Та я сам ледве не потрапив рибі на гачок, бо тунець узяв мене на буксир і потяг за собою! На щастя, шнур, хоч він і нейлоновий, не витримує. Слава богу! За допомогою Джека я насилу вліз у човен, втративши і гарпун, і всі свої ілюзії. Мені лишалося тільки подякувати долі за те, що зі мною був Джек: якби не він, я б нізащо не піднявся на «Єретик».

4, 5, 6 червня… Ми постимося… Минають одноманітні дні, які дедалі більше виснажують нас. Ми п'ємо тільки морську воду і їмо планктон, який уже добре-таки остогид нам. Кожен рух тіла викликає нестерпний біль і вимагає нелюдських зусиль. Піст перетворився на справжній хронічний голод. Наш організм почав витрачати власні білки, а це вже саморуйнування. Ми ні про що більше не думали, три чверті доби перебували в сонному заціпенінні або спали.

Вітер дув рідко, але, на щастя, він потроху наближав нас до берега. В п'ятницю, 6 червня, ввечері, ми вирішили, що настав слушний момент випробувати свою сигналізацію. Спробуємо зупинити пароплав і побачимо, які шанси бути поміченими при справжній катастрофі. Якщо нам пощастить, ми зможемо послати звістку своїм близьким. Вони, мабуть, уже вмирають од хвилювання. До того ж ми боялися, що кожного дня могли початися небажані для нас розшуки, які перервали б нашу дослідну подорож. Тепер, коли ми вже випробували і себе, і своє спорядження, нам хотілося швидше дістатися до Танжера або Гібралтара і вже звідти вийти в Атлантичний океан. Джек хотів, щоб ми зробили це до початку вересня. На його думку, тайфуни поблизу Антільських островів починаються саме тепер. Насправді ж у вересні вони закінчуються, і з листопада аж до березня ніхто їх не бачив. Чому він припустився цієї помилки, я й досі не розумію.

Отже, ми вирішили цього ж вечора спробувати зупинити пароплав і — хай нам буде гірше! — попросити трохи харчів. Досі ми переборювали в собі спокусу і не відкривали запечатаного запасу концентратів. Такі продукти важко дістати, і ми берегли їх на той випадок, коли б вирушили у плавання в Атлантичний океан. Зрештою, подорож, під час якої ми харчувалися б своїми запасами, нічого нам не давала: ми повинні були використати їх лише тоді, коли не мали б більше сил чинити опір голоду і нестаткам. А зараз ми почували себе не так уже й погано, тому навіть і думки не мали відкрити непорушний запас. Я підкреслюю: наш експеримент втратив би тоді весь смисл.

18-та година. Праворуч від борту «Єретика» пливе корабель. Ми починаємо сигналити, приготувавши все заздалегідь. Джек випускає дві ракети, і вони вибухають угорі. Ніякого ефекту, корабель спокійно собі пливе. Я хапаю геліограф — прилад, що спрямовує сонячний промінь в око спостерігача за принципом дзеркалець, якими діти бавляться, пускаючи «зайчиків» на перехожих. Намагаюсь привернути увагу корабля, посилаючи проміння з паузами, наче за азбукою Морзе. SOS! SOS! Корабель не міняє курсу. Невже нас не помічають? В ту мить це здавалося мені просто неможливим. Тепер я переконаний, що тоді на палубі справді ніхто з пасажирів не помітив нас, інакше про це негайно повідомили б капітана.

Тільки-но корабель зник за обрієм, тиша знову запанувала на морі. Та якщо людям було байдуже до нас, то морські мешканці не переставали цікавитись «Єретиком». Увечері того дня ми побачили дивне і неповторне видовище. В той час, коли заходило сонце, на поверхні моря засвітилися тисячі маленьких сонечок. Придивившись уважніше до цього сяючого дзеркала, я згодом виявив, що це спливли на поверхню сотні й сотні морських черепах, які тісно притулялися одна до одної своїми панцирами і нагадували величезний пліт. Час від часу з цієї маси тіл підводилась голова, і маленькі злі очиці насторожено дивилися на нас. Тільки-но я приготувався кинути гарпун і трохи наблизився до черепах, як уся маса швидко рушила від човна, виблискуючи, наче металевий щит. Незабаром настала темна ніч, байдужа і до спокою, і до бурі.

Субота, 7 червня. Світає. Вдень, певно, буде спека. Тільки барометр лишається песимістом: він весь час падає. Джек спить. Я тихенько кличу його:

— Джек, за дві милі корабель!

Знову подаємо сигнали потерпілих від корабельної аварії. Джек стріляє ракетами: раз, удруге, втретє… Незважаючи на яскраві спалахи в ранішній імлі, корабель спокійно пливе далі. Геліографа використати не можна: ще дуже рано. Що ж робити? Невже і цей корабель не помітить нас? Невже потерпілий-мусить позбутися всякої надії на те, що його помітять? Останній шанс: ми пускаємо в море димову шашку, яка горить з оранжевим димом, добре помітним і в сутінках; одразу ж нас закриває хмара диму. Настає хвилююче очікування. Як поволі минає час, коли просто помираєш від чекання!

Хмара диму тане, і ми пересвідчуємося, що величезна маса пливе просто на «Єретик». На превеликий наш подив, корабель не збавляє швидкості. Це «Сіді Феррук».

Капітан гукає нам з свого містка:

— Вам щось потрібно?

Оце вже справді дивно! Ніби ми могли спеціально зупинити корабель, щоб відповісти: «Нічого нам не треба».

— Скажіть наші координати і пришліть що-небудь з продуктів! — просимо ми.

Корабель робить велике коло і зупиняється за півкілометра від нас…

Зібравши всі свої сили, я гребу одним веслом і підпливаю до корабля. Пасажири заводять з нами дружню розмову, а помічник капітана наказує дати нам трохи харчів і води. Та в цей момент з'являється капітан, більше схожий на фельдфебеля.

— Годі вам розбазікувати, рушаймо! У нас немає часу на різні там експерименти! — кричить він.

Ну й джентльмен! Насупившись, Джек мовчки дивився на корабель. Ось уже п'ять днів він не курив і сподівався одержати хоч одну сигарету, але зараз не хоче просити. Помічник поспішає дати команду. Наша розмова скінчилась. Ніхто навіть не запропонував нам піднятися на борт. «Сіді Феррук» зникає вдалині разом з своїм «люб'язним» капітаном.

Ми не сподівалися, що ця зустріч коштуватиме нам дорого, що нам потім довго дорікатимуть за оту сміховинну «допомогу». Але ті, хто ганьбив нас, забули, що десять днів із чотирнадцяти ми пропливли без їжі та води, а останні чотири дні їли тільки морського окуня й пили риб'ячий сік. Хіба ми знали, що нас вважатимуть за дурисвітів через те, що ми звернулися по допомогу тоді, коли наше становище було таке ж, як становище нещасних з фрегата «Медуза»?

Вони забули, що ми протрималися чотирнадцять днів. А більшість потерпілих з «Медузи», хоч вони й мали воду та вино, загинули вже на дванадцятий день.

«Сіді Феррук» швидко віддаляється. Бажаю вам, капітане, щоб ви ніколи не брали участі в таких експериментах, як наш.

Ми не знали, що ваш корабель повіз із собою вантаж насмішок, пліток і образ, яких ми мали зазнати найближчим часом.

… Джек усе ще лає французького капітана за неввічливе поводження. Я цілком поділяю його обурення. Та все ж добре, що наші близькі одержать про нас звістку і що ми перемогли спокусу піднятися на борт корабля… Експеримент триває.

Ми радіємо, що можемо тепер удосталь напитися прісної води, і відкриваємо мішок з продуктами. В ньому морські сухарі, чотири бляшанки м'ясних консервів і одна бляшанка згущеного молока.

Барометр нам не збрехав: хоч і світить яскраво сонце, але вітер знову дужчає. Тільки цього разу він дме вже в потрібному нам напрямі: на зюйд-зюйд-вест.

Наближаємося до Менорки. Ось уже бачимо нашу давню знайому: о дванадцятій годині дня, в неділю, 8 червня, на горизонті з'являється вершина Topo. Тепер її видно краще, ніж вісім днів тому. Чи ж зможемо ми цього разу подолати прибій і пристати до берега?

Балеарський архіпелаг складається з шести островів. Найбільші з них — Менорка, Мальорка та Івіса. Менорка, до якої ми наближаємося, лежить трохи на схід від інших. На південному березі її розташована столиця Маон, уславлена завдяки бою, яким біля цього міста керував герцог Рішельє. Ми можемо пристати лише в двох місцях: на сході, біля Маона, і на заході, в маленькому порту Сьюдадела. Скелі, що оточують узбережжя з півночі, не дають змоги пристати до острова. Вони були свідками багатьох корабельних аварій, і зокрема загибелі «Генерала Шанзі» в 1910 році. Отже, нам треба їх обминути.