І це помічають інші. Вони зустрічаються вечором у читальні. Вони разом грають. Часом вони непомітно сходяться й щось говорять. Ілько уважно слідкує за своєю сестрою… Він знає її. Може бути погано…

Ще гірше з Ганкою. Вона також ходить до читальні, але чому Володько уникає її? Чому відмовляється провести? А як проводить, чому такий байдужий і холодний? Колись того не було…

Але Ганка розумна й горда дівчина. Вона не хоче виявити своїх сумнівів. Вона тільки іноді каже:

— Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, ні? Ну, скажи… Це ж правда…

Що їй відповісти? Мила, добра, весела Ганка. Знає її від дитинства. Любив її. Ходив з нею прилюдно.

— Не кажи так, Ганко, — говорить він. — Не кажи так…

— Але то ж правда, — налягає вона…

— Ні.

— Можеш забожитись?

Починає говорити їй про все, що разом пережили. Згадує минуле. Як може її не любити?

Вона слухає уважно, не перебиває… Увага її аж надто велика. Так, ніби хоче вловити в тих словах все, що між ними заховане. А потім каже:

— Вірю. Ти любиш мене… Але ти мене не кохаєш. Ні, ні… Мовчи!

Після цього й сама мовчить. Він також не знає, що сказати…

— Ах! — зрезигновано перериває мовчанку Ганка… — Інакше й не могло бути…

Ці слова найбільше ранять Володька. Він спокійно, але певно каже:

— Не можу себе перемогти. Я, Ганко, інший. Не такий, як всі. Мене навіть і любити не слід…

Ганка довго мовчить. Передумує слова, що вирвались у Володька. Потім, ніби сама до себе, каже:

— Але… Володьку! Я тебе так люблю… Так люблю! Ти, може, не віриш. Але скажи мені: «Ганко! Скоч у ту річку!» Скочу! Я не знаю… Сама не знаю, що це таке… Я знаю, що ти зо мною не будеш, що ти… Ах, цього навіть не хочу висловити… Ти знайдеш собі іншу, не таку просту… Я проста і… дурна. Так.

У неї на очах з'являються дві сльозинки, відриваються й спадають. Голос її тремтить.

Після таких слів Володько ніяк не може сказати їй правду. у нього не стає відваги. Йде з певним наміром сказати, а вертається ще з більшою непевністю, ніж було до цього часу.

Тимчасом ішли проби вистави. Треба знову дозволу. Володько дуже був вдоволений, що цю справу взяв на себе пан Рона. Той найняв підводу, парадно одягнувся… їхав на високо вимощеному й застеленому килимами возі. Вернувся з добрим настроєм, повний надії.

— Дозвіл буде, — казав він урочисто.

Це всіх підбадьорило. Праця пішла ще жвавіше. На селі рух. Під вікнами читальні товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений і невдоволений.

— Що з тобою? — витає його Володько.

Йон замість відповіді сплюнув набік. Потім вирік:

— Ет… Все те дурниця!..

— Що дурниця? Чому дурниця?..

— Бо дурниця! — казав він рішуче й сердито. — Вистава! Велике діло! Поможе це нам, як мертвому кадило.

— Але ж, Йоне! Хіба ти не бачив, що творилось минулої осені? Ту радість, те захоплення… То не була вистава… То було свято. Ти ж бачив…

— Ну, й що ж?.. Бачив! Тобі свято… Нам гнуть карка, а ти свято… — І Йон презирливо глянув на Володька.

— Йоне. Кажу тобі! — рішуче проговорив Володько. — Це людей ушляхетнює, вчить. Люди бачать, крім будня, щось інше. їх думки збуджуються, голови думають…

Йон розреготався.

— Ушляхетнює… Ха-ха-ха! Нам не шляхетності, а сили треба. Сили! Не розумієш? А ще й вчився!

— Ну, як собі хоч… Я не можу відняти народові крихту розради. Це роблять всі… Хочу сказати, всі народи, що звуться культурними. А з тим самим народ росте! Так, так… Можеш не кривитися. Росте й потужніє! Вростає в силу…

Так і розходились. Володько на своєму, Йон на своєму. Не розумілися. Йон відмовився грати на сцені. Добре. Може не грати. Натомість Йон все ходить до Крем'янця та збирає біля себе різних хлопців. Він щось говорить з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через зуби, розповідає:

— Знаєш? Той Йон… (чвиркнув). Він мені говорить: заложім комуністичну ячейку. «Що за ячейка?» — Така, кажу. каже, мала група людей. Як ти думаєш? Сергій не хоче…

— І я не хочу, — просто відказав Володько.

— Ну, але… (Никои мнеться). Там, за границею… Йон там був…

— Йон був там? — швидко запитав Володько.

— Але ти мовчи. Він мені сказав так собі… Просив мовчати… А може, правда… Володьку? Ти подумай: там все-таки наші. Ні? Наші ж… Як щось — до кого звернешся? А там, знаєш, таке… Йон приніс цілу купу. Газети — ось такі! (Никон широко розвів руками). По-українськи. Їй-бо'! Книжки. Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всіх, каже, школах по-українськи… Ну, а це ж що?.. А там…

Володько не знав і тут, що сказати. Він нічого не знає Звідки він може знати, що там і як там? Границя близько, але вона зачинена. Заходив до пана Гліба. Гліб був рішуче проти:

— Не вірте! Москві не вірте ніколи. Де Москва, там не може бути України! Ось поговоріть ви з нашим Сашою…

— Саша чорносотенець.

— Не чорносотенець, а москаль! — рішуче казав пан Гліб. — Цей тільки дурний, а там розумніші…

Це все Володька мучило. Де правда? А що, коли б так піти та все власними очима побачити? Та сходити всю Україну вздовж і впоперек? Та доторкнутися ран її? Та відчути її цілим нутром? Приваблива думка. Володько не може з нею розстатися. Бачити Київ! Київ! Над Дніпром! Справжній Київ! При цьому в нього загорялися очі, ніби в малого хлоп'яти.

В цей також час Матвій розпочав будову нової хати. Копали фундамент, прийшли мулярі, рух, гармидер. Ціле подвір'я завалене цеглою, дошками, колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки, у патинках на босу ногу мішає вапно, підвозить цеглу, носить з батьком дошки, будує. риштування. Прийшли гарячі дні. Сонце смажить, обпікає спину, руки, обличчя. Шкіра стала гнідою, волосся вилиняло, щоки запали. Він зовсім змінився. Став костистим, худим, витягнутим. Спина гнучка, випинається хребет і ребра.

Але все-таки він щасливий. Так. Він весь заповнений. Не чує часу. Ось він дістав якусь книжку. Передав йому її Лазюк з міста. Спеціально йому… Нікому іншому. Хай прочитає й поверне. Написав листа. «Ця книжка дечому вас навчить і допоможе розв'язати питання, що вас сьогодні хвилюють».

Володько читає. Під час снідання, в обід, у перервах. Всі —дивляться на нього, як на дивака. Але він весь у тій книзі. — Англія. Вісімнадцяте століття. Невелике приморське місто. Море рибалки, пірати, кораблі, брудні шинки й сильні, суворі люди. На вітрильних кораблях вони пливуть через океан у всі кінці світу Для них відкрита Канада. Для них доступна Індія. Крок за кроком вони підгортають Африку… Підгортають собі, мов купу виграних грошей.

У тому містечку живуть два приятелі: Джонатан Блек і Гораціо Нельсон. Обидва ще малі хлопці. Перший не має батьків. Він прислуговує в шинку своєї старої й сварливої тітки. Другий є сином поважного морського старшини, й він ходить до школи. У школі вчать його не так граматики, як почуття гідності, обов'язку й витривалості. Сварлива тітка часто нагороджує Блека стусанами, але він на це не зважає. Він дуже захоплений гостями, що приходять до шинку, придивляється до них, прислухається до їх розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповідають цікаві пригоди. Між ними трапляються пірати. Одного разу Блек підслухує розмову таких піратів. Довідується, що на рейді стоїть корабель з вантажем золота. Власник корабля намовив піратів перенести золото на другий корабель, а той затопити. За нього можуть дістати від забезпечельні Лойд десять тисяч фунтів.

Ця справа приголомшує малого Блека. Він не може прийти до себе. Пірати дали йому фальшиві гроші, але він того не помічає. Тітка б'є його за недогляд і викидає на вулицю. Але й це його не пригноблює. Він весь під враженням новини. Біжить з цим до свого приятеля. Але той у школі. Викликав його через вікно й оповів все, що знав.

— Поїдеш зо мною? — питає.

— Куди?

— На той корабель.

— Не можу. Джонатане. Мене не пустять…

— А пам'ятаєш нашу умову? — каже Блек. Кожний з них мусить один одного послухати. Не послухає, дістане бокс.