Спробував зосередитися – головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…

Зі свого кута пискнув літератор:

– Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по-справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…

Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.

– Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!

Дістав точну копію «Макарова», клацнув перед носом Горили – вогник спалахнув.

– Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!

Горила всміхнувся недобре.

– Грайся… Недовго…

– Мовчати!

– Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! – схлипнув Пустовоєв.

– Розслабся, Геракле! Слухай музику, – спокійно відказав Костя Шнуровський.

Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.

– Пізно… – азартно всміхнувся Горила.

– Що за хрінь? Хто тут… – Макар прислухався.

Просто під парадним входом до фабрики бренькала гітара.

Зіна зітхнула.

– Це Тьомка… Старший мій…

Макар став проти Зіни – в очах німе питання. Зіна знизала плечима.

– Що?! Думала, і його влаштую на цю… роботу.

Макар ошелешено виматюкався.

– Чудовисько… Вставай. Дай допоможу! Ідімо до дверей! Скажи, хай валить звідси.

– Шкода, – сказала Зіна. – Нам гроші потрібні.

– А не боїшся двері відчиняти? – спитав Горила.

– Я тепер нічого не боюся! – зухвало закричав Макар.

За п'ять хвилин під будівлею стало тихо.

Макар сидів у кріслі навпроти заручників – тільки хвилина перепочинку. Багато чого зробити треба, перш ніж завтра зранку навколо фабрики з'являться люди… Міліція, преса, перелякані посадовці, цікаві нероби… Який скандал! Яке неподобство! За день до виборів! У самісінькому центрі столиці. Поруч із Генеральною прокуратурою! «Блін, точно! У неділю вибори. Як же все круто збіглося. Вони не посміють стріляти в заручників поряд із Генеральною прокуратурою та ще й напередодні виборів. Це мій шанс! Хай тільки відмовляться розібратися!»

Підвівся – до ранку фабрика мала перетворитись на фортецю. Та перш ніж зануритись у фортифікацію, замотав заручникам ноги скотчем – від колін до стіп. Не ворухнутися.

– Ти, часом, єгипетських мумій не бинтував? – сказала Зіна.

– Почую хоч один звук, прийду й уб'ю, – пообіцяв Макар і побіг з холу.

Заручники заклякли – що ще божевільний придумав?

Першим не витримав літератор. Витягнув шию, занурив лице в пальму, що відділяла його від Кості Шнуровського, пропік байдужого алкаша гарячим поглядом.

– Костю! – прошепотів. – Врятуйте мене…

– Добре, – тьмяно всміхнувся той.

– Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.

– Зайве, – відповів Костя. – Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.

– Матір Божа! Ви шляхетна людина!

– А ти, Геракле, запиши мої вимоги! Чи просто запам'ятай. Душа болить, жити не хочеться. Якщо мене отут покладуть, віддаю тобі свої сто баксів.

– Краще мені віддай! – сказала Зіна. – Я за твоєю могилкою доглядатиму. А письменник не буде!

– Як ти смієш?! – засовався літератор. – Доярка!

– Сучок! – плюнула Зіна.

– Повірити не можу! – Горила підозріло примружився, смикнувся, щоби краще роздивитися заручників. – Ви не заручники. Ви просто так, за здорово живеш погодились…

– Не просто так! – занервував літератор. – За гонорар!

– За вшиві сто баксів? – подав голос пузатий «сігмівець».

– А я не за гроші! – сказав Вова. – У мене своя мета.

– Хворі! – Горила як ото батогом. – За сто баксів ризикувати життям у компанії з божевільним?… Ви геть хворі скоти, а не люди!

Зіна хмикнула тоскно.

– Ох-хо-хо-ох… Звідки ви звалилися, красавці?! Моєму чоловікові на будівництві сто баксів на місяць платили… поки одне падло з іншої бригади не зіштовхнуло його з одинадцятого поверху. А на смерть начальство ще сто баксів відстібнуло. Покидьки! А ти – «ризик»… Та я за сто доларів своїх шістьох дітей два місяці годуватиму!

– Так! Сто доларів – це прекрасно! – затріпотів зв'язаними крилами літератор. – Я врешті придбаю друкарську машинку… Навчуся друкувати і не виписуватиму так скоро кулькові ручки… Розпочну розмірковувати над епохальним романом, щоби років за сім-вісім… У мене тепер так багато неймовірних вражень!

– А до цього у вас вражень не було? – запитав Вова.

– Було. Одне. Ні, навіть два – Люся і кольки у шлунку. А от коли в мене буде сто доларів…

– Гроші – багно. Життя – теж, – сказав Костя.

Заручники замовкли.

– Котра година? – запитав Горила.

Зіна піднесла ближче до очей змотані мотузкою зап'ястки, глянула на годинник.

– Ох, час біжить… Уже одинадцята.

– Скоро наші підтягнуться… – Пузатий винувато зиркнув на Горилу. – Ваня… Я…

– Розберемося, – пообіцяв Горила.

– Ви Іван? – з чогось збадьорився літератор, витяг шию, щоби бачити Горилу. – Іван – це прекрасно. У моєму романі… з сільгосптематики… Там такий Іван… Ого! Усі доярки…

– Так, скоро наші підтягнуться, – сказав Горила, наче не почув Пустовоєва. – Буде вам «по сто доларів», виродки!

Тільки мовив – на ремені засигналила рація. Горила зловчився, боком притис рацію до крісла – на приладі загорівся червоний живчик вогника.

– Готуйтеся, юродиві, – пообіцяв Горила.

У центральному офісі «Сігми» проблеми на об'єкті «Есфір» відзначили саме о 23.00. Раз на годину, хоч як це не подобалося певним «бійцям» під час охорони окремих об'єктів, вони мали передавати до контори сигнал – усе без пригод. Об одинадцятій сигнал з об'єкту «Бсфір» не надійшов. Черговий вирішив не кипішувати, зателефонував Івану Корбуту, що відповідав за охорону об'єкту. У відповідь запульсував червоний вогник: тривога! Черговий заметушився, у той же час зв'язався з командиром, повідомив схвильовано:

– З об'єкта «Есфір» надійшов сигнал тривоги. Ваня Корбут не відповідає.

У двадцять хвилин на дванадцяту від центрального офісу «Сігми» від'їжджав бусик, напханий «сігмівцями», як новорічний кошик цукерками, – зо два десятки тіснилися, притискали до грудей «узі», що їх керівництво «Сігми» отримало з берегів Мертвого моря в рамках якоїсь суто гуманітарної програми; на ременях бряцали шумові гранати, капсули зі сльозогінним газом і ще якоюсь хімічною штукенцією. Перешіптувалися: що там?

– Викуримо, – пообіцяв підлеглим вусань із бритим черепом, явно командир групи.

На місце надзвичайної події дісталися у 23:34. Нагледіли ті ж самі кущі, що й механік, – огинали фабрику півколом. Вусань приклав до очей бінокль, хоч потреби в тому не було – усе як на долоні. Освітлене, запнуте зсередини приміщення, силуети людей у холі – сиділи на підлозі, сіпалися. Заручники чи злодії? З інших вікон першого поверху – картинка ще більш колоритна. Через цупкі портьєри було видно силуети людей, котрих хтось смикав, гнав до вікон, – люди застигали біля вікон, хтось упав…

– Що творять, суки, – процідив вусатий командир. – Заручників до батарей, щоб я здох!

– Може, там немає заручників? – поряд із вусанем у кущах причаївся безвусий – не росте! – хлопчина з рясним ластовинням на кирпатому носі. – Може, то терористів до дідька?

– Я, бля… – аргументовано відрізав командир. Додав: – Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.

Відірвався від бінокля.

– Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…

– Ми ж – охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… – нагадав безвусий.