хлопця.

– «Як і завжди»?

– Ти ж завжди брехав нам, кажучи, що постійно будеш з нами і тому подібну фігню. Але зараз уже пізно. Тому ти спокійно можеш повернутися до… Тімбукту!

– Олеже, послухай-но…

– Не хочу я тебе слухати. Тобі нема чого тут робити! Тобі не можна приходити сюди і корчити з себе татуся, розумієш?!

Харрі побачив, як хлопець ковтнув клубок, що підкотився йому до горла. Побачив, як хвиля люті почала спадати, але на зміну їй накотилася нова хвиля, і очі Олега знову потемніли. – Ти для нас уже ніхто. Ти прибився до нас, покрутився поруч кілька років, а потім… – Олег спробував клацнути пальцями, але вони беззвучно ковзнули один по одному. – А потім – зник.

– Це неправда, Олеже, і ти це знаєш. – Нарешті Харрі дійсно почув власний голос – твердий і впевнений, і це свідчило про те, що він знову став спокійним та неприступним, як авіаносець. Але клубок у грудях казав про інше. Він уже давно звик, що на нього часто горлали під час допитів, і це вже не справляло на нього ані найменшого враження. Навпаки – лише додавало спокою і покращувало аналітичні здібності. Але з цим хлопцем, з Олегом… захисту від цього він не мав.

Олег похмуро посміхнувся.

– Подивимося, чи вийде в мене, якщо я спробую іще раз. – І, притиснувши середній палець до великого, він знову спробував клацнути. – Ти взяв – і зник. Гоп! От тепер вийшло.

Харрі скинув руки догори.

– Олеже…

Не повертаючи голови і не зводячи з нього своїх темних очей, Олег похитав головою і постукав у двері позаду себе.

– Наглядачу! Побачення скінчилося. Випустіть мене звідси!

Після того як Олег пішов геть, Харрі ще кілька секунд залишався у кріслі. А потім, важко зіп’явшись на ноги, вийшов важкою ходою надвір, у парк Ботс, залитий сонячним світлом.

Став, задумливо вдивляючись у будівлю поліцейського управління. Потім зробив кілька кроків назад, до в’язниці. Але зупинився на півдорозі, прихилився до дерева і стиснув повіки так сильно, що відчув, як крізь них потекла волога. Чортове світло. Чортів синдром зміни часових поясів!

– Я просто хочу їх побачити. Я нічого не візьму, – сказав Харрі.

Явно вагаючись, черговий офіцер на пункті пропуску до блока попереднього ув’язнення окинув Харрі прискіпливим поглядом.

– Нумо, Торе, ти ж мене знаєш.

Тор Нільсен прокашлявся.

– Так, знаю, але ти ж у нас більше не працюєш, Харрі?

Харрі знизав плечима. Мовляв, яка різниця.

Нільсен злегка схилив голову набік і примружився так, що зіниці ледь стало видно. Наче намагався позбутися оптичного обману, відфільтрувати його. Те, що залишилося в результаті цієї фільтрації, явно схилило шальки терезів на користь Харрі.

Важко зітхнувши, Нільсен зник і згодом повернувся з шухлядою в руках. Як і припускав Харрі, шухляда містила речі, в які був вдягнений Олег під час арешту. Коли приймалося рішення затримати того чи іншого заарештованого на більше, аніж двоє діб, його переводили до Ботсена, але особисті речі не завжди переміщали туди разом із ним.

Харрі уважно передивився вміст шухляди. Монети. Кільце з двома ключами. Значок «Skull the Slayer» із зображенням черепа. Складаний швейцарський ножик, в якому одне лезо, а решта – викрутки та ключі-шестигранники. Одноразова запальничка. Та ще один предмет.

Побачивши його, Харрі відчув потрясіння, хоча знав, що він там буде. Газетярі вже встигли охрестити його «шпагою наркоманів». То був одноразовий шприц, що так і лишився у своїй пластиковій упаковці.

– Це все? – поцікавився Харрі, беручи кільце з ключами. Опустив його під стіл і став роздивлятися. Нільсену явно не сподобалося, що Харрі щось тримає поза полем його зору, і він подався вперед.

– А гаманця не було? – спитав Харрі. – Банківської чи ідентифікаційної картки?

– Здається, не було.

– А можеш перевірити мені список речей, що містяться тут?

Нільсен взяв із дна шухляди складений навпіл перелік, начепив окуляри і поглянув на аркуш.

– Тут був іще мобільний телефон, але його забрали. Може, хотіли перевірити, чи телефонував він своїй жертві.

– Ясно, – мовив Харрі. – Що-небудь іще?

– А що ще тут має бути? – спитав Нільсен, передивляючись перелік. – Більше нічого нема.

– Дякую, це все. Дякую тобі за поміч, Нільсене.

Нільсен неквапливо кивнув головою:

– Ключі.

– А дійсно – ключі, – сказав Харрі, кладучи їх на стіл перед Нільсеном. І помітив, як той пересвідчився, що ключів так і лишилося два.

Гаррі вийшов, перетнув парк і пішов вулицею Екебергвеєн. Потім вийшов до станції «Тоєн» і вулиці Уртегата. Там розташувався пакистанський анклав під назвою «Малий Карачі». Овочеві крамнички, жінки в накидках «хіджаб», старі на пластикових стільцях біля входу до своїх кафе. Потім Харрі подався до «Сторожової Вежі» – кафе Армії порятунку, призначеного для міських бомжів та бідняків. Харрі знав, що в теплі дні в тому кафе тихо й малолюдно, але щойно прийде зима, там яблуку ніде буде впасти. В тій їдальні подавали каву та свіжі бутерброди. А ще там роздавали комплекти чистої одежі, що вже вийшла з моди, та списані сині кросівки з армійських складів. На першому поверсі був фельдшерський пункт, де приймалися пацієнти зі свіжими ранами, отриманими на полях наркотичних битв. Якщо ж ситуація вимагала негайного втручання, то пацієнту кололи дозу вітаміну В. Харрі на мить замислився: а чи не зайти до Мартіни? Може, вона й досі там працює. Якийсь поет колись написав, що після великого кохання трапляються маленькі. Мартіна якраз була одним із таких маленьких кохань. Але не через це хотів він побачити її. Осло – невелике місто, і ті, хто часто й регулярно споживав наркотики, купчилися або в кафе Армії порятунку, або в кафе «Місія» на вулиці Скіппергата. Цілком можливо, що Мартіна знала Густо Ганссена. Й Олега.

Однак Харрі вирішив усе робити по порядку і тому знову пішов пішки. Перетнув річку Акерсельва. З містка поглянув униз. Бура вода, яку Харрі пам’ятав ще з дитинства, стала чистою, немов гірський ручай. Кажуть, зараз у ній можна форель спіймати. Он вони, на стежинах, що тягнуться вздовж річки, – торговці дурманом. Усе стало новим. Усе лишилося, як було.

Харрі рушив вулицею Гаусманнс-гате. Пройшов повз церкву Святого Якова – Якобскірке. Почав придивлятися до номерів будинків. Побачив вивіску «Театру жорстокості». Двері, покриті написами-графіті, серед яких виділявся смайлик. Згорілий будинок, відчинений і випотрошений. І ось, нарешті, те, що він шукав: типовий для Осло житловий будинок, споруджений в середині дев’ятнадцятого століття, бляклий, непоказний, на чотири поверхи. Харрі штовхнув парадні двері, і ті, незамкнені, відчинилися. Вони вели прямо на сходи, які смерділи сцяками та сміттям.

Йдучи нагору, Харрі відмічав зашифровані ознаки, що траплялися йому на очі. Хиткі перила. Двері зі шрамами, отриманими тоді, коли старі замки міняли на нові, міцніші, вставляючи при цьому ще й додаткові замки. На другому поверсі він зупинився, збагнувши, що знайшов місце, де був скоєний злочин. Двері перехрещувалися помаранчево-білими стрічками.