— Слухаю.

Тремтячою рукою я відклала напівобібрану картоплину.

— Я сьогодні був в університеті, — понурим голосом повідомив мені тато, а я почула зловорожу мелодію, виконувану на старому контрабасі. — Я хотів пересвідчитись, як ти даєш собі раду. Оскільки тебе не було в жодних списках, запитав у секретаріаті і…

Все ясно. Тоді чому я не відчула полегшення?

— Ти зробила жахливу річ, — сказав тато.

— Вибач, — бовкнула я, — але…

— Незалежно від мотивів, ти вчинила шахрайство. І то щодо своїх батьків. Чому ти нам нічого не сказала, Вишеславо? Адже ми бачимося щодня, тобі не бракувало нагоди.

Може, саме тому, що не бракувало. І тому, що я могла відкласти розмову на так зване завтра.

— По-друге, — гнув він далі, — це нехтування науковою кар’єрою. І то на самому початку шляху.

А якби я знехтувала нею на п’ятому курсі? Було б краще? Поза тим, про яке нехтування мова? Адже я вчуся, складаю іспити!

— Але я вчуся, тату, — намагалась я захищатися.

— Знаю! Від секретарок, бо сама ти не мала відваги нас про це поінформувати. А чому?

Я відкрила рот, але тато закінчив за мене:

— Бо ти добре знаєш, що КАША — це ніякий не факультет, а тільки сховище для пересичених невдах. І ти, Вишеславо, серед них! — Тато вхопився за голову.

— Я думала, що там викладають найактуальніші знання і що викладачі більш…

— Думала, думала, — скипів тато. — Які думки можуть бути в наївного вісімнадцятирічного дівчиська щойно після ліцею? Що воно може знати про вищу освіту?!

Хвилину він глибоко дихав, аж урешті йому вдалося повернутися до емоційної рівноваги.

— Я йду по маму, — сказав він крижаним голосом, — а коли ми повернемося, буде серйозна розмова. Ми мусимо вирішити, як розв’язати цю проблему.

Він поправив свій улюблений шалик з університетськими емблемами й вийшов. А я, не чекаючи, поки творці парасолі з гуркотом її затраснуть, спакувала найнеобхідніші речі, прихопила вміст свинки-скарбнички (ціла тисяча на канікули) і…

— Просто вийшла.

— Ти залишила якусь записку? — запитала Вікі, відбираючи в мене рюкзак, що правило за тисячу разів повторюване «заходь» усіма мовами світу.

— Я написала на клапті серветки, що переїжджаю до вас. Але адреси не лишила.

— Ти могла б із ними щиро поговорити, — озвалася Марія. — Це деколи дуже допомагає.

— Ох, цей мені вже міф Великої Розмови, розповсюджений американськими кіносценаристами, — розізлився Травка. — Спочатку я уявляю собі родинний вінегрет. Чоловік зраджує дружину, та відповідає йому тим самим. Діти експериментують із наркотою, і раптом, за п’ять хвилин до кінця фільму, відбувається велика очищувальна розмова, внаслідок якої все повертається до норми. Чоловік кидає коханку, дружина розриває знайомство з пляжним плейбоєм, діти без жалю залишають наркозабавки. Велике поєднання! Дулю вона могла, а не поговорити. Вона вже три місяці боїться їх повідомити, що поміняла один ідіотський факультет на інший, а ти кажеш про магічну силу Родинної Розмови.

— Як це один ідіотський факультет на інший? — запитала я, трохи спантеличена.

— А так! — відрізав Травка. — Бо чим вони розрізняються? Може, котрась із вас розкриє мені цю велику таємницю?

По правді, Травка має рацію. На обох факультетах є дурнуваті пари й злостиві викладачі. Тут і там нам наказують визуджувати застарілі визначення й давно неактуальні правила. На одному і на другому є купа нікому не потрібних предметів. І на жодному немає людей, з якими можна було б потоваришувати. Зграя набундючених снобів, звісно, крім Данієля. Але хіба вистачить його одного, щоб не шкодувати?

І подумати, що за це одкровення я мусила заплатити болісною втратою парасолі.

Зазвичай я засинаю через сорок секунд після заплющування очей. Часом, коли стрес винятково дається взнаки, я потребую трьох або чотирьох хвилин. А нині? Минула північ, а я й надалі кручуся на своєму колючому вільготному матраці, нашвидку стягнутому хлопцями з піддашшя сусіднього будинку. Раптом усе почало мене дратувати. І помаранчева ляпка з двома бризками індиго. І Мільчина лампа, що звисала тут-таки над її засмаглим обличчям. І мучівні зітхання Марії. Тіні дерев на стіні й похмурий пошум вітру за вікном. На додачу, ця клята підлога. Чи вона мусить так рипіти?

— Клята підлога, чи вона мусить так рипіти? — буркнуло щось із-під ковдри. Мілька.

— І той вітер з Татр, який нагадує про всі нерозв’язані проблеми, — обізвалася Вікторія. — Я вже розумію, чому гуралі хляють бочівками горілку. Я й сама маю бажання вихилити цілий баняк, а перебуваю ж бо за сто кілометрів від його епіцентру.

— Як подумаю собі, що мій гуру лежить самотній на котромусь із двоповерхових ліжок в «Ікеї»… — зітхнула Марія.

— Самотність гуру чомусь не справляє на мене враження, — буркнула Мілена, садовлячись на ліжку. — А надто тому, що тут поряд сидить хтось значно самотніший.

— Хто? — запитали всі троє воднораз.

— Вишня.

— Я? — Звідки та облуда? Адже я чудово знаю, що Мілена права. Так самотньо я не почувалася ще ніколи. Хоча й не раз ночувала поза домом. — Не перебільшуй, я їздила до літнього табору й до бабусі.

— Це не те ж саме. Там ти знаєш, що повернешся. А тут відчуваєш, що закрила якийсь етап у житті. Що щось завершилося і вже ніколи не буде по-старому.

— Не буде? — я відчула, як мені стає холодно.

— Ні, — твердо повторила Мілька. — Тому, коли я вперше їхала на навчання, мій тато розплакався, як немовля. Бо зрозумів, що так уже не буде. Він усвідомив це допіру на вокзалі. І як зареве на весь перон. Моя мама аж сховалася від сорому за розклад потягів. Що гірше, тато не мав жодного носовичка, певно, думав, що до кінця буде мужнім.

— І що?

— Він утирався кленовим листям. Я ніколи цього не забуду. Старий стоїть на пероні й витирає мокрі щоки великим жовтим листком. Тепер варто мені побачити кленове листя — і зараз же стискається в шлунку.

— А я пам’ятаю, — мовила Вікторія, утрамбовуючи велетенську подушку, — як у день від’їзду мама мені сказала: «Сьогодні ти говориш: „У нас під Любліном“, а за рік питатимеш: „Як там у вас під Любліном?“» І, що найгірше, вона мала рацію. Та хата стала для мене чужою, якоюсь малою й незатишною. Я не почуваюся там удома. Тільки от де тепер моє місце?

Ми не знали, що їй відповісти. І мовчали б, певно, довго, якби не голосний грюкіт у двері. Ми настрахано завмерли. Грюкіт повторився. Я запхала голову під ковдру. Мілька писнула, ховаючи шию й зап’ястки, а Вікторія, як найсміливіша, побігла до дверей.

— Це Травка, він також не може заснути.

— Я чув ваші розмови через стіну й вирішив, що мушу приєднатися. Можна? — Він жбурнув на підлогу надувний матрац.

— Ми балакаємо про перші дні в універі, — повідомила Мілька.

— Знаю, у нас усе чутно, не треба навіть прикладати слоїк до стіни.

— Не жартуй, що ти його колись прикладав, — розхвилювалася Марія.

— Я і справді цього не мушу. Але не бійтесь, я розумію, що ви маєте секрети, і завжди затикаю вуха. Хоч знаєте, як воно спати із затичками.

— Я знаю, — зітхнула Мілька. — Сумнівна радість, хоч і дозволяє спокійно проспати кілька годин.

— Ну власне. Але сьогодні я вирішив не затикати вух. Бо вони у мене болять, і, що тут приховувати, у мене закінчився запас затичок. Тому я хоч-не-хоч усе почув. За що величезне соррі.

— Спокійно, — втішила його Мілька. — На щастя, за поняттям «усе» криються невинні спогади, а не, скажімо, код доступу.

— Доступу до чого? — здивувався Травка, аж поки допетрав. — У принципі, шкода.

— Та що ти, старий. Думаєш, існує якийсь єдиний код? — засміялася Мілька.

— Деколи мені здається, що так. І то такий самий для тисяч жінок. Інакше вони не дозволяли б намахувати себе хитромудрим крутіям.

— Я вловила алюзії, — озвалася Марія, — але не зроблю тобі такої приємності і не стану виправдовуватися, бо не маю на це жодного бажання.