Озирався: при світлі дня, вночі – нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собі сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома – не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.

– Усе! Я придумав, – верзе. – У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П'ятдесят на п'ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…

– Фома, їдь у Карпати!

– Грошей мало лишилося.

– Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.

Наступного дня після від'їзду Фоми – пожалкував. І слова сказати нікому. Щоранку – фабрика, SMS-ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.

– Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? – запитав байдужо.

– Готовий, – збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.

– Мотузка – гидко, – розмірковував цілком серйозно. – Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…

Двадцять п'ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» – промайнуло, і механік розплющив очі.

– Нормально… – прошепотів нервово. – Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!

Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.

– Щось ти сьогодні веселий? – Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.

– Дай прикурити! – смикнувся Макар. Усміхнувся. – Дякую…

Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту «Іванко – примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, – арбайтен!

О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.

– Слухаю, – почув спокійний чоловічий голос.

– Мені потрібна Іванка, – у лоба.

– Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, – почув роздратоване.

Психанув: клята Марта!

– Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, – гарячково видав фразу-пароль. – Справа в тому…

– Що? Знову поглинання? – перебив Іванко.

– Ми можемо зустрітися сьогодні? – спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.

– Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?

– Безумовно.

– У парку біля Михайлівського, – повідомив пан.

– На свіжому повітрі? – не втримав іронії.

– Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, – менторським тоном повідомив пан Іванко. – Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.

– Ми?…

– Я буду з партнером. Ви упізнаєте нас одразу.

І як не впізнати цих двох? Молоді, у сонцезахисних окулярах, хоч хмари аж сині. З кейсами. Один нагадував святкову розцяцьковану паску для VIP-персон, другий – свічку, яку в цю паску мали би встромити. Разом вони цілком могли би зійти за гей-парочку, що процесом мало відрізнялося від першого варіанту.

– Іванко, – представилася паска.

– Серьожа… – сказала свічка.

– Макаров, – зверхньо повідомив механік.

Паска вказала на найближчу лаву на оглядовому майданчику біля фунікулеру. Змахнули сніг, повсідалися.

– Слухаємо уважно, – почув голос свічки.

– Я… зацікавився однією фабрикою… – обережно почав Макар.

– Об'єкт. Ми кажемо: «об'єкт», – сказав Іванко.

– Серйозно? Ну, і скільки «об'єктів» з вашою допомогою змінили власників? Мене цікавить ділова репутація людей, з якими я наважуюся… на непросту справу.

– Одинадцять успішних поглинань.

– Рейдерських атак? – уточнив механік.

– Ми не користуємося вульгарним сленгом. Ми кажемо: «недружнє поглинання». У нас – одинадцять успішних поглинань. За останній рік. Усе законно і легально. Ми не працюємо за «кривими» схемами. Невже пані Марта не говорила вам? – похвалилася паска.

– Білі й пухнасті?

– Точно, – здивовано відповіла паска. – Можемо довідку показати.

– Ліцензію на вбивство?

Парочка перезирнулася.

– Пане Макаров. Ви не схожі на серйозного замовника, – сказав Серьожа.

– Ще й як схожий! – агресивно відповів механік. – Давайте! По суті, детально і з цифрами. Для мене ця справа нова. Хочу зрозуміти… перспективи.

Паска кивнула.

– Як правило, ми розбиваємо операцію на п'ять етапів. Спочатку досліджуємо об'єкт.

– У першу чергу, його здатність захищатися, – пояснив Серьожа.

– А якщо в хазяїна об'єкту надійний дах? – запитав Макар.

– Тоді складаємо схему нейтралізації всіх, хто намагатиметься захистити об'єкт, – роз'яснив Серьожа. – Непробивних практично не існує. У кожного є… скелети в шафі.

Іванко кивнув:

– Так. Наступні етапи найбільш витратні – організація і проведення захоплення. Тариф загальновідомий. Підраховуємо натуральні витрати, помножуємо на три. За досвідом знаємо – в середньому виходимо на півтора мільйона. Доларів. Не враховуючи попереднього «зажахування».

– Зажахування? – перепитав механік.

– Негативний розголос у пресі щодо об'єкта. Чи, наприклад, відкриття карної справи проти його хазяїна… Бажано за зловживання і розповсюдження наркотиків, протидію міліції чи розбещення неповнолітніх… Публіка це любить.

Макар відчув: ще слово, і його знудить. Брудні. Мамо рідна, які ж брудні й вонючі!

– Що… далі? – процідив.

– Далі? – паска всміхнулася. – А далі – «винос тіла». Ви створюєте паралельний орган управління і встановлюєте фізичний контроль над об'єктом.

– …І перед вами просте, як зад макаки, завдання, – сказав Серьожа. – Зайти на об'єкт і втриматись.

Дні минають, дарують лише божевілля. Третій тиждень Макар не виходить із хатинки на Новоросійській. Новий рік – а от і дві тисячі десятий, Різдво, скоро вибори, трясця їм, Фома загубився в горах… Макар забув, коли писав Нані. Прости, Нані! Стіни виймають душу! Та й про що писати? Справа не в Марті. Марта – фігня! Він сам тепер інший, геть не такий, якого ти знала, Нані, і він новий – злиденний, побитий, принижений і безсилий – тобі не пара. Доля?

Перед очима Іванко й Серьожа. Скоти! Півтора мільйона за те, щоби повернутися на власну фабрику! Значить, це робиться саме так. Де взяти півтора лимона? У Марти немає таких грошей! Можна й не рипатися. А у нього скоро на шматок хліба не стане… Дах їде…

Тоді, у парку біля фунікулера, він довго теревенив з консультантами з несподіваного розору. Випитував деталі, намагався усвідомити строки.

– Операція забере півроку, якщо хочете без проблем з прокуратурою і ментами, – убив Іванко.

– За кілька місяців зможемо, але гонорар… подвоєний, – додав Серьожа.

Кілька місяців? Якщо фабрика не працюватиме ще кілька місяців, фабрики… не стане. Стіни. Голі стіни. Цікава нерухомість у центрі столиці? Начхати! Макарові потрібна фабрика з живим життям – щоби машинки цокотіли, швачки перегукувалися, старий Гурман бурчав і жалівся на виразку, Пилипенко під парканом дрімав. Щоби сарафани…