Він подякував йому і широкими кроками піднявся по сходах. За увесь шлях від станції метро до готелю «Леон» Харрі не побачив жодної футболки «Арсеналу».

Наближаючись до кімнати 301, він уповільнив кроки. Дві лампочки в коридорі не горіли, і тому було так темно, що він ледве зміг побачити світло під дверима свого номера. В Гонконгу ціни на електрику були такі високі, що він позбувся своєї норвезької звички, кудись виходячи, залишати при цьому світло. «Може, то прибиральниця забула вимкнути?» – подумав Харрі. Якщо так, то вона ще й двері забула замкнути. Щойно Харрі витягнув з кишені ключа, як двері його номера відчинилися самі по собі. Й у світлі єдиної лампочки, що висіла під стелею, він побачив якусь фігуру. Фігура стояла спиною до нього, схилившись над його валізою на ліжку. Коли двері легенько гупнули об стіну, постать поволі обернулася, і на Харрі поглянув чоловік з довгастим зморшкуватим обличчям, схожим на сенбернара. Чоловік був високий і сутулий, на ньому було довге пальто, шерстяний джемпер, а на шиї – брудний комірець священика. По обидва боки голови під його довгим скуйовдженим волоссям виднілися такі великі очі, яких Харрі ще ніколи не доводилося бачити. Чоловікові було років сімдесят, не менше. Різниця між ними була величезною, однак першим враженням Харрі було те, що він бачить власне віддзеркалення.

– Що ви тут у біса робите? – гукнув Харрі з коридору. Стандартне запитання.

– А ви як гадаєте? – Голос чоловіка був молодший за його вік, гугнявий і з виразним шведським акцентом, котрий з якоїсь незбагненної причини так обожнюють танцювальні групи та модні проповідники, що закликають до духовного відродження. – Ясна річ, я вдерся до вашого номера, щоби перевірити, чи не маєте ви чого-небудь цінного. – То був не просто шведський акцент, незнайомець розмовляв шведською. Він здійняв догори руки. У правій виднівся універсальний адаптер, а в лівій – примірник «Американської Пасторалі» Філіпа Рота в м’якій обкладинці.

– Та у вас же тут взагалі нічого немає. – Незнайомець кинув предмети на ліжко, витріщився на маленьку валізу, а потім перевів запитальний погляд на Харрі. – Навіть бритви – і тої немає.

– Якого біса… – Харрі, відкинувши подальші стандартні запитання, широким кроком увійшов до кімнати і з силою затріснув кришку валізи.

– Спокійно, сину мій, – сказав чоловік, здіймаючи руки догори. – Не сприймайте це близько до серця. Ви ж у цьому закладі – новачок. Питання лише в тому, хто перший вас пограбує.

– Хто? Що ви хочете сказати?

Старий простягнув йому руку:

– Ласкаво просимо. Мене звуть Като. Я мешкаю в номері 310.

Харрі поглянув на засмальцьовану руку, схожу на сковороду.

– Та годі вам, – продовжив Като. – Мої руки – це єдина частина мого тіла, якої доцільно торкатися.

Харрі назвався і потиснув йому руку. Вона виявилася навдивовижу м’якою.

– Руки священика, – пояснив чоловік, немов читаючи його думки. – Маєш що-небудь випити, Харрі?

Харрі кивнув на свою валізу і розчинені двері шафи.

– Ви вже й так знаєте.

– Те, що в тебе нічого немає, – так, знаю. Я маю на увазі при собі. В кишені твого піджака, наприклад.

Харрі витягнув ігровий пристрій «Game Boy» і кинув його на ліжко, де вже лежали його розкидані речі.

Чоловік схилив набік голову так, що його вухо притиснулося до плеча, і поглянув на Харрі.

– Зважаючи на твій костюм, можна було б подумати, що ти – випадковий постоялець на кілька годин, а не постійний мешканець. І що ж ти тут робиш?

– Дозвольте мені не відповідати на це запитання, добре?

Като поклав руку на плече Харрі і зазирнув йому у вічі.

– Сину мій, – мовив він гугнявим голосом, погладжуючи матерію кінчиками двох пальців. – Це – дуже гарний костюм. Скільки ти за нього заплатив?

Харрі хотів був щось сказати, поєднавши у своїй відповіді ввічливість, відсіч та легку погрозу. Але збагнув, що це – безглуздо. Він здався. І посміхнувся.

Като теж відповів посмішкою.

Наче віддзеркаливши посмішку Харрі.

– На розмови немає часу. Маю йти на роботу.

– І що ж це за робота?

– Знову ви за своє. Бачу, ви трохи цікавитеся, чим займаються ваші смертні побратими. Я несу слово Боже зневіреним та нещасним.

– У таку пізню годину?

– Моє покликання не обмежується розкладом роботи церкви. Прощавайте.

Галантно вклонившись, чоловік повернувся й пішов. Коли він був уже на порозі, Харрі помітив, що з кишені пальта незваного гостя стирчить нерозпечатана пачка «Кемела». Харрі зачинив за Като двері. В кімнаті висів сморід старого та цигаркового попелу. Він підійшов до вікна і відчинив його, смикнувши раму догори. Кімната враз наповнилася звуками міста: безперервне слабке дзижчання машин, музика з вікон, далека поліцейська сирена, що оживала і знову замовкала, чийсь безпорадний крик десь поміж будинками, після якого почувся звук розбитого скла, шерхіт вітру в сухому листі та цокіт жіночих підборів. Звуки Осло.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.