Я вирішив не повертатися до Франції. Доцільніше було почекати тут днів вісім, перевірити човен і вирушити прямо звідси в плавання, ніж їхати у Францію й знову починати боротьбу за краще спорядження експедиції. Французький консул у Лас-Пальмасі підтримав моє рішення. Мої друзі, і насамперед старший штурман Анхеліто, намагалися відмовити мене, благали ще раз зважити все:

— Я добре знаю океан, — переконував мене Анхеліто. — Те, що ти зробив, — чудово, твій дослід гідний подиву. Але повір мені, друже, посеред Атлантичного океану не піймаєш жодної рибини.

Бідний Анхеліто, він не знав, що цього мені не слід казати. Якщо тепер я відмовлюсь од подорожі, то вслід за ним усі моряки почали б твердити:

— Все це дуже добре, але віддалік од берегів ти не піймаєш жодної риби!

Експеримент має бути закінчений. Я вже довів, що людина може харчуватися сирою рибою і виживе. Тепер лишалося довести, що рибу можна піймати там, де, за твердженням спеціалістів-ортодоксів, вона зовсім не ловиться.

Я чекав лише телеграми від своєї дружини, щоб сказати їй «до побачення» і вирушити в Атлантику. Телеграма запізнювалась, і я встиг зробити на яхті невелику подорож до острова Фуертевентура. Нарешті одного ранку мене покликали в консульство — прибула телеграма:

«Вітаємо єретика з благополучним народженням доньки Наталі».

Моя донечка вирішила народитися напередодні великої подорожі! Мене знову охопило вагання, земля знову спокушала мене. Тепер уже я мусив повертатись у Францію. Не міг же я вирушити в плавання, не побачивши своєї дочки!

Коли я повідомив про свій намір поїхати у Францію, всі, хто досі з дружніх почуттів утримували мене від «великої подорожі», вже думали, що таки вони перемогли. В консульство з села Кастільйо-дель-Ромераль прибіг навіть Мануель. Він був страшенно збуджений.

— Це правда, що Бомбар далі не попливе?

Консул ухилився від прямої відповіді. В душі кожен з моїх друзів думав однаково: «Він щиро переконаний, що попливе, але нам можна заспокоїтись — дружина стримає його від цього безумного кроку».

З допомогою консула мені дістали квиток на літак прямого сполучення Лас-Пальмас— Париж, і 12 вересня я вилетів у Францію.

На аеродромі в Орлі — сюрприз: мене чекають двоє журналістів. Деякі газети почали твердити, що в зв'язку з народженням дочки я вже закінчив свою подорож. Але тут моя дружина показала свою велику мужність і самовідданість. Вона заявила, що бачила мене за приготуванням до експедиції, знає мою мету — врятувати життя багатьох людей — і певна, що цього можна добитися. Звичайно, моє відплиття її аж ніяк не радує, але ж вона розуміє необхідність цього — адже моя теорія потребує практичного підтвердження — і тому не збирається затримувати чоловіка.

Та ось розігрується ще один акт «Комічної інтермедії».

На другий день після мого приїзду хтось стукає до мене в двері. Я зупинився тоді в ам'єнському госпіталі. До передпокою заходять двоє поліцейських. Я спускаюсь до них і чую:

— Нам хотілося б поговорити з вами наодинці.

— Справа, бачите, ось у чому. Ви мали сплатити вісім тисяч франків штрафу і не сплатили. Вам доведеться піти з нами до податкового інспектора або в тюрму.

— Якщо в тюрму, то на скільки днів?

— На два тижні.

Поліцейські показують мені ордер на арешт.

Що вдієш, на відпочинок у тюрмі в мене не було часу! Довелося сплатити вісім тисяч франків, а вони могли б неабияк пригодитися для моєї експедиції.

Я вільний і десять днів проводжу в приємному, солодкому безділлі. Газети тим часом галасують: «Він нікуди не попливе!» — а Джек Пальмер робить таку заяву в Танжері:

«Продовжувати шлях за Канарські острови в цю пору року — справжнє божевілля, самогубство!» Експедицію оточує атмосфера загального песимізму. Народження моєї дочки цікавить усіх куди більше.

Відвідавши хворого друга, що живе на околиці Пуатьє, я сідаю в літак і лечу на Канарські острови, маючи намір зупинитися в Касабланці. Доведеться затриматися на кілька днів у Марокко, щоб з'ясувати в науково-дослідному бюро рибальства деякі питання про планктон. Крім того, я матиму можливість вивчити умови риболовлі в тих місцях океану, які згодом доведеться пропливати. До того ж я хотів придбати радіоприймач.

Від передавача, навіть якби мені його запропонували даром, я вирішив відмовитися. Міркував я так. По-перше, я пливтиму сам, тому що Джек тепер не приєднається до мене, шукати когось іншого замість нього я не хочу. Мені буде дуже важко самому одночасно приводити в дію генератор і працювати ключем. Не кажу вже про те, що я не зможу полагодити передавача, коли трапиться бодай найменше пошкодження. Порушиться якийсь контакт — і весь світ вважатиме, що я загинув. Можете собі уявити, яке враження це справить на мою родину! Отже, передавача вирішив не брати. Зате приймач стане у великій пригоді. Він допомагатиме мені визначати довготу, що вираховується за різницею між сонячним часом певного місця І відповідним часом умовного нульового меридіана. Таким умовним нульовим меридіаном є зараз Грінвічський. При відлічуванні від Грінвічського меридіана кожен градус довготи дає різницю на чотири хвилини. На схід од нульового меридіана треба додавати чотири хвилини на кожний градус, на захід — віднімати. Різниця в часі на кожні п'ятнадцять градусів складатиме одну годину.

Якщо я матиму радіоприймач, то зможу обійтися без хронометра: я щодня знатиму точний час і перевірятиму годинник. Коли б тільки дістати хороший приймач! На жаль, грошей у мене дуже мало. «Якось буде!» — міркую, сподіваючись, що в Касабланці таки пощастить дістати грошей.

Я навіть не міг подумати, що мене зустрічатимуть. На аеродромі зібралося понад сто душ! Гарненька жінка подарувала мені букет квітів, підібраний під кольори прапора Парижа. Представник ветеранів «синіх комірів», знавець морської рятувальної справи, енергійно став на мій захист, коли хтось сказав, що «Бомбару треба взяти не підручники з навігації, а молитовник».

Мене запрошують усі, а особливо — «сині коміри». Бюро риболовлі приймає мене не гірше, ніж батько блудного сина. Тепер я можу пошукати і радіоприймач.

До речі, я не худну. Друзі, які запросили мене на вечерю, дивуються, що я так мало їм. Вони й не догадуються, що я вже пообідав в іншому місці о сьомій і тепер зовсім не хочу їсти.

Розв'язується справа з радіо. Один з моїх друзів дарує мені чудовий батарейний приймач у нейлоновому водонепроникному чохлі, що прикриває всю телескопічну антену.

Нарешті мені випадає найвища честь. Одного чудового ранку мене запрошують до Адміралтейства. Там я познайомився з маленьким жвавим чоловіком у білому парадному костюмі — адміралом Солем. Він почав зі мною дружню розмову і, кінець кінцем, влаштував мені справжній допит. Адмірал розпитував про мету моєї експедиції, на які кошти її споряджено, ставив питання з навігації, коротше кажучи, намагався дізнатися про все.

Коли б ви знали, адмірале Соль, яким радісним був для мене цей день! Я вже давно бажав поговорити з людиною, яка б щиро хотіла узнати всю правду. Наприкінці нашої дружньої, серйозної розмови адмірал сказав мені:

— От тепер ми зрозуміли все і допоможемо вам.

Щоразу, адмірале, коли я зустрічав потім в океані кораблі під іспанським, англійським чи голландським прапорами, я був вам вдячний і почував себе невід'ємною частиною військово-морського флоту Франції. Ви подарували мені свою власну карту Атлантичного океану і були єдиним моряком, хто повірив у мою перемогу, написавши на карті: «Ви досягнете мети».

Scripta manent [15] , адмірале, ви це знали наперед.

Незабаром я повинен був вирушати. З кожним днем Касабланка ставала милішою й дорожчою. Мені буде дуже боляче залишати її. П'ятого жовтня я вилетів у Лас-Пальмас. До зустрічі, Касабланка!

Літаком я дістався до Тенеріфа, а звідти приплив у Лас-Пальмас. Там мені довелося провести п'ятнадцять довгих днів, протягом яких музика, дружба, природа і спорт докладали всіх зусиль, щоб затримати мене.