Марта розкинула руки назустріч хазяїну

– Ярославе Михайловичу!

– Привіт-привіт, Марто! Чого так довго?… – Новаковський з півоберта.

– А я не сама. Познайомтеся. Це – Олександр Макаров. Був помічником Володимира Гнатовича, а тепер…

– Знайомі вже, – кивнув хазяїн. – Служив?

– Що? – розгубився Макар.

– В армії служив?

– Ні.

– Погано.

Макар відчув, як ступні спітніли, ніби третю добу несвіжими портянками обмотані.

– Але хоче послужити, – вставилася Марта. – Володимир Гнатович…

– Ходімо, – відповів Новаковський, кивнув у бік яхти. – На яхті поговоримо.

Макар був сіпнувся був за Новаковським і Мартою, що вона вже поспішала за хазяїном маєтку услід, та Новаковський зупинився, зиркнув на механіка з прикрістю:

– А ти куди?

Марта полохливо глянула на механіка.

– Сашко… Ти тут… Добре?

– Безумовно, – на автоматі. Кров до скронь. «І ви питаєте, чому вас ненавидять?» – у простір.

– Шампанське? – почув за спиною.

Озирнувся. Біля нього стояв хлопець-офіціант із тацею.

Після першого келеха льодяного шампанського Макар почав відлік часу наївними міркуваннями про те, що Марта впорається хвилин за двадцять. Присів у плетене з ротангу крісло неподалік галасливої компанії. Цідив холодне вино з бульбашками, мандраж бив. «Давай, сонце! Вибори мені гроші! – по-думки підбадьорював Марту – А дядько ще той… «В армії служив?» Сам, мабуть, півжиття в чоботях! Ну, не служив! В інституті військова підготовка була. Стріляти вмію. «Макарова» за хвилину розберу та зберу. І не схиблю, як треба. Блін! Макаров «Макарова»… Де Марта?!»

За годину, після третього келеха, думав тільки про одне: де туалет?! Пішов блукати просторим двором. А де… На столах біля басейну – наїдків на армію. А де… Гості ввічливо кивають: «Добрий вечір!» – і тої ж миті повертаються до своїх розваг. А де… У дім самому пхатися якось незручно. І офіціантів не видно. У соснах ховаються? А де…

Механік накинув коло двором, зупинився біля крайнього столика, що він майже потонув у густих нетутешніх декоративних кущах, і раптом очам не повірив: за столиком сидів Борька Рудь. Не те щоби друг чи приятель. Так, звичайний знайомець. Перетиналися колись кілька разів в інститутському гуртожитку. Макар навіть не пам'ятав, де саме вчився Борька Рудь, чи вчився і взагалі – хто він такий. Може, до інститутського гуртожитку його хтось із друзів приводив? Чи не однаково?! Відверто зрадів знайомому обличчю. Іч! Втупився в ноутбук, щось вивчає зосереджено. Кому вечірка, а кому праця? Може, хоч підкаже, як до туалету дійти.

– Боря…

Схожий на журавля в окулярах, незграбний гостроносий хлоп років двадцяти п'яти відірвався від справи.

– Саня. Макаров, – констатував незворушно. – Привіт.

– Де тут туалет? – головна мета миті.

– Зараз. Проведу.

Як удома. Ноутбук відклав, посунув у бік пишної хати.

– За холом праворуч.

– Дякую.

Якби сечовий міхур не влаштував загрозливу істерику, Макар устиг би роздивитися всі коштовні цяцьки у холі, та їх і в туалеті вистачало. «А крісла й комплекти чистої нижньої білизни тут навіщо?» – не міг докумекати. Та розбиратися з чудацтвами багатих не став. Швидко повертався холом до дверей, що вели до внутрішнього двору. Аби тільки Боря не щез. Розпитати б обережно…

– Саня, – журавель тупцяв біля дверей.

– Боря. Урятував. – Макар ішов до незворушного, як гниле болото, Рудя, губився – ніяк не міг віднайти й ухопитися за годящу тональність, яка зробила би розмову відвертою і довірчою.

– Прошу.

І все? Макар демонстративно весело всміхнувся, жестом у бік накритих столиків.

– Давай! За зустріч.

– Дякую. Не можу.

– Зав'язав? Здоровий спосіб життя чи іслам сповідуєш? – Макар ніс лабуду, з язика рвалося інше: ти як тут опинився, Борю? Що ти тут робиш? Хто тут тебе на повідку тримає, а може, ти когось? Ну! Повідай хоч щось!

Боря – ніби почув.

– Саня. Пам'ятаєш, ми колись у гуртожитку обговорювали фундаментальні проблеми теорії функцій?

– Безумовно, – збрехав, не мигнув.

– Кандидатську пишу… – врешті довірився журавель.

– Тут? – ляпнув Макар замість «вітаю».

– Ні. Після роботи. У вільний час.

– А, то ти оце на роботі? – почав вивідувати механік.

– Так.

– У тебе є вільний час?

– Я мало сплю.

– Я теж мало сплю, Борю. Може, якось зустрінемося? Розкажеш про дисертацію. Цікаво…

Журавель кивнув, простягнув механіку візитівку, мовляв, зідзвонимось. Макар поклав її до кишені, не роздивляючись. А хотілося.

– А я без візитівок. Відпочиваю…

– Зрозуміло… – знову без емоцій.

Механік указав на ноутбук на столику.

– Наукова робота в компі?

– Ні, тут поточне. План для Ярослава Михайловича на завтра складав, – відкрився Боря.

– Ти помічник Новаковського?

– Так.

– У нас із тобою однаковий розклад, – обережно сказав Макар. – Я теж був помічником народного депутата. Але основне – то моя «дисертація». Щодня пишу. З ранку до ночі.

– Що за тема? – пожвавішав Рудь.

Макар уже приготувався похвалитися власною фабрикою, та від панської хати – високий дівочий голос:

– Борю! Відвези мене в місто!

– Так, Нані. – Журавель уже мчав геть. Навіть не попрощався.

Макар озирнувся. Біля дверей хоромів у півоберта до нього стояла тоненька панянка, говорила по мобільному. Короткі джинсові шорти, топ прилип, бейсболка, з-під неї – густе чорне волосся, зібране у хвіст. «Спека», – байдуже констатував механік, обернувся до причалу: щось Марти підозріло довго немає. І раптом закляк. Він не усвідомлював, чому йому так відчайдушно хочеться знову озирнутися. Ніби щось надзвичайно важливе промайнуло і зараз йому було конче необхідно переконатися, що те важливе не примарилося. Було. Є. Механік усміхнувся скептично. Маячня! Видихнув. Повільно обернувся до дверей дому. Панянка все ще стояла на порозі. Усе ще говорила по мобільному, і він не бачив у дівчині аж нічого такого, заради чого варто було озиратись.

– Нані. Я готовий, – почув голос Рудя.

Дівчина кивнула, заспішила до «БМВ», що вже гирчав під соснами. За кермом – водій. Рудь саме відчиняв задні дверцята авта.

– Спека… – прошепотів Макар роздратовано. Ковзнув поглядом по дівочій постаті – панянка саме сідала в авто – і раптом відчув: серце терпне… На правій нозі Нані від коліна до середини литки – тоненький шрам. Ніби «Кохінором ТІ» під лінійку проведений…

Ото й тобі часу – поки серце спить.

Макар гнав – не руки кермо крутили: новий гравець у ділі – бив у груди зсередини, пробив, попереду автівки на метр – рвав уперед. Механік ошелешено слідував настирливому сердечному ритму, мружив очі нервово, вглядався, ніби «бемчик» раптом мав з'явитися попереду. Марта перелякано зойкала:

– Сашенько! Сашенько! Ну, куди?! Смерть доженемо!

«Смерть»? Не розчув! «Доженемо»?… Дідько! Тільки тепер

і дійшло – за дівчиною жене. Йолоп! Вона годину тому з Процева виїхала.

Зупинити б те серце на мить. По гальмах. Хоч автівку У відчинені вікна – гаряче, чорне. Ніч. Перед очі – «Вас вітає місто-герой Київ».

– Сонце! Що ти робила з тим… моряком на яхті так довго?!

– Ти ревнуєш?

Марта сміялася щасливо і молодо, обійняла, взялася пояснювати. Повз них мчали автівки. Штовхали «Кіа Сїїд» пекучим повітрям. Розгойдували думки. Марта оптимістично малювала складні схеми, механік намагався зосередитися. Чортівня виходила: сарафани, держзамовлення, солдатське спіднє, шрам на дівочій нозі.

– Тобто… я отримаю держзамовлення?

– Безумовно!

Заметушилася, дістала з сумки візитівку.

– Тримай, любий. Маєш познайомитися з помічником Ярослава Михайловича. Усі контакти по цій темі з ним.

– Рудь. Борис Ігоревич, – прочитав. Усміхнувся. – Я знаю його, сонце. Ми з ним… Неважливо…

Витяг з кишені візитівку Рудя, показав Марті.

– Маю дві тепер…

Замовк: сарафани, солдатське спіднє, шрам на дівочій нозі.