— Нема про що.

— Як це нема? Наша співмешканка відкриває собі канали, після чого почне левітувати й обертати картоплини в шарлотку з крюшоном, і нема про що розповідати? — наполягала Мілена.

— Відкривання не було. Ніякої шарлотки. Ви мусите і далі вдовольнятися цукернею на розі. — Марія намагалася надати своїм словам жартівливого відтінку, але виходило це якось мляво.

— На коли ви його перенесли? — запитала Вікторія.

— На коли рак свисне! Знаєш таку дату?

— Але що трапилося? Ти ще не готова? Це тобі втулює твій гуру?

— Гуру пішов! Ви задоволені? — Марія важко опустилася на дзиґлик і заплакала. Сльози бігли по її обличчі і скапували на сукню.

— Звичайно, ні, — запевнила її Вікторія. — Чому він пішов? Повернувся до дружини?

— Є якась шоколадка? Або хоч джем? Або що-небудь?

— Одержиш, коли відповіси, що там у вас трапилося.

— Це кінець, — розклеїлася Марія. — Я вже ніколи не закохаюся! Де той джем?

— Уже шукаю, а ти розповідай, — порадила Вікторія. — Ну, кажи від початку. Ти приїхала туди і що? Він прийшов?

— Так, але запізнився. Зайшов якийсь увесь не при собі. Зітхнув, закурив цигарку, мовчить. Урешті каже, що його життя втратило сенс. Я питаю, в чому річ, а він на це, що нині вранці втратив усіх друзів. Останніх, яких мав. Бо інші загинули раніше. Знаєте, Кукучка, Руткевич…[4]

— Цю побрехеньку ми вже чули, — поквапила її Мілька. — А цих як він втратив?

— Я теж його питаю. А гуру відповідає, що місяць тому одні знайомі просили, щоб він вибрався з ними в Анди. Але він їм відмовив, через мене. «Соррі, хлопці. Я маю тут жінку, і вона дуже переживатиме розлуку», — так він їм сказав. А вони його просили та й просили: «Тільки ти так досконало знаєш Південну Америку і маєш диплом рятівника. Без тебе може статися трагедія». Але гуру твердо їм відмовив. «Не можу, я відкриваю Марії канали. Але триматимемо контакт. У разі чого телефонуйте на „мобілку“». Ну і вони поїхали без нього.

— Але це ж безум, — викрикнула Мілька, та Марія не вловила іронії в її голосі.

— Я теж йому про це казала. Але хлопці затялися.

— І, звичайно, сталася трагедія.

— Сьогодні вранці, коли ми спокійно патякали про різні дурниці, — тягнула Марія, — а гуру саме медитував. Аж раптом дзвінок. О третій ночі за нашим часом. Виявилося, що вони заблукали. Їх захопила віхола. Гуру намагався їм допомогти. Гукав у «мобілку», щоб не йшли до східної стіни, але було запізно. Він чув, як вони гинули один за одним, і нічого не міг зробити. Тільки слухати їхні розпачливі крики, коли вони летіли в провалля.

— То що, кожен із них мав «мобілку» і кричав у неї? — здивувалася Мілька.

— Я не знаю, як це виглядало з технічного боку, — психонула Марія. — І це мало мене обходить.

— А що було далі? — запитала я.

— Нічого, вони впали. Їхні тіла лежать тепер десь на дні провалля, серед каміння…

— Ну а поза тим? — запитала Мілька.

— Тобі цього мало? Загинуло п’ятеро мужніх людей, а ти питаєш, що далі?

— Я хотіла знати, що з гуру!

— А ти як думаєш? Він зламався! Уважає, що це він їх убив. Бо якби він з ними поїхав, трагедії не сталося б. Він знав цей перевал, знав, що там небезпечно.

— А де це конкретно? — допитувалася Вікторія.

— В Андах! Навіщо тобі деталі? Ти хочеш знайти їхні тіла?

— Ой, Марисю, не заводься так. Я просто хотіла знати подробиці. Може, колись виберуся в Анди. Добре було б знати, який це перевал.

— Я не знаю. Гуру був надто пригнічений, щоб мені пояснювати. Він поринув у відчай. Звинувачує себе і свою слабкість до мене. Якби він їм не відмовив, усі були б живі.

— Це, звичайно, драма, — зітхнула Мілька. — На п’ять здорових сексуальних чоловіків поменшало на цьому перевантаженому тестостероном світі.

— Ти завжди була така цинічна! Там гинули люди, а гуру був свідком цього. І не міг нічого зробити! Сказав, що ми вже не можемо бути разом, бо коли він мене бачить, то весь час згадує страшну мить власного безсилля й немочі.

— Щось тут запахло Фрейдом. Ти асоціюєшся в нього зі страшною миттю немочі.

— Облиш той секс, Мілено! Він мав на увазі ту мить в Андах, і я його розумію. Бо я також є безпосередньою винуватицею їхньої загибелі. Розумієте, який тягар на мені лежить? Тому я мушу негайно щось з’їсти! Інакше зі мною щось трапиться!

— Маріє, ти, мабуть, повинна піти до лікаря, — обережно почала Вікторія. — Цей апетит ненормальний. Адже ти ніколи не любила джем…

— Самі лікуйтеся! Від нечулості! — крикнула Марія і стала нервово прочиняти всі шафки.

— Що робимо? — запитала Мілька.

— Якщо вона не перестане нипати до ранку, викличемо «швидку», — сказала Вікторія. — Хіба що в неї раніше лусне шлунок.

— Ви знали, що в неї бувають такі напади? — пошепки запитала я.

— Досі вона не мала таких струсів. Але час од часу в нас зникали різні продукти.

— А виглядає так аристократично, — зітхнула Вікторія.

— Принцеса Діана теж так виглядала, а здається, теж могла впакувати до шлунка вміст холодильника, — сказала Мілька, спираючись на відомості з глянцевих журналів своєї мами.

— Яке щастя, що в нас немає холодильника.

— І жодних припасів. Я мала сьогодні вийти по харчі, але відчуваю, що витримаю кілька днів.

— Що ви там шепочетеся? — Марія зайшла до кімнати, витираючи розпухле від сліз обличчя. — Тішитеся, що гуру пішов?

— А ми виглядаємо на втішених? — відповіла запитанням Мілена.

— Не знаю, може. Я вже нічого не знаю, — хлипнула Марія. — Тобто знаю, що тепер моє життя тимчасово не має сенсу. Воно порожнє, і я мушу його чимось заповнити. Принаймні джемом.

— Щоб ти тільки не репнула, як той чувак із «Монті-Пітона», — шепнула Вікторія.

— То, може, я покличу Травку? — запропонувала я.

— Біжи, може, він щось придумає.

Я пішла. Хлопці саме розмовляли про улюблену Ірекову гру «Diablo».

— Як там Марія та її канали? — поцікавився Травка.

— Вона повернулася цілковито зламана, — відказала я. — Розсталася з гуру і тепер виїдає з шафок усе, включно з папером для сніданків.

— Боже, — озвався з-під столу Ірек, — моя сестра мала напади апетиту, але порівняно з Марією це були дитячі забавки.

— Вона і справді поводиться, як мураха. Пожирає все, що тільки потрапляє їй у руки.

— Тепер ти вже розумієш, чому я волію «Diablo»? — звернувся Ірек до Травки. — У грі все просто. Ти вбиваєш потвору і йдеш далі. А що робити з потворами в реальному житті?

5.02. Ми чергуємо біля Марії, люто голодні, бо вона забарикадувалася в кухні-лазничці і далі жере. Травка намагався вступити з нею в контакт, але вона закидала його порожніми пляшками з-під пива й рапсової олії. Тож чекаємо далі.

— Мене так смокче, — вхопилася за живіт Вікторія, — що зразу спадає на гадку блокада Ленінграда. Я замислилася над тим, чи могло б мене щось змусити пожирати трупи.

— Мене, мабуть, ні, — озвалася Мілена. — Хоч і визнаю, що мій шлунок дедалі голосніше нагадує про порцію палива. Я замислилася над тим, коли вже Марія зрештою спам’ятається. Бо я так довго не витримаю.

— Ірек таки має рацію, — буркнув Травка. — Легше розправлятися з потворами з гри. Тільки що вбивство кількох драконів не допомагає розв’язати справжні проблеми.

— Але допомагає про них забути, — сказала Вікторія. — Я це знаю, бо колись багато бавилася в «Unreal». Аж певного весняного дня прокинулася без гроша за душею, зате з купою заборгованостей і трьома «двійками» в заліковці.

— Я теж багато грав, — зізнався Травка. — Ви чули про «Кульки»?

— Ні.

— На поділеному на клітини полі ти маєш кілька різнобарвних кульок. Твоє завдання — складати з них рядки: горизонтальні, вертикальні, навскісні. Завжди з п’яти кульок одного кольору. Якщо тобі це вдається, рядок зникає, і ти маєш на полі більше місця. Проблема в тому, що при кожному русі з’являються три нові кульки. Тому ти мусиш думати про складання кількох рядків одночасно і вважати, щоб не вискочило забагато кульок, бо чим більше кульок, тим менше можливостей рухатися. Миттєва неувага — і ти заблокований на полі, до країв заповненому кульками. Кінець гри…