У суботу в хаті Трохима Пацюка коло церкви «рощот» за цілий місяць. Низька, простора кімната. У передньому куті під двома ярусами образів довгий стіл. За столом штабскапітан Смірнов. Червона, випещена пика. Чуб їжаком, випущені сірі очі, на них пенсне. Борідка — шпаньолка. Перед Смірновим скринька новеньких, ні разу не вживаних банківок: двадцятип'ятирублівки, десяти-, п'яти-, трьох-і однорублівки. Побіч Смірнова секретар з трьома личками. Перед ним список і рахівниця.
Від столу до порога черга, плече в плече, людей. Дівки, старші дядьки, молоді хлопці. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбиті, очі загнані в свої місця міцно й рішуче. Черга вривається коло дверей, які ввесь час рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голів. Все то за «получкою» за «дні» свої прийшло. Кожний добре лічив ті дні, випікав їх жаріючою думкою на мозку. Є між тими людьми троє з Матвієвої родини — Катерина, Василь і Володько.
Черга його, на щастя, не далека. Літера Д тут багато допомагає. Ось він уже добрався за поріг хати. Викликають:
— Горпіна Гудз!
— Є!..
— Сколько дньов?
— Двадцять…
Ого, думає Володько. От бреше. Вона більше, ніж вісім днів, не має. Та й то лиш по бліндажах з Биковим перекидалась.
Цок-цок на рахівниці — і новенька десятирублівка у Горпининих руках.
— Та, Хресто святий, ота Горпина має щастя. Капітанові замітала підлогу, а диви… — шепочуть інші дівки.
— А хіба тільки капітан?.. А з тим… як його, отим рудим Риком, чи як його… Хіба не бачила.
— Софія Гладюк! — викликують далі.
— Є!
— Сколько дньов?
— Та двадцять…
Цок-цок. Софія дістала дрібними. Вона й рахувати не має часу. Скорше випихають геть, бо он ще сотні ждуть.
Раденька, що дістала, біжить надвір, перед вікном під світлом лічить.
— Маатінко Божа! А, Хрестосвятий, вони мені рубля не додали. А грім мене побий, коли не так.
У дівчини плач рветься. Але куди його бігти, кому скаржитись? Он сидить той капітан, але добийся до нього. Он він і виплату перервав, бо «диньчик» чай у глечику приніс і шклянку і блюдечко. Поставив шклянку, чай через цідилечко блискуче процідив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорбає по трошки та малюсінькими сухими коржиками закусує.
Володько ще від полудня нічого не їв, але, дивлячись на блискучий чай і на сухарці, йому зовсім не хотілося їсти. Не ті почування виринають. Капітан і його срібні «пагони», і гудзики блискучі з орлами, і чай з цідилочкою та коржиками, і ті купи грошей… Все те щось не з цього світу праці. Це щось іншого. Це щось недосяжне нам усім, що стоїмо тут довгою чергою, щоб «получити» оті п'ять, десять, п'ятнадцять — по заслузі — рублів. І люди коло нього, ніби пружини. Все «ваш' всок' бродь» та закаблуками цокають. Навіть отой з трьома личками, також в окулярах, а і той все:
«Так точьно, ваш' всок' бродь! — Нікак нєт, ваш' всок' бродь!..»
Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячі… Тож там тисячі, їй-Богу, тисячі! І капітан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тієї, то з онтієї коробки бере папірець і дає Гордині, Софії, Килині, Ганні. Кому скільки хоче, як хоче, що хоче.
«Боже, який я маленький проти того капітана», — думає Володько. — Одно слово його — і мене нема».
Нарешті:
— Довбенко Владімір!
— Єсть! — викрикнув Володько і здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзі, тиснеться наперед, шапку у руці зім'яв.
— Сколько дней?
— Двадцять. — Він добре пам'ятає — двадцять.
— Ти вот, — починає капітан, підперши лівою рукою клинцеву борідку, — уже бальшой. Сколько тєбє лєт?
— Я рождьон тисячу… і такого-то года, — мудро відповів хлопець.
— Да. Значіт, ти нє малий. А кто тєбя так научіл врать?.. — і очі впер на хлопця гострі і сердиті.
Володько зніяковів до болю. Врать? Що ж він «вре»? І його очам так зробилось, ніби їм соромно стирчати в голові.
— Да! — підносить капітан голос. — Ти врьош, как хід! Сразу відно, что вором будеш!.. На, палучай і марш атсюда!..
Як Володько брав ті гроші і як зробив «марш отсюда», про це можуть краще розказати інші, що за ним стояли. Сам він якось не пам'ятає всього. Знає, що вилетів на подвір'я. Знає, що в темних сінях зачепився кишенею за завертку дверей і як слід розпанахав пальтечко. «Чорт його бери», — подумав він. — «Хай дереться. Уже є нова шинеля, і йому самі тато обіцяли одвезти її до Шумська та перешити». Ось і гроші є.
Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублів цілих, а ось чотирі по рублі. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублів все-таки — копійка. А так вже зжився був з думкою — десять рублів… Но…
Підпер носа кулаком і… «а що його сказати татові? Що подумають… що взяв собі рубля… Хто там ще репетує?»
Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прізвище. Написали Ет-тоє. Який він Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що і в «бамаги» так записувать…
— Моя фамилія, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородіє. Так є правильно. Мій ет малий без слуху, онімів, а хтось за нього підсказав і вийшло Етоє. Я його законний отєц і прийшов за нього получить гєнгі. Бо що ет з німим. Його куди пхнеш — піде, а находив він двадцять днів по піврубля (мало, чуєте, ваше благородіє, по п'ятдесят копійок такому хлопцеві. Дуже мало) 10 рублі… Ет маю получити.
Хома ще до свого «ет-тоє» не любить докінчувати слів у родових відмінках. Смірнов подивився на такого говіркого чоловіка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Після гроші вилічив і мовчки дав Хомі.
Той хотів одразу й полічити.
— Вон, вон, старік! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощітаєш дома на пєчкє.
Пхають Хому, але він опирається і рахує. — Ееее, — крикнув він коло дверей. — Так це, ет звєнітє, обман! Малий мій лазив до отих окопів… Ваше благородіє! Тут всьо вісім рублі… Такі ет щота мені… такі щота…
— Куда прьош?! — визвірився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважає.
— Ваш' благородіє, — кричить він, — тут ось ошибка случилась. Мій малий німой. Його…
— Кто там шуміт? — пружньо встав і ревнув Смірнов, а очі його ще більше вип'ялись, ніби їх хто видув зсередини. — Пазвать єво!
Бондарця штовхнули в плечі, і він опинився перед самим благородієм.
— Так вот его ти врьош? — визвірився Смірнов, ах нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла. — Ти вот шуметь вздумал? Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатіш? Салдат!
— Слуш'ь, ваш' всок' броць!
— Я, — не злякався, а сміло і навіть задавакувато почав Хома… — Я ет, ваше благородіє, тільки за правду. У мене ет-тоє талько і єсть ще один отой німой. Старший мій сни упав під Варшавою, а середній кузніцой у кавалерії служіть. Я маю право за свого німого сина слово піднять…
— Малчааать! — скипів одразу Смірвов. Він ніби з пороху зліплений, а тут якийсь паршивець Бондарець підсунув сірника. І очі, і брови, і борідка — все танцює по обличчі. Кулак раз, два брязнув об стіл і кілька банкнотів піднялось і в темний низ вертко спустилося.
— Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукінаво сина, в православную вєру обратім!
Хому вхопили, ніби він гарячий вуглик, і виперли…
— Це кров моя! — гукав він. — Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет і слово не скажи!.. — але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах і той заїкнувся на півслові. Кажуть, кров так і полляла йому через шпакуваті вуса і бороду геть-чисто перебарвила.
А Смірнов більше не міг виплачувати. Після такого хвилювання хто б міг виплачувати.
Люди масово рухнули додому.
— І треба було йому за якогось рубля знімати бучу! — сердився хтось…
— Нєєє! Я несогласен, — перечить другий. — Тут перву ролю грає справедливість. Хіба ж не сукин син отой самий капітан…
— Та це ж звісно. А хіба вони не всі такі? Їздив я оце до штабу на стійку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а він, таку його мать, визвірився до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома зовсім і не маю. А якби й просто на в'язці сів… Що, йому відлетіла б?.. То-то… То зветься війна. Один на фронті в мерзлому багні лежить, а другий, бач, на в'язці соломи не сяде… Бо, бач… Ееет! Тьху!.. Порядки…
