— А як ти пережив перші дні в універі? — ризикнула я змінити тему.

— Жахливо, — зізнався Травка. — Я проревів у гуртожитку цілий тиждень. Що було нелегко, бо я ділив кімнату з двома нещадними чурбаками з політеху. Викрий вони плаксія, от тоді я мав би привід для сліз. За тиждень я звернувся до кузена, і він виписав мені антидепресант «Прозац».

— Здається, він непогано покращує настрій, — утрутилася Мілька. — Я сама думала, чи його не брати. Але зустріла Маркуса — і все змінилося.

— «Прозац» непоганий, але не при «зрадах», — сказав Травка. — Тому він на мене не подіяв. Але сестрі Ірека нібито допоміг… на якийсь час…

— Я теж колись думала, чи його не брати, — зізналася Марія. — Але не зважилася.

— Чому?

— Бо це всього-на-всього «Прозац», а, на жаль, не поетик.

Ну так, ширяння у випарах абсурду вимагає сильніших допоміжних засобів.

— Я маю дещо, що могло б тебе зацікавити, — невинним голосом кинув Травка.

— Гей ти, перестань бавитися в ділера, — форкнула Мілька.

— Я зовсім не мав на увазі наркоту, правда.

Мілька кинула йому з-під лампи недовірливий погляд.

— Гаразд, то, може, повернешся до перших тижнів страхіття.

— Це вже краще.

— Коли я жер той антидепресант, то був такий нервовий, що не годен був конспектувати лекцій. Тоді викинув його на сміття. І знайшов інший спосіб на стрес.

— Який? — запитала я.

— Повернувся до безтурботних років за допомогою дитячого харчування. Ну знаєте: абрикосова кашка, чай із кропу й ромашки, протерті овочі в слоїках, «бебіко».

— Допомогло?

— Уже після двох поживків я відчув себе в безпеці. А коли став уживати мило й присипку для немовлят, усе як рукою зняло. Тепер у важкі хвилини я завжди тягнуся по харчі для малюків. Це відразу повертає мені рівновагу. Приміром, тепер: я вже півтора місяця живу в жахливому стресі. Але перейшов на рисове пюре з бананами, мию голову шампунем для немовлят, ну і мене ще й досі не загребли на Х’юстон.

— Який іще Х’юстон? — здивувалася Вікторія.

— Мій кузен Болек так називає околичну психушку. Зрештою, інші лікарі з його станції «швидкої допомоги» теж. — Травка на мить відлетів думками до місця роботи Болека. — Сьогодні вони мають багато викликів до Х’юстона, бо мало того, що вітер із Татр, так іще й повня.

— Я мушу спробувати цю твою дієту, — раптом запалилася Мілька, — бо мене дістають проблеми в універі. Якщо так піде далі, я завалю сесію.

— Аж так зле? — зажурився Травка.

— Краще не думати про це, бо я побіжу по цю твою кашку до «нон-стопа», а мені щось не кортить вилазити з піжами. Тож поговорімо про щось цікавіше. Може, ти, Маріє, розповіси нам про свої перші дні в універі?

— Ох, це було так давно. Майже п’ять місяців тому. Наскільки я пам’ятаю ці змерхлі часи до епохи гуру, то, мабуть, тішилася, що врешті почну справжнє життя. На жаль, тітка виявилася дрібною міщанкою. Чіплялася, приміром, через брудні склянки.

— Взагалі-то, ти могла б деколи якусь помити, — зауважила Вікторія.

— Ну ти просто, як моя тітка. Вдома мені ніхто ніколи не казав, що я повинна мити якийсь дурнуватий посуд. Автор часом робив зауваження, що я замало сплю.

— Автор?

— Мій батько.

— Класна назва, — визнав Травка. — І влучна, бо чувак створив справжній мистецький твір.

— Дякую, — сказала Марія тоном королеви. — Повертаючись до автора… Він ніколи не змушував мене займатися чимось таким приземленим, як склянки чи пил на полицях. Але тітка, на жаль, інакша. Просто щастя, що Томек знайшов мені місце у вас. Досі я вже посивіла б.

— Це і так ніхто не помітив би під фарбою, — сказала Мілена.

— Я помітила б. Бо тепер я фарбуюся тому, що хочу. А тоді я мусила б це робити.

— А ти не любиш щось мусити, — підказала Мілька.

— Власне, я ненавиджу примус. Тієї ідіотської сесії, коли людина мусить щось там складати. Я не так уявляла собі універ.

— А як?

— Думала, що це буде час безперервних вечірок за спільною плящиною вина й гітарою. Думала, що ми одразу станемо згуртованою групою, яка буде окуповувати модні клуби й паби. А тут виявилося, що в пабах просиджують пересичені тинейджери з приватних шкіл, а мій курс — це купа заучок, котрі не хочуть казати, що було задано.

— І ніхто не позичає конспектів, — хором додали ми з Міленою. Ще одна подібність між КАША і СНОБом.

— І кожен тільки й думає, як доробитися до стипендії. Який же щасливий той, хто її одержав, — зітхнула Вікторія.

— А як ти даєш собі раду без стипухи? — зацікавився Травка.

— Маю три уроки німецької на тиждень і надію, що щось зміниться.

— Трохи замало, — визнала я.

— Замало? То спробуй собі уявити, що ти маєш тільки три уроки.

Неділя. Як каже Данієль, саме завдяки їй люди терпляче пхають свої грабарки, замість того щоб кинути все під три чорти і втекти. От тільки куди?

3.02. Ми заснули далеко по четвертій. А коли врешті розплющили запухлі повіки, годинник вибив першу.

— Ой, бляха, — скрикнула Мілена таким тоном, ніби почула про трагічну загибель вокаліста гурту «Брейншторм».

— Що трапилося? — запитали ми, блимаючи виряченими очними яблуками з-під пледів, ковдр і перин.

— У Марії сьогодні відкривання каналів. І вона вже пішла, отак, не попрощавшись.

— Боже, а я думала, що щось трапилося з хлопцями з «Брейншторму» чи з Анастейшею, — з полегшенням зітхнула Вікторія.

— Чого ви так казитеся через той «Брейншторм»? — озвався Травка, пригладжуючи розкошлані патли. — Я не можу цього зрозуміти. Ірек теж.

— Не через весь «Брейншторм», а тільки через вокаліста, — спростувала Вікторія.

— Через нього? — здивувався Травка. — Та вже Ірек виглядає краще.

— Ми, до речі, так і не знаємо, як виглядає Ірек, бо він завжди лежить під комп’ютером, — кинула Мілька, безтямно тиняючись кімнатою. — Бляха, я щось зробила б. Мене так і несе. Це, мабуть, нерви через Марію.

— А коли конкретно буде це відкривання?

— Здається, зразу по заході сонця. Треба докинути якихось півгодини на перебування в екстазі, тож вона повинна повернутися десь за чотири години.

— Це ще багато часу.

Ми випили гарячого шоколаду. Травка пішов до себе, сказав бо, що не в стані витримати згущеної атмосфери нервового очікування. А ми повернулися до буденних занять. Вікторія вдавала, що читає. Я вдавала, що вчуся. Мілена вдавала, що малює нігті на ногах. Але кожна з нас без угаву зиркала на годинник. Марія вийшла три години тому. Узяла понад тисячу п’ятсот злотих (повна вартість відкривання каналів), пачку свічок і свої балахони. Цікаво, чи змінить її це відкривання? І чи побачимо ми якісь зміни? Марно отак гадати.

— Гей, Вишне, котра вже там? — Вікторія затраснула книжку й відкоркувала мініатюрну бляшанку соку з рамбутану.

— Майже сьома, — відповіла я. — Добрий цей сік?

— Спробуй, — подала вона мені бляшанку. Я зробила невеличкий ковток. — І що? Такий собі, правда? Як і більшість подібних ласощів.

— То навіщо ти їх купуєш?

— Бо мене спокушають усілякі кулінарні новинки, а найліпший спосіб здолати спокусу — це піддатись їй. Принаймні так стверджує Вайльд.

— Слухайте, вже сьома, — занервувала Мілька. — Може, з Марією щось сталося? Адже вона вже повинна була повернутись якнайменше дві години тому.

— Може, вона й повернулася, просто ми її не бачимо, бо вона перейшла в інший вимір?

— Знаєш, ти мене якось не потішила.

Врешті-решт ми почули скрегіт ключа. Дівчата кинулися до дверей.

— Ну нарешті! Ми вже збирались обдзвонювати лікарні.

— Це перебільшення, дівчата. Я поверталася значно пізніше. Навіть виходила значно пізніше, — здивувалася Марія.

Вперше від листопада на ній були нормальні лахи, тобто чорна джинсова сукня й кілограми мідної біжутерії. Ніби все, як тоді, а все ж таки не до кінця. Може, це були зміни після відкривання каналів?

— І як воно було, Маріє, розповідай! — згоряла від нетерплячки Мілена.