Матвієва родина вся як є від світання до смеркання в роботі. Навіть Хведот не дармує, навіть і його заставляють пильнувати отам грядки, щоб ворони сіянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не забрав. Василь же, Катерина і Володько в роботі, мов у запряжі, вічно.
А Матвій вирішив будуватись не на тому занедбаному городі під самим селом, що його виміняв у Титка, не буде він тиснутись на тій десятинці і все з усього поля туди звозити, краще він побудується на головному своєму «участку» посередині, над шляхом. До речі, і не є то так далеко від решти сусідів, але що йому ті сусіди, от хіба до води трохи далі, бо треба їздити за нею аж у долину села. Одначе на майбутнє Матвій і з цим собі дасть раду. Викопає отам в долині колодязя і буде вода.
І почав він одразу звозити туди дерево, камінь та цеглу, і почав копати фундамент вісімнадцять аршинів довгий та вісім широкий з наміром наперед хлів звести, щоб у першу чергу худобу під стріху взяти, а потім щось і для себе злабудати. Матвій як Матвій, чоло його не висихає від поту, руки його нагадують гаки якоїсь машини, сорочка на його плечах ціла, як купа багна, — від поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сході сонця, як він вештається на тій своїй ділянці, як він знов садить ті щепи (дещо привіз з Лебедщини), як він копає ті фундаменти, як він кремсає той камінь, як він теше підвали, платви, крокви, стовпи, довбає кані, робить чопи, збиває, ставить, рихтує. І все самий, і завжди невпинно, бо де його тепер візьмеш робітника та й за віщо. Одних мулярів мусів узяти, бо ж сам такого муру не зведе за одно літо. А Василь, а Катерина — як не у полі, то тут же глину місять, тачками камінь підвозять, ями копають.
Скорше, скорше з тієї «панської хати», скорше з того пекла, з отого бруду, крику й метушні. Настя вже навіть не тошніє, у неї нема більше слів, їй тут нічого не подобається — і повітря смердить, і дощі повсякчас, і холоднеча неймовірна, і церква якась маленька, дерев'яна, з одним попом і дяком, і криниця бозна-де, і що то, людоньки, за криниця — багно не криниця, до неї не дійдеш, не доїдеш, а треба по коліна в багнюку залізти, доки тієї води набереш. А що вже клопоту з тими курми, та худобою, та пашею, та збіжжям — нема навіть слова, щоб виказати.
Найблагішу частину вибрав собі Володько і був з того цілком вдоволений. Він пасе свої «три хвостяки» отам на паринині, поки ще її не заорали, — Рябу, Гніду і теличку — на росу і пополудні, а в перерві обідній має свій вільний час, якщо його не пішлють кудись грядки полоти або нести батькові на будову воду та полуденок.
Має він безліч свого зайняття. По-перше, знайомство з усіма, як мати каже, з дітворою, по-друге, обслідування цілого двору, будинків, горищ, льохів, стаєнь, повіток, старих бричок, паровика, що стоїть серед двору, молотарки, нарешті городів, сусідських гаїв, довколишніх лісів.
Ледве встає сонце, а його вже будять. Ніхто його особливо не миє, ніхто не чеше, а самому йому також не дуже хочеться тим займатись, особливо тепер. І чи промимрив той «Отче наш», а чи й ні, і чи лемензнув що там, а чи й без того, зовсім заспаний і розчухраний, жене він ті свої хвостяки, а в голові у нього повно всілякої всячини, хоча там ще сонний морок і хоча його босі, побиті, поколоті і попухлі ноги штикільгають. Так. Він уже снує чергові свої плани, як його уникнути в полудень роботи і як би вирватися з дому та як перемогти отого здоровенного Ет-Тоєвого німого Романа, з яким ось цілий місяць веде завзятющу боротьбу, що робити зі своїми новими приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, і, нарешті, як добратися до отого далекого, що на обрії, темного жолобецького лісу, що так манить до себе і що про нього оповідають дива-дивні, нібито він ще з тих лісів, коли то ішли козаки на Польщу.
На полі просторо, але не для Володька. Володьків простір від межі Никифора Ет-Тоя до межі Івана Кушки. Там овес і там овес, і туди не сміє залізти корова, і туди не сміє. А тут кортить і помріяти, і поспівати, і пострибати, і кудись відвинутись, і в озерці з позакачуваними штанями польопатись, і багато іншого кортить, та гай-гай! Щастя ще ті жидочки — Мошко та Іцько, дуже славні, спокійні, несміливі хлопці, що дуже пильно пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже повільна, тяжка, черевата, має обламані ратиці і обидва роги, обірваного хвоста і дуже обдряпана. Мошко й Іцько не мають свого пасовиська, вони пасуть сьогодні там, завтра деінде, їх часто звідкільсь виганяють, але ось вони дісталися на Матвієве і тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку Володько, Мошко й Іцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:
— Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме відповідає:
— Паси, паси! Ми і так скоро будемо це заорювати… Хоч не можна це пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, він має на це свої розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив, і це його дуже інтригує.
— Покажи-но ту свою книжку, — просить Володько. Мошко охоче і гордо показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки і питає:
— Що ти тут учиш?
— «Лісіца і Ворона», — відповідає Мошко. Володько знаходить «лісіцу і ворону» і вголос, по складах, прочитує:
— «Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь, позавтракать, било, совсем уж собралась, да прізадумалась».
Володькові байка подобається, і він швидко вивчає її напам'ять, щоб одного разу здивувати своїх слухачів у дворі.
Володько, Мошко й Іцько — приятелі. Мошко розпитує Володька про Дермань, а сам оповідає про дуже велике містечко Шумське. Володько оповідає так про Дермань, що він виходить ще більшим, ніж Шумське, бо там є така велика церква і така велика школа, що ніде в світі, навіть в Острозі, нема більшої. Мошко перехилить округлу, зі шрамом на чолі, голову, приплющить одне око і дуже уважно слухає, а менший, Іцько стоїть на своєму місці перед коровою і лише здалека позиркує.
І як тільки сонце підійметься отак, що треба за ним задирати голову, Володько знає, що вже можна гнати «товар з роси». І робить він це дуже охоче, значно охотніше, ніж «гнати на росу». По-перше, йому вже захотілося порядно їсти і на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим куснем чорного хліба, по-друге, сьогодні в нього на порядку денному обслідування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами і що саме так гарно зеленіє і цвіте. Можливо, там є щось дуже цікаве, а до того там цвітуть дикі яблуні, черешні, кущі калини, дерева черемхи. Там також розвиваються гарні липи з молодими пагінками, що з них можна дерти лико, плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.
І як тільки Володько з'їв свій борщ, і як тільки мати відвинулася та не встигла сказати: «А віднеси-но батькові полуденок», — як він уже змився. Він уже женеться через двір, знаходить десь там Хведота і обидва тягнуться до гаю. Ах, скільки тут квітів — чорнобривців диких, та ромашок, та дзвіночків, та папороті під кущами. Як тут свіжо та зелено. Як чудово пахне. І як приємно для ніг вичувати свіжу прохолоду, особливо там, у темних місцях, де найдовше триває роса. Хлопці довго тут вештаються, довго вирізують різні дубці, довго топчуть траву, але нарешті і вертатись пора. Володько згадав і про матір, вони там напевно його гукають, треба йти, бо хоча вони вже напевно самі віднесли полуденок, але треба хоч щось там зробити. І, щоб задобрити матір, Володько рішає принести їй оберемок квітів, мати, до речі, їх дуже любить. Він рішає принести їй оберемок черемхи, що саме так буйно цвіте.
Але не встиг він вилізти на дерево, не встиг відламати пару галузок, як у кущах щось шумно зашерехтіло, Володько встиг лише побачити, що Хведот нагло зірвався і подер, мов опарений, отуди до городів, а, глянувши вниз, він зненацька побачив під собою здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом продубасив:
— А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? І при тому, Володько помітив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, і йому не залишається нічого іншого, ніж сидіти тут і чекати. Але дядько не хоче чекати, він гримить далі:
