65 Як гарно: на квітках – росинки прохолодні, I дівчина в квітках. Ну що ж: напередодні Було усякого – про те тепер не згадуй, Все, що було, забудь: найкращий день — сьогодні. 66
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна. Живу без випивки – чи виживу, хто зна? Та найдивніше те, що від ції хвороби Немає й засобу, крім доброго вина. 67 Страшним потоком кров тече у мене з серця, У струмі сліз моїх півкраю захлинеться. Кривавим жолобом зробилась кожна вія! А вії опущу – новий потоп почнеться. 68 Якщо Творцю неприйнятні мої бажання, То як же здійснити мені мої бажання? Коли усе, що хоче Бог, – високе й чисте, То, значить, грішні і брудні мої бажання! 69 Ті, що освіти та знання надбали, Що світочем наук для нас палали, Не здужали із тьми цієї вийти: Сказали баєчку – і в сон запали. 70 Хто землю цю створив, ким небеса підперті, Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті, О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць, У землю заховав, в тісну шкатулу смерті! 71 Свого майбутнього ніхто не прозирне. Навіщо й думати про те, що неясне? I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів), Бо й не зоглядишся, як вік твій промине. 72 Ковтає крапельку розбурхана ріка, На землю падає пилиночка легка. А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш, Як та дрібнесенька у вихорі мошка? 73 Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги, Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги. З похмілля гинучи, я знову буду пити Й минати з милою мечеті й синагоги! 74 Журитись завтрашнім, о друже мій, не слід: Вважай за знахідку скороминущий світ. Ми завтра кинемо шинок цей і пристанем До товариства тих, кому сім тисяч літ. 75 Хто в найтаємніше спроможний зазирнути, Той не шукає втіх і не боїться скрути: Якщо добро і зло – минущі, то байдуже, Слабим чи лікарем тобі судилось бути. 76 Ти був краплиною, тією, що назовні Огненні спалахи виштовхують любовні. День проживеш, а там… розвіє вітер прах твій! Тож майся весело і випивай уповні! 77 У мірочці вина топлю свою досаду, Побіля келиха, як багатир, засяду. З умом і вірою розлуку взявши тричі, Весілля справлю я з дочкою винограду. 78 Цей караван життя – предивна річ: Так мало у ньому щасливих стріч! Ей, чашнику, про судний день не думай! Лий, лий вино, бо пропадає ніч! 79 Весь вік про гурій пишновидих снитиму, Щодня вино – лози дарунок – питиму. Хай Бог пошле тобі покуту, кажуть… Хай шле, дарма, а я своє робитиму! 80 Вже сонце свій аркан метнуло ввись – і от У келих Кай-Хосров укинув свій клейнод. Пий не міркуючи, бо всіх пора світання Коханки голосом зове до насолод! 81 Ми більш працюємо, ніж муфтій-горлодер; I в п’яних менше в нас у голові химер: Ми точим кров лози, а він людської прагне — Нехай же судить сам, хто гірший кровожер! 82 Ці чвари, підступи, нікчемне сум’яття… Доволі, чашнику, недоброго пиття! Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю, Як решта з келиха, цей залишок життя! 83 Душа моя болить, я думаю про друга, А в друга милого на серці інша туга. Навіщо ж гойнії тепер шукати ліки, Коли вже й лікаря перемогла недуга? 84 Що перед чаркою імперія Ковуса, Кубадів гордий трон, ясні клейноди Туса? Зітхання вранішнє з грудей коханця краще За молитви того, кого страшить спокуса. 85
Прожити сімдесят – і з думки викинь! Хай Тобою править хміль – тут тільки п’яним рай! Аж поки з голови твоєї зроблять глечик, Ти глечика з вином із рук не випускай! 86 Нас переслідує Недоля навісна. Присядемо ж удвох та вип’ємо вина! Ми добре знаємо, що на прощання й краплі Води звичайної нам не пошле вона. |
