Литмир - Электронная Библиотека

– Геракле! Допоможу…

Костя підсадив літератора, Вова вчепився в нього, й отак удвох перетягли Пустовоєва, хоча Геракл геть не допомагав – смикався, тільки заважав. Услід за ними у внутрішній дворик перестрибнув алкаш. Останнім Макар. Роззирнувся, приклав палець до вуст.

– За мною, – прошепотів, першим пішов до дверей заднього входу.

Спробував відчинити. Дідько!

– Замок поміняли, суки!

Спересердя плюнув на ті двері, швидко побіг до вікна. Склоріз! Недарма… За хвилину з допомогою Вови і Кості беззвучно вийняв скло.

– Уперед! Костя перший, – наказав люто. – І – тихо! Будеш Геракла приймати, бо ще…

– Я хочу додому… – пискнув літератор, коли Вовині й Костині руки зсередини фабрики тягли його крізь вікно з двору.

– Уб'ю, паскуда! – підштовхнув його Макар.

Ускочив слідом за літератором. Завмер. Прислухався. З холу звучала музика. Певно, радіо. «На всю оставшуюся жизнь нам хватит горя и печали…»

– Як я люблю цю пісню, – прошепотів літератор.

Макар вирячився на Пустовоєва по-звірячому, Геракл Генрихович зіщулився, закивав, мовляв, вибачайте.

Вони стояли в тамбурчику на протилежному від охоронців боці. Щоби непоміченими дійти до холу, де засіли вороги, треба було безшумно перетнути увесь цей довгий, як кишка, коридор, і Макар раптом зрозумів: це неможливо. Геть неможливо. Ідея вмить зів'яла, наче живу квітку в окріп. План! План який? Ну, припустімо, вони підкрадуться до холу. Далі? Далі Макар ухопить за горлянку літератора. Саме літератора – верещатиме як різаний. Приставить до його скроні точну копію «Макарова». Горила і пузатий спрямують на нього зброю, а він… Що? Скаже, що вб'є сивого, якщо «сігмівці» не кинуть зброю? Чи повірять? Певно, у «Сігму» наївних не беруть. А що, як скажуть – убивай! І як він уб'є Геракла запальничкою? Треба ножі діставати… Ніж не підведе. Черконе літератора по горлянці… Ну, припустімо. Тоді Костя і Вова допетрають: не жартує. А їх двоє! А він один! Знову один, трясця… Програв. Він програв, і, хай би як муляло в мізках і серці, треба це визнати і… І що? Куди?… Хіба йому є куди йти? Запаморочилось. Ні! Програє, як охолоне, а поки рано ридати… Перше – зв'язати заручників. А потім таки ризикнути. Випробувати «сігмівців» на наявність моральних принципів.

– До мене! – прошепотів люто.

Обережно дістав з рюкзака порізану на метрові відрізки мотузку. Ухопив літератора, заходився зв'язувати йому руки.

– Пане Макаре! Матір Божа! Що відбувається?! – Пустовоєв би знепритомнів, якби так сильно не боявся померти і не дізнатися: за що?!

– Геракле! Ти коли-небудь бачив вільних заручників? – пошепки запитав Макар.

– Ні…

– От! Гра починається! Не пручайся, мать твою…

– A! To ми граємо! Це всього лише гра… – підтримав сам себе літератор, що з зав'язаними за спиною руками став схожим на старого поневоленого лебедя.

Вова і Костя не пручалися. Спокійно підставили руки. Вова тільки попросив пошепки:

– Обережно з рюкзаком моїм…

Макар тільки тепер звернув увагу – за спиною хлопця невеликий, набитий рюкзак.

– Що там?

– Камера…

– Яка ще камера?

– Фотокамера.

– На фіга?

– А хіба не можна було? Я думав…

– Потім! – шикнув Макар.

Міцніше затягнув мотузку на зап'ястках хлопця.

Застиг. Прислухався.

– Куме! – почув від холу. – Привіт! Що?… А, нічого! Усе тихо. За годинку закімарю до ранку, а там – зміна. Чуєш! Я чого телефоную. Давно не рибалили. Може, зберемося?

Голос був високий, майже жіночий. Не Горила. Макар пам'ятав густий голос командира з квадратною щелепою… Отже, пузатий. «Буде тобі риба! Ти смаж…» – визвірився.

Глянув на заручників.

– Ходімо… – прошепотів. – Тільки тихо. Якщо оті поци в холі почують нас раніше, ніж ми їх побачимо, – гри не буде.

– І грошей? – обережно поцікавився літератор.

Макар кивнув. Ухопив в одну руку точну копію «Макарова», в другу мисливський ніж. Рюкзак на спину. Першим обережно пішов коридором.

Він устиг ступити не більше десяти кроків. Порівнявся з дверима жіночого туалету, причаївся намить – заспокоїтися, зосередитися, бо та точна копія «Макарова» трусилася разом з рукою. Видихнув.

Вдихнути не встиг – трах! Двері жіночого туалету раптом з шумом розчахнулися. Макар ледь не впав. Охоронців не двоє? Більше? Відсахнувся, і щелепа відвалилася: перед ним стояла Зіна. Спокійно зміряла поглядом ошелешеного роботодавця.

– Ти… що… – тільки й зміг прошепотіти Макар.

– Спокійно, командире, – відшепотіла Зіна. – Такі справи… Раніше приїхала. Чекала, чекала, ледь не усцялася. Пішла шукати, де би… теє… Сюди попросилася. Пустили. А ви чого тут? Ми що, тут працюємо?

Від холу в бік коридору важкі кроки.

– Жіночко! Ви ще довго?

Горила! Він ішов до туалету.

Блискучий, ефективний, неймовірний і карколомний, стовідсотковий план звалився на голову механіка разом із Зіною. Доля! Оті троє покидьків із зв'язаними руками – то маячня! Вони схожі не на заручників, а на співучасників. А от Зіна… Горила і пузатий бачили жінку, яка просто попросилася у туалет, а тепер… Вони мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…

Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.

– Не треба було пускати… – Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. – Йо-пе-ре-се-те!

Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «Макарова» – на Горилу.

– Стояти! – горлав люто. – Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!

Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом – пістолет відлетів до механіка.

– А я тебе жалів, падло!

– А я тебе не пожалію, козел! – з веселою злістю крикнув Макар. – До стіни! Мордами в стіну, руки назад!

Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.

– Стояти, суки, й не смикатися, бо…

Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:

– Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!

Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них – веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «Макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.

– Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!

Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.

– Ти й п'яти хвилин…

– Мовчати! У хол!

Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап'ястки мотузкою.

Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.

– Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.

– Шановний пане Макаре. Це пропозиція? – перелякано пробелькотів літератор.

– Геракле! – весело вигукнув механік. – Це наказ, мать твою!

Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.

– Ти знаєш цього…

– Мовчати! У хол! – Макар щосили вдарив руків'ям пістолета по стіні.

Ба-бах! Куля в стіні.

Заручники й охоронці вирячилися – хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували – несли їх до холу.

Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з'явився стіл – на ньому комп'ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…

– Суки!

Кинувся до великих скляних вікон холу – закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто – не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!

– На підлогу!

Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.

46
{"b":"250505","o":1}