Прийшов до хворого, допоміг йому й вертається додому. Пізній був вечір, зірвався вітер, мело снігом. Івана не хотіли пустити. Казали йому:

— Не йдіть в таку погоду. Лишіться у нас на святу кутю. Будемо дуже раді.

— Ні, — сказав Іван. — Не можу зістатись у вас. Піду!

Встав і пішов. Вітер мів снігом, по небу тягнулись хмари. Тільки десь-не-десь проривалась і моргала ясна зірка, ніби око гарної дівчини, та ще час від часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий, круглолиций місяць. Борислав квапився, бо хотів до Нового Року зайти додому. А стежки зовсім заметені. Сніг глибокий, копкий. Ноги грузнуть і ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був уже на горі, став, щоб відсапнути. І чує Іван з сусіднього села дзвони. Великий дзвін вдарив дванадцять разів. Іван зрозумів, що він вже не дійде додому, що Новий Рік прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом і вклонився до самої землі. Так, ніби перед ним стояв Новий Рік, так, ніби Іван його бачив.

В той час втих зненацька вітер. Хмари на небі десь зникли зовсім, І лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, світлим місяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги. Молоді сосонки непорушне, ніби заворожені, стоять, білий, чистий сніг іскриться в очах, і стільки скрізь розсипано барв, що ніхто не знає, яка з них краща.

І почув Іван, що зовсім недалеко від нього хтось ніби закашляв. Так, ніби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Іван насторожився й зрадів. О, думає… Іще одна душа серед цього лісу в такий час знайшлася. Хвала Богу! І не встиг Іван докінчити своєї думки, як з-за молодої, розлогої сосни виступив дебелий, старий чоловік. Місяць ясно освічував його велику постать. Мав він довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим, виложеним ягнячим коміром кожусі. На плечі у нього ловецька рушниця, а коло нього великий ловецький собака-вовчак.

«Ну, — думає Іван Борислав. — Не зробив я нікому зла, не думаю, щоб і мені хтось хотів його робити».

Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:

— Слава нашому Богові! З Новим Роком будьте здорові, добрий чоловіче! А той відповів:

— На віки-вічні слава йому! І вас з Новим Роком вітаю. Звідки мандруєте?

Так і так. Все, як було, розповів.

— Ага! — сказав чоловік з рушницею. — Так! А чи не могли б ви пройтися трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? І чи готові ваші села?

Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Іван Борислав, був завойований чужинцями. Були там над Дніпром села, але не жили в них вільні люди. Панували наді ними чужинці. В урядах, в судах, у школах. Навіть у церкві. Не признавали чужинці тих людей за людей. Не хотіли шанувати ні їх самих, ні дітей їх, ні їх святих могил. А люди мов полонені, коритись мусили.

Іван Борислав сказав незнайомому:

— Маю час і охоче з вами пройдуся… А в селах наших нічого нового. Все ще так є, як було.

— Ну, то обійдем ось цю гору й підем, скажем їм, — сумі проговорив незнайомий. — Ходімо!

Обидва пішли. Увійшли в ліс глибокий. Йшли без стежок, без доріг. Часом на якусь галявину виходили. Місяць світив на них з високого неба. Довга тінь тягнулась за ними. Собака, йшов спокійно по слідах незнайомого.

Обходили всі яри, всі долини. Виходили на гори й дивились з них униз. Краса й тиша скрізь стояли. Іван часто не міг заховати радості, який то гарний, великий Божий світ, яка чудова та його земля. І втоми вже не чув, бо радів, як мала дитина. Здавалось, що він вперше в житті подивився на землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.

— Господи Боже! — казав собі в душі. — Ти єдиний можеш спасти нас від великих гріхів. Син Твій за цілий світ постраждав і викупив його з неволі. Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дітей своїх.

Поки молився так Іван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом тільки зупинявся, ставав, обтирав піт на широкім чолі й тяжко віддихав. Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Місячне сяйво зовсім заливало її. Сніг горів самоцвітами. Тут незнайомий зупинився й глухим, тремтячим голосом сказав:

— У долині цій колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих людей. Боролися й впали за свободу, їх перемогли. Вони вже давно відійшли від нас, але душі їх тут… В оцій долині. Ходім до них.

Недовго вже йшли. Підійшли до якоїсь стіни, що чорніла, мов ліс великий. Сюди й туди не видно кінця. У стіні тій залізні двері, а на дверях два великі, мідяні кільця. Взяв незнайомий за те, що з правого боку, і вдарив ним раз, потім ще раз і ще раз. Три рази вдарив тим кільцем. Довго не чути було нічого, Борислав, незнайомий і собака спокійно стояли й чекали. Нараз за дверима ніби задзвонили малі дзвоники. Луна від них донеслася й назовні. Тоді залізні двері самі від себе відчинилися, а за ними був чорний, мов угіль, вхід у якесь підземелля.

— Ти зостанься тут, — сказав незнайомий до пса. — А ви, — звернувся до Борислава, — ходіть за мною.

Собака слухняно залишився надворі, а Іван і незнайомий вступили у темний прохід. Двері за ними одразу зачинилися, й вони стояли у глибокій темноті. Після поволі звідкілясь взялося бліде, мертве, ніби від порохняків-світляків, сяйво. Воно поволі збільшувалось, і по часі Борислав побачив перед собою довжелезний, ніби тунель, прохід. Кінця його не було видно, а справа й зліва проходу стояли прив'язані чудові коні. Направо стояли все карі, наліво все каштанові. Блискучі, випасені всі, стоять коло довжелезних жолобів і ніби на когось чекають.

— На кого чекають ті коні? — запитав Іван незнайомого.

— Після скажу, — відповів суворо той.

— А де їх кінець? — знову запитав Борислав.

— Побачиш, — так само відповів незнайомий. Іван вже більше не питав незнайомого, а йшов за ним все далі й далі проходом. Йшли так дуже довго. Направо й наліво все стояли такі саме чудові коні й ніби когось чекали. І по дуже довгій ході нарешті дійшли до кінця. Коні залишились за ними, а вони самі вступили до нового підземелля. Бліде світло тут зникло. З'явилось тут натомість синяве, ніби від горючого газу. Була це велика, безмежна зала, наповнена самою зброєю. І чого тут тільки не було. На колонах, що підпирали склепіння зали, висіли старі шаблі й старі списи. У скринях лежали гарматні кулі. На довжелезних стояках стояли рушниці. І була тут не тільки стара зброя, а була тут і така, яку вживають тепер. Були там скоростріли. Стояли довгими рядами на високих триніжках, на коліщатах. Коло них готові скриньки, повні стрічок. Були тут і гармати — тяжкі й легкі. Стояли й чекали. Навіть літаки, навіть танки були тут, стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, і все ніби на когось чекало. Іван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотів нічого питати незнайомого, але з часом не витримав.

— І нащо тут стільки тієї зброї? — спитав. Незнайомий навіть не оглянувся. Здавалось, він зробився ще більш непривітливий й суворий. І тільки по доброму часі сказав:

— Ти, чоловіче добрий, до всього лік знаєш. Всяку хворобу відразу вгадуєш, а такої простої речі не можеш відгадати. З якого ти прийшов світу?

Після цього незнайомий замовк і повів далі Івана. По довгій ході дійшли до зали, заваленої різними вояцькими одягами. Яких тут тільки не було одягів і скільки їх було. Не можна було переглянути. Іван вже не питав незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стільки тих одягів. Мовчки пішов за ним далі, аж поки не прийшли до найбільшого і найтемнішого підземелля. Було тут зовсім темно й так тихо, що власне дихання видавалось надзвичайно голосним. Не бачив Іван нічого. Стояв у темноті, у порожнечі, заведений у незнайоме підземелля й тільки дивувався. Що значить все це? Де я? Куди мене той завів? Де звідси вихід? По часі з глибокої темноти почув Іван суворий голос незнайомого.

— Бачиш щось тут?

— Ні, — відповів Іван. — Не бачу нічого.

— Чуєш щось тут? — знову запитав суворий голос з темноти.

— Нічого не чую, — відповів Іван.