Ми вже вирішили повернути на схід, щоб увійти в якусь більш-менш спокійну бухту, але в цей час підійшов рибальський баркас і взяв нас на буксир. Та цього разу пливти набагато важче: з кожним ударом хвилі буксирний канат то провисає, то рвучко натягується і аж дзвенить, наче струна.

Все йде добре, поки «Єретик» ріже хвилі носом. «А що буде, коли ми повернемось боком до хвиль?» — не приховує свого занепокоєння Джек.

І ніби у відповідь на його слова човен злітає на гребінь, буксирний канат натягується, потім хвиля спадає, і «Єретик» перевертається. Ми опиняємось в воді. На щастя, буксирний човен швидко підпливає до нас, і ми видираємося на борт. І одразу ж, ще до пояса у воді, я кричу:

— Джек! То як, експеримент наш триває?

Він відповідає з властивим йому британським спокоєм:

— А хто ж сумнівається в цьому?

Молодчага Джек! Я ж казав, що на морі він чудовий! І чого було нам заходити в порт!

«Єретик» зараз, мов черепаха, перевернута на спину. Потроху починають спливати різні предмети, які були під тентом. Прибій і гострі скелі щомиті загрожують рибальському човну, але іспанські рибалки, нехтуючи небезпекою, кружляють навколо місця «корабельної аварії». Побачивши. щось у воді, я пірнаю, намагаючись врятувати якнайбільше речей. Насамперед вітрило, потім водонепроникні мішки (слава богу, найцікавіші кіноплівки врятовано), кілька касет з фотоплівкою, весла, спальні мішки… На жаль, фотоапарати, кінокамера, компас і біноклі загинули. Щогла виявилася поламаною, а тент порваним.

Похнюплені входимо в порт Сьюдадела, тягнучи за собою «Єретик». Як же це трапилося? Нас занадто швидко буксирували, причому при піднятому вітрилі, чого не можна було робити в наших умовах. Раптовий порив вітру, удар — і ми перевернулися. Звідси мораль: ніколи, навіть при сприятливому вітрі, не дрейфувати без плавучого якоря, щоб мати можливість ставати до хвиль тільки носовою частиною.

А все-таки ми врятувалися, човен не пошкоджено, наша воля непохитна. А це головне!

Тільки-но ми прибули в порт, я одразу ж телеграфував Жану Ферре, щоб він вислав необхідне спорядження замість того, яке потонуло в морі. Незабаром надійшла відповідь: «Жан Ферре виїздить у Пальму». Нам лишалося одне — спокійно чекати представника «мешканців суходолу».

Рано-вранці в четвер я пішов до моря, щоб досхочу пополювати під водою. Разом з Фернандо, чемпіоном Менорки з підводного полювання, ми спокійно ловили рибу, коли прибіг, засапавшись, хлопчик і повідомив, що нас чекають якісь два французи.

«Це Жан», подумав я. Сів на велосипед і, незважаючи на палюче сонце, щодуху мчав, щоб швидше дістатися до порту. Прибувши на місце, я побачив… двох невідомих, які, заволодівши судновим журналом Джека, безсоромно переписували його. Здивований цим, я все ж прийняв своїх співвітчизників і пояснив мету нашої подорожі. Вони вже знали все, бо встигли розпитати коменданта порту й ознайомитися з нашими дорожніми нотатками. Весь ранок вони набридали мені розпитуванням. Нас запросили до друзів на сніданок. Ці двоє теж ув'язалися за нами і нахабно фотографували нас там. Після цього задоволені репортери вилетіли в Пальму. З мене було досить. Ми вирішили, що більше й пальцем не поворухнемо для таких нахаб.

Наступного ранку, в п'ятницю, комедія повторюється. Приїжджають ще два французи. Чекають нас. Ми одразу ж зникаємо, щоб не зустрічатися з ними. А через годину в Сьюдаделі з'явилися засапані й розлючені Жан Ферре і Санчес, французький консул у Маоні, переконані, що середземноморське сонце висушило наш мозок і в нас є всі підстави потрапити в дім для божевільних.

Новини були неприємні: наш благодійник відмовляв нам у допомозі. В чому справа? Чому раптом така немилість? Виявилося, що майже всі газети, які вважали наш експеримент несерйозним, оголосили після зустрічі з «Сіді Феррук», що експедиція Бомбара провалилася. Треба було поговорити одверто і все з'ясувати.

Я вирішив залишити Джека на Менорці і виїхати через Мальорку в Париж. На Мальорці нам у всьому допоміг французький консул, і в понеділок 23 червня ми вирушили до Парижа.

Про цю поїздку автомобілем я докладно не розповідатиму. Це був чи не найнебезпеч-ніший етап експедиції. Скажу тільки, що о 8-й годині ранку ми приїхали у Валенсію, о 12-й годині 30 хвилин — у Мадрід, о 19-й годині — у Сан-Себастьян, а о 6-й годині ранку були вже в Пуатьє. Теж непоганий рекорд!

У Парижі нас чекала боротьба. Щоб знову вирушити в плавання, треба було дістати все необхідне для ремонту і оснащення «Єретика». Але наші наміри, мабуть, уже ніхто не вважав серйозними. Як на гріх, скрізь готувалися до найрізноманітніших «експедицій», серед яких було немало зовсім фантастичних, наприклад, перехід на каное за маршрутом Кентукі — Сан-Себастьян — Дублін або перехід через Па-де-Кале на моторолері. Нас висміювали так само, як і цих «божевільних». А конструктори, хоч і не зовсім ще втратили віру в нас, все ж вагалися, чи слід нам допомагати. Наш меценат, переконаний «спеціалістами», які святкували перемогу, відмовився фінансувати нас, мотивуючи це тим, що він, мовляв, не хоче «сприяти нашому самогубству». Він не розумів, що таким чином сам катастрофічно зменшує наші шанси на успіх експедиції, яка стає від цього значно небезпечнішою. Але що ж трапилося? Чому тепер усі старалися перешкодити нашій подорожі?

Поступово я почав догадуватись, чому так різко змінилося ставлення до нашої експедиції. Дехто сподівався, що вже в перші дні подорожі нас викине на італійське узбережжя. Коли ж у нас з'явилися певні шанси на успіх, то це викликало у декого роздратування, особливо у власників підприємств, на яких виготовляють рятувальне спорядження. Але ж я й не старався довести, що рятувальне спорядження нікому не потрібне. Я тільки хотів дати надію на порятунок тим, хто під час корабельної аварії не матиме цього спорядження або матиме його в недостатній кількості. В гру вступили інтереси, які були мені зовсім чужі. Згодом у Танжері мої підозри підтвердилися: всі ці махінації стали помітні ще більше. Експедиція наша висіла на волосинці.

Після одчайдушної боротьби мені пощастило дістати матеріали для ремонту човна. Знесилений, я повернувся 29 червня в Пальму: Джек і «Єретик» мали туди прибути на пароплаві «Сьюдадела». Звідти ми вирішили пропливти якнайдалі в напрямку протоки. В разі якоїсь непередбаченої зупинки ми могли б дістатися до Танжера на пароплаві. Хай думають, що хочуть, але зірвати нашу атлантичну експедицію не вдасться! Я тільки боявся, щоб у мене всілякими неправдами не одібрали навігаційного посвідчення. Бо тоді — прощай, наша подорож! І ніхто ж не скаже:

— Йому не дали закінчити експеримент!

А казатимуть:

— От бачите, він не зміг успішно довести до кінця свій дослід, бо вся його теорія необгрунтована і нежиттєва!

Може, саме через це я вирішив іти вперед до кінця, незважаючи ні на що.

Після восьми днів наполегливої боротьби проти косності і всіляких підступів необхідне спорядження: щогла, два кілі, компас і кілька книжок — прибуло літаком. Один Всевишній знає, скільки лиха ми натерпілися на митниці з цим нещасним спорядженням. Без допомоги французького консула справа, напевно, й досі не була б зрушена з місця. Та ось, нарешті, все доставили в яхт-клуб, який гостинно розчинив перед нами свої двері. Вранці в неділю все було готове. Але Джек вирішив відпливати пізно вночі, щоб вітер, який подме з суші, допоміг нам вийти із затоки. Ми хотіли вийти з порту без будь-чиєї допомоги. Спробуємо досягти берегів Африки або Іспанії.

Тепер ми відпливали далеко не так урочисто, ніж першого разу. Нас супроводив лише маленький човен яхт-клубу. Джек і я не поспішаючи гребли. Подув східний вітер. Прощай, Менорко! Ми знову йдемо в море.

Цього разу наша подорож здавалася прогулянкою. В понеділок ранком, ще поблизу берега, я піймав кілька чудових риб — отже, харчами ми були забезпечені. Який прекрасний день стояв тоді! Вітер був сприятливий. Джек твердив, що так ми зможемо досягти Аліканте на південно-східному узбережжі Іспанії. Звідти спробуємо пропливти вздовж берега якнайдалі до Малаги. На той випадок, коли б вітер ущух, ми заздалегідь вирішили при першій же нагоді прибути в Танжер першим-ліпшим вантажним пароплавом. Найважливіше для нашої експедиції було вийти в Атлантичний океан через «Геркулесові стовпи». Це чудо світу нестримно притягало нас до себе. Досі наш дослід був обмежений тісним закритим Середземним морем. По-справжньому задовольнити всі наші прагнення міг тільки океан.