Я неспроможний щось зробити, але, покладаючись на стійкість човна, лягаю спати і сподіваюся, що ніч мине без снів. Даремні надії — це була ніч кошмарів. Мені снилося, ніби вода піднімається навколо мене, ніби вона вже затопила все. Не відчуваючи під собою ніякої опори, починаю бити руками по воді. Де я — в човні чи вже за бортом? Я пливу. Пливу щосили.

Нарешті прокидаюся від жаху і бачу, що «Єретик» весь під водою. Величезна хвиля впала вночі прямо на човен. Треба за всяку ціну вичерпати воду. Серед хвиль океану видніються лише величезні надувні поплавці. «Єретик» пливе далі. Тепер він схожий на уламок корабля. Але я не маю ні права, ні часу на відчай. Починаю інстинктивно вичерпувати воду спершу руками, а потім своїм капелюхом — річчю найменш підхожою для такої неймовірної роботи. Виливати воду треба було дуже швидко і в перерві між найбільшими хвилями, щоб облегшений «Єретик» встиг виплисти. Навіть коли б мав я справжній черпак, то й тоді довелося б працювати дуже швидко, бо кожна велика хвиля наздоганяла човен, з силою била в корму, і океан знову затопляв «Єретик», зводячи нанівець мою відчайдушну працю протягом десяти-п'ятнадцяти хвилин. І досі не розумію, як мені вдалося тоді протриматися аж дві години, протягом яких я, ціпеніючи від жаху, вичерпував воду, аж доки «Єретик» сплив на поверхню. Жертво корабельної аварії, будь впертішою, ніж море, — і ти переможеш!

Я врятувався, але всі речі в човні просякнуті солоною водою. Вдень, коли сонце висушить усе, на човні залишиться тонкий шар солі, що ввечері й уночі знову вбиратиме вологу. «Єретик» перетвориться на справжній «морський» солончак. Добре, що все моє спорядження надійно заховане у водонепроникні мішки. Радіоприймач, наприклад, зовсім не постраждав. Зате сірники всі намокли, я розклав їх навколо, щоб вони висохли на сонці. Не знаю, що з цього вийде, але в таких обставинах треба спробувати все. На щастя, в мене сто коробок сірників. Це дуже добре, бо тепер доведеться витрачати цілу коробку, щоб запалити один сірник.

Удалині я ще розрізняю землю, але думаю, що це востаннє. Зате тепер я остаточно впевнився, що «Єретик» ніколи не перевернеться. Він тримається на хвилях, як я й сподівався, наче акваплан або платформа, ковзаючи по поверхні без будь-якого опору. Був би це човен іншої конструкції, він уже давно плив би догори дном: для цього траплялося чимало нагод.

У четвер, 23 жовтня, я нічого не записав у свій щоденник за браком часу, бо цілісінький день шив. Подув сприятливий вітер, хороший північно-східний пасат, який повинен донести мене аж до Антільських островів. Але ж треба було, щоб доля так зло насміялася з мене. Тільки-но вітер подужчав, як моє вітрило розірвалось у найширшому місці. Це було старе, випробуване вітрило, під яким я плив від Монако до Канарських островів. Вирушаючи у велике плавання через океан, я вирішив використати його до кінця і лише в тому разі, коли воно зовсім не зможе мені служити, підняти нове, запасне вітрило. Та чи ж знав я, що це станеться так скоро! Я кинув плавучий якір, спустив розірване вітрило і прилаштував до реї нове. Минуло півгодини, і лютий шквал зірвав нове вітрило, наче паперового змія. Я встиг лише помітити, як воно злетіло вгору і зникло десь серед хвиль разом із снастю.

Що ж, доведеться використати знову розірване, старе вітрило. Вирішую зашити його. Весь мій кравецький інструмент складається із звичайнісінької котушки чорних ниток і голки. Я не можу зручно розкласти перед собою все полотнище, бо бракує місця. Тому доводиться зшивати кінці його поступово, сантиметр за сантиметром, так само, як долав хвилю за хвилею і як долаю час — година за годиною. Лише надвечір скінчив свою роботу. Добре стомившись і не бажаючи одразу ж втратити останнє вітрило, я кинув плавучий якір і ліг спати. Що ж поробиш, інколи вигідніше втратити кілька годин.

До кінця плавання я не міг без остраху дивитися на своє залатане вітрило. Його шов нагадував свіжу рану, яка ось-ось відкриється. Та найбільше я боявся самого страху, бо добре знав, що океан, знесиливши людину, робить її марновірною, а марновірство перетворює її на безвільного боягуза. З цього часу мені доводилося вести боротьбу з самим собою, і ця боротьба була не менш важливою, ніж боротьба з океаном.

Я помітив, що коли справи йдуть погано, я забуваю про вітрило. Але варто тільки їм поліпшитись, як я знову починаю боятися, причому не тільки за вітрило, а й за все спорядження. Чи витримає воно до кінця?

Тієї ночі мені було особливо тривожно, може, через те, що я страшенно змерз. Змоклий до рубця, просолений водою океану, я до ранку клацав зубами. Ніколи ще я так не ждав появи сонця! Чекав його нетерпляче, благав його скоріше зійти й щиро вірив у порятунок. Але знав я сонце погано, забув, що нема нічого гіршого за друга-зрадника. В цьому я пересвідчився згодом.

Я не набагато просунувся вперед і, що найгірше, не знав, скільки миль залишив позаду. Тому в своїх навігаційних обчисленнях я допустився помилки, яка мало не стала фатальною, — неправильно визначив довготу, що могло призвести до сумних наслідків. Пізніше я розповім про це.

«Єретик» перебував у зоні сильних пасатів, у справжній відьомській кухні, де вони народжуються. Тут пасат ще молодий, могутній, енергійний, сповнений неприборканого первісного шаленства. Згодом, серед безкраїх просторів океану, він заспокоїться, і сила його чимдалі зменшуватиметься.

А поки що навколо здіймаються білопінні хвилі. Це сміється, блискаючи зубами, океан, наче примхлива й жорстока дитина. Що ж, перед дітьми приховують свій страх, і тому я роблю виклик стихіям і піднімаю своє залатане вітрило.

Тільки-но «Єретик» збільшив швидкість, як почалося клювання. В мене, завзятого, та до того ж ще й голодного рибалки, аж руки затремтіли. Навколо човна у воді з'являються великі рухливі плями, зелені й блакитні. Це риби, які не зважуються наблизитися до «Єретика» і поводяться дуже обережно. Варто мені поворухнутись, як вони блискавично кидаються в усі боки і зникають у глибині. Дідько б їх узяв, я мушу таки щось зловити!

Весь день 24 жовтня я майстрував примітивний гарпун з ножа. Поклавши ніж на плоске весло, наче на ковадло, я обережно почав загинати кінчик леза. Потім прив'язав міцно мотузком ручку ножа до кінця весла, щоб спробувати загарпунити першу-ліпшу рибу, яка наблизиться до човна. Замість шпагату я міг би використати мотузок, краватку, тасьму, пояс і будь-яку іншу річ, що знайшлася б на борту. Потерпілий завжди зможе знайти щось із таких речей в своєму човні. Я вирішив поки що не користуватися «риболовним набором особливого призначення» [19] , бо в таких умовах, в яких опинився я, потерпілі не мають спеціального спорядження. Отже, і мені треба було ловити рибу власними засобами.

Поки я морочився з гарпуном, наді мною пролетіло кілька пташок. Це мене здивувало. Я був певен, що далеко у відкритому морі птахи не зустрічатимуться. Отже, ще один забобон землі! Відтепер не було жодного дня, щоб я не бачив пташок. Одна з них, мабуть, відчувала до мене навіть якусь симпатію, бо протягом усього плавання, до останнього дня, прилітала о четвертій годині і кружляла над «Єретиком».

Та риби мене цікавили більше. В суботу, 25 жовтня, безрезультатно й невдало поранивши гарпуном багатьох риб, я нарешті витяг з води першу дораду. Це був порятунок: я мав одразу їжу, питво, наживку і навіть гачок, бо позаду зябрової кістки в доради росте природний чудовий гачок. Такі гачки давно вже знаходили в похованнях первісних людей, а зараз я знову скористався з нього.

Перша моя вудка була готова. Тепер у мене щодня було досить і їжі, і води. З цього часу я вже не знав, що таке голод і спрага. В моєму становищі потерпілого від корабельної аварії це була найбільша єресь.

В перші дні подорожі по океану я не відчував самотності. Мені зустрічалися великі кораблі, які пливли, мабуть, до Канарських островів. Але жоден з них чомусь не зацікавився «Єретиком». Я не знаю точно, бачили мене з них чи ні, але припускаю, що потерпілому буде важко привернути до себе увагу. Я пересвідчився в цьому ще раз.