Макар не став витрачатися на слова. Бубнову – на контроль якості, план – удвічі, технолога Роберта з дочкою Олею – на вихід. Скандал вийшов немалий.

– Ви не маете права нас звільняти! – кричав Роберт.

– Роберте, без образ, – сказав Макар. – Ви баласт. Нащо мені технолог? Краще я на вашу ставку дизайнера візьму, бо на цих сарафанах скоро загнемося. І секретарка мені не потрібна. Я сам можу слухавку знімати і каву заварювати.

– Ми – акціонери! – підгавкнула секретарка Оля.

– І залишаєтесь акціонерами, – відповів Макар. – Краще запрацюємо – вам же зиск. Кінчайте цирк! Ідіть! Хоч до суду, хоч до чортової матері!

Під гарячу руку хотів був і охоронця Пилипенка викинути на фіг, та бухгалтер Гурман засмутився:

– Пропаде людина. Зіп'ється! Ганна Григорівна його була теж звільнила, а потім назад узяла. П'є, нещасне, як без роботи.

– Добре, хай поки працює, акціонер хріновий. Тільки я тоді не розумію: навіщо ми встановили сигналізацію і платимо охоронній фірмі?

– Щоб охороняли, – сказав Гурман.

– А Пилипенко нам навіщо?

– Щоби не пив.

Отаке воно – «своє».

Першою стратегію нового власника оцінила Злата Бубнова.

– А Саньок наш кебу має, – сказала. – По всьому видно – працюватимемо.

За два місяці, коли вже бачила, як вимордовується хлопець – з ранку до ночі на фабриці, – перейшла на «ви».

Макар і справді жили рвав. Із задоволенням! Із відчайдушною радістю. Геть нові відчуття – «на себе пашу!». Немає втоми. Ніхто ж не змушує – сам. Воля його така. Воля… Нічір зник. Сонце! Сонце – то не Марта. Світло. Тепло. Люди є – твої! Різні геть. То й добре. Уже не один. Татко їм. Блін, приємно. Себе не забути. Гроші – чудово. Гроші від свого діла – кайф!

Постачання, тканини, сарафани, у туалеті унітаз забився, огорожу відремонтувати, заґратувати єдине незаґратоване вікно, що виходить у внутрішній дворик, їдальню в червоному кутку зробити, постачання, тканини, сарафани… «Моє!» – врешті вірив. Трусився-жахався-наступав: «Фарт! Не віддам!» А ніхто й не рвався. Тиша незвична. Санстанція та пожежники були поткнулися. Гроші дав, згадав мимохідь – парафія нардепа Сердюка. Чули про такого? Чули! Гроші взяли, більше не надокучали. Та й без них проблем вистачало. Крихітне виробництво працювало з крихітним прибутком. Голобородьковій мамі, певно, вистачало. Макар планував вторгувати світ. Добре, хоч допетрав: заради перспектив не варто руйнувати створене.

– Сарафани? Нормально… – розмірковував. – Є час збагнути, куди рухатись.

А тут – Макс із Новаковським: привіт від Сердюка. Уже вирішили, куди йому йти?

– Марто! – у слухавку. – Обов'язково заїдь до мене сьогодні!

– Спробую, – демонстративно-оптимістично відповіла партизанка.

Зустрілися назавтра надвечір. Така в них тепер любов. Марта з обережним подивом звикала до нових життєвих обставин, що вона сама доклала максимум зусиль до їх реалізації. Зустрічі з Сасунькою стали безпечними, проте настільки рідкими й спонтанними, що Марта й сама не розуміла: так краще? То Сердюк затримував її до ночі, то Сашко не вилазив із фабрики. Зате вже як зачинялися в апартаментах біля цирку, ох уже Марта розкошувала – до ранку коханця слюнявила.

А цього разу й обійняти забула. Сиділа в салоні «кіа» поряд із коханим, торохтіла: усе встигнути Сашкові переповісти, поки до маєтку Новаковського доїдуть.

– Новаковський – потрібен. Сердюк із ним домовився, що Новаковський організує держзамовлення для твоєї фабрики. Вчора…

– А чому вчора цього лисого Макс привів?

– Сам напросився. Саме у Володимира Гнатовича був… Я вже зібралася, а Макс… Усе нормально?

– Безумовно. Про держзамовлення…

– Починається справа, Сашенько! Починається…

– А що від мене?

– Нічого! Тобто… Новаковський пояснить… Певно, шитимеш щось для армії. Важке питання! Та раз Сердюк із Новаковським домовилися… Головне – отримаєш державні гроші. На вибори підуть…

– На вибори? А що мені лишиться, Марто?

– Усім вистачить… – запевнила Марта. – Я навчу. Більшу частину треба буде віддати Володимиру Гнатовичу А куди він їх витратить – на вибори чи ні, – то не наша справа. Іншу собі залишити. І так усе викрутити, ніби все пошито й передано замовнику.

Макар насупився – нічір…

– Тобто… можна й не шити?

– Можна…

– А якщо не віддавати гроші Сердюкові?

– Ти що?! – злякалася Марта. – І думати забудь. Якби не Володимир Гнатович – хіба була б у тебе фабрика?

– А я думав, тобі дякувати… – ляпнув механік.

Вони ніколи не поверталися до подій шістнадцятого травня. Марта уперто мовчала, Макар боявся ставити питання.

– Якщо Сердюк захоче твій бізнес прикрити, – відповіла, бо досвід мала, – й дня не пропрацюєш. У нас усе й виходить, бо під Сердюком…

Макар загальмував: попереду ліс, вогні посеред дерев. Проців.

– А Новаковський цей… – мовив. – Такий же недоторканний, як наш Сердюк?

Марта закивала.

– Поважна людина… Дуже поважна. Ти, любий, будь готовий…

– До чого?

– До будь-чого… – відповіла обережно.

Палац Ярослава Новаковського в Процеві скидався на недолугий пафосний торт, прикрашаючи який перестаралися спочатку п'яні кондитери, потім п'яні гості, а наприкінці й нетверезий хазяїн руку приклав. Величезна триповерхова споруда з круглими баштами, терасами, дахами-конусами і пафосними вітрячками на верхівках нахабною горою стирчала з-поміж високих сосен у глибині величезної, обведеної глухим парканом території. І хоча сосни силкувалися замаскувати «застиглу музику» чи бодай пом'якшити її для здорового ока, справа ця була деревам не до снаги.

Дістатися самої будівлі виявилося не так уже й легко. Макар і Марта залишили автівку на гостьовій парковці біля воріт, ступили на хазяйське подвір'я і розгубилися: попереду ліс стіною.

– Певно, англійський сад, – здогадалася Марта. – Десь тут мають бути стежини…

– Орієнтуйтесь на Венер! – порадив від воріт байдужий охоронець.

Макар вдивився: посеред лісового буяння сиротливо біліли недвижні жіночі постаті з обрубаними руками. Ступив крок – на метр попереду в траві засвітилися ліхтарики, висвітлюючи широку, мощену гравієм доріжку.

– Датчики руху! – зметикував.

Метрів за двісті англійський сад, більше схожий на тайгу, обривався стрункою солдатською лавою ніби покараних беріз. Крізь них виднівся величезний вибритий газон з альпійськими гірками, клумбами й ромбуватими кущами. А вже на тому кінці газону, посеред сосен, власне, і миготів яскравими освітленими вікнами дім Ярослава Новаковського.

Марта зупинилася, озирнулася розгублено.

– Надто тихо…

– Що менше люду, то краще, – нервово відповів механік. Розміри маєтка дратували уяву, розсмикували увагу, хоч Макар і заприсягся собі не відволікатися на дрібниці, сконцентруватись виключно на справі. Та надто вже приголомшливими були ті «дрібниці».

Біля парадного входу їх зустрів вишколений мажордом.

– Ярослав Михайлович з гостями у внутрішньому дворику, – всміхнувся доброзичливо. – Прошу! Я проведу…

Напружений Макар і Марта ввійшли до палацу, прострілили його кроками наскрізь, вийшли з протилежного боку прямо на терасу внутрішнього двору, такого ж величезного, пафосного й недолугого. Єдиною приємною його відмінністю був причал із білою яхтою – маєток Новаковського виходив прямо до ріки.

На терасі веселий броунівський рух. Макар скосив очі: десятки зо два чоловіків і жінок різного віку розважалися, як хотіли. Хтось сидів біля столиків, хиляв одну за одною, хтось танцював, хтось плескався у басейні, хтось збився у групу, теревенив завзято. Нема проблем! Одна в них проблема: дурні кури грошей не клюють.

До Марти й Макара уже сунув Новаковський, і тільки тепер механік зміг роздивитися його уважніше: невисокий, літній, лисий… Настільки простацького вигляду, що скидався на трударя з пропагандистських плакатів радянських часів. Хоча – ні! Хіба трударі носили смугасті матроські тільняшки й ідіотські білі шорти з лейблом «Gant»?