Володько добре пам'ятає ці слова. О, він їх ніколи не забуде… Ні, ні!

І Мирон упав. Шкода і цього. Колись мало не бився з батьком за гній, але то було колись. А тепер… Боже… А таки здоровило був… Рудуватий, міцний карк зі срібними волосинками. Великий хвалько… Але все-таки, як писав колись Василь: «на одной кроваті спаді, вмєстє за родіной дальокой тужілі». Дивно, що за «родіной тужілі», ніби Саратов їм не «родіна», ніби то не за неї цілу, велику, безмежну вмирати йшли.

Сам Хома почув вістку, мовчки підняв правий кулак і витер очі. А лівою шапку зняв. Після за великого морозу коні запріг і п'ятдесят верстов до Дерманя поїхав, щоб з «очевидцем», як було ділр, поговорити. Очевидець Кулешник, однорічник Мирона, і оповів усе, що знав про німця, про «штика», про кров, що ротом і носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад і голова його посивіла подвійно.

А про Василя ніяких чуток. Навіть Кулешник нічого не знав. Знав, що первий «звод» пішов у контратаку, а що далі? Хто може сказати. То ж, чуєте, війна.

Одарка всі ночі проплакала. То ж був її перший, добрий, працьовитий, розумний. Люди його любили і він людей. Може, в полон попав? О, Боже! Та ще й до німців. Чому якраз до німців, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привітливого з синіми ясними очима хлопця, який навіть нікого поганим словом не назвав, худобини не образив.

Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав їй навіть ввижатися. Боялася у темноті сама лишитись. Ввижався їй обвішаний торбами, як жебрак, обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так і чула це слово. Ти родила мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!..

А Єлисей недільними ранками старого дідового, у шкіряних політурках, «Каноніка» до рук брав і тремтячим протяжним голосом акафист Ісусу Сладчайшему вичитував. Читає книгу, а сльози по рудій бороді спадають. Давав і на молебен, але хто знає, чи живий. Навіть не знаєш, чи записувати в «Грамотку», чи ні. Сестра Палажка від плачу червоні очі мала, чорні одяги носила. Після очі розболілися і мусіла звернутися до лікаря.

— Останній раз, люди мої, бачила в Здовбунові, — оповідає крізь сльози Одарка. — Перед Різдвом пише він, наш голубчик: «любі і дорогії мої папаша і мамаша. Наше ученіє уже скінчилося і ми, такого-то й такого числа, будемо через Здовбуново на германський фронт їхати. Приїдьте, то зобачимося».

Як же не поїхати. Напекла я, що могла — мазурків на маслі, курочку (тут Одарка сякає у запаску носа і витирає очі). Боже, Боже! Взяла, чуєте, ковбаси, шинки, запріг старий коні і нас троє — «він», я та Палажка, виїхали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася, що світа не видно. Дорогу замітає, свище, реве… Конята ледве-ледве тюпкають. Приїхали ми туди… А на станції москалів… Господи! Ані стати нема місця. А поїзди все їдуть, все їдуть. А «їх» там сердешних повнісінько понабивано. Одні туди, а другі назад. Тяжко ранених везуть… Ох, що я там надивилася. Серце окипає, як згадаєш. А надворі аж пече мороз. Москалі їдуть, руками вимахують — прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий тупцяє валянками по морозі. Людей, як і ми, з усіх сіл понаїздило. Матері падають.

І що то там за «позіція», і нащо та, чуєте, війна? І нащо там того народу стільки — тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву.

Дивимося ми, розпитуємо, коли то 151-й полк їхатиме. Чекаємо, день тягнеться, мороз дошкулює, ноги одмерзають… Боже мій милий! Вечір приходить, ніч, а його нема. Нема та й нема. А я цілісінький день рісочки в устах не мала, і не кортить нічого… Навіть забула, що їсти тра… Все очікую, все жду. Цілісіньку ніч в товкотні, в тісноті на зачовганій підлозі просовались. Світає, день… А його нема… А що, як вони вже проїхали? А може, в дорозі задержались. Хто його знає. Старий все розпитувати ходить. Кажуть чекати, приїде і 151-й. Але коли. Ми вже й стояти не маємо сили. А додому не хочеться. Здається, до смерті чекала б на нього, хай краще вмерти, аніж не бачити.

Ждемо ще день. Вечоріє. Старий турбується за коні. Овес вийшов, сіно вийшло. Ще померзнуть на морозі. Почав він розпитувати скрізь у вищого начальства, кондукторам у руку — тому карбованець, тому два… Кажуть почекати ще і перевели нас до якоїсь теплішої хати, а коні також десь там під накриття затягнули.

Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: «Ваше високоблагородіє! Скажіть, прошу вас, чи буде сьогодні 151-й полк їхати». — Та три рублі йому в руку тикнув. Взяв той три рублі і десь побіг. Каже, зачекайте. Побіг, думаємо, і три рублі побігли, але ні… Видно, якась чесна людина (хай йому Бог дасть здоров'я)… Вернувся і каже: «151-й полк скоро приїде. Він мав приїхати ще вчера, але через сильні навали глибоких снігів спізнився».

О-о-о, вирвалось у мене. Хвала тобі. Боже! А холод, аж до кісток допікає. Але вже не йдемо до ждальні. Вже стоїмо і ціпнемо на пероні. Старий десь окропу роздобув і ми з Палажкою трохи цукрованої води випили. Стало дещо тепліше.

А поїзд за поїздом, поїзд за поїздом — все сунуть і сунуть. Деякі зупиняються, інші їдуть не зупинившися. Все обсніжені такі. Видно, в полях метелиця.

Коли смеркло, приїхав довгечий, обліплений снігом поїзд. Паровик шипить, прискає парою. Дивимось — висипають москалики… Озираюся навкруги, чи не узрію і «його». Ні. Не видно. Питаємо одного, чи це не 151-й полк? — «Так, так, мамо! Це він…» Боже мій! Я підскочила, як на огні, і оглянулася. О, сину мій… (Тут Одарка уриває оповідання. Сльози не дають можливості говорити)… О, кажу, сину мій! І… більше… не могла, чуєте, нічого вимовити. У горлі голосу не стало, язик занімів… Ми всі ніби постовпіли. Він обнімає нас, довгий такий, високий. «Шинеля» на ньому довга, на плечах торба. Усе московське… Ми стоїмо і не знаємо, що далі… Старий почав гроші доставати, а руки йому пограбіли і навіть пуляреса не відчинить. Звідки ти, кажу, прилетів? Де ти був? О, сину мій, сину мій! — одно тільки і вимовлю. Засвистав поїзд. «Їдемо!» — каже він. — їдеш? Вже? їдеш? Мій милий, мій дорогий, мій одинокий! Куди їдеш?… На Варшаву? На Варшаву? Господи! І нащо тобі та Варшава? Він отак, чуєте, хвилечку постояв. «Ну, бувайте здорові! — каже. — Може, не по… ба… чи… мо… же, — каже, — не побачимось…» Я, чуєте, вчіпилась за один рукав, Палажка за другий… А поїзд рушає… «Пустіть! — просить. — Пустіть, мамо… Мушу! Будьте здорові!» Вирвавсь і побіг… Хліб, хліб! — кричу. Хліб ти забув! Поїзд їде, їде… Старий за мішок, біжить за поїздом, пхається між людьми, не догнав… Де там доженеш машину. То сила… То сила… То, чуєте, страшна сила… Кинув торбу з хлібом між москалів, а ті тільки зареготали… Поїзд пролетів, як вітер…

І не було від нього ні одного листа більше. Поїхав і як у воду канув… — закінчувала Одарка.

Так минула зима. Василь, хоч і молодий, парубкував. Старших парубків не було. Дівчата, молодиці — московки, а чоловіків нема. Василь уважно русявого чуба оливою намащує, виглянцовує халяви-бутилки і щовечора в село. Там зберуться тичбою і заведуть:

Або:

На весну вдарив новий «набор». Пішов цим разом Іван Кушка аж у Бахмут… Покинув дома п'ятнадцять десятин, четверо дітвори на підтикану вагітну жінку.

При відході казав:

— Візьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб'ють мене, візьми доброго приймака, але гляди… Дітей моїх не обидь, а то з могили проклену.

І пішов. Зінька лишилась сама.

Весна якось раптом прийшла. По холоді нагальне вдарило тепло. Перед Великоднем почало протрахати поле і забажало праці і поту.

Війна не війна, а робота не сміє стати. Матвій цупко тримав у руках стерно господарства. Ціна на збіжжя, а особливо на овес, значно піднялася, і новоселенці мали нагоду навіть перед умовленим терміном вив'язатися зі своїх нелегких зобов'язань.