— Ну, й хороші!

— Та не ваші!

— Рада душа в рай.

— Та хвіст не пускає, — додав котрийсь з хлопців.

— Ха-ха-ха! — зареготали всі, навіть ті, що сиділи навкруги на лавках і що здебільша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Ілько, Антін та Йон. Здорові, широкоплечі, справжні козарлюги. Тільки коня та шаблю і на Запоріжжя.

Володько оглянувся по дівчатах, але Ганки не бачив. Це неприємно, але не подавав знаку… Не бачив також і Наталки. Самі молодші дівчатка. Зо старших одна Дарка. Всі прядуть. Тільки прядки гурчать.

Настрій приємний. За вікном свище холодний вітер, а тут тепло, горять дві лампи, молоді, веселі люди. Чимсь старим, давнім віє, ніби тут панує дух предків. Так, мабуть, було сто, двісті й більше літ перед цим, так і тепер. Тільки одяги дещо змінилися. Нема ні корсетів, ні вишивок, ні свиток. Легкі перкалеві блузки, спідниці… У хлопців кепки, штани-галіфе й чоботи.

Всі якісь напружені. Очі, уста, щоки свіжі, здорові, блискучі. Кожний хоче з чогось сміятись, показать свою силу, свій дотеп, свій розум. Всі, ніби на картині… Вище, нижче, ще нижче… Там далі тіні — чорні й сірі, невиразні, ворухливі. Профілі, вираз, мерехтлива зміна, на і дай… Ось, здається, чекають чогось… Очі, уста й груди… Гаряча іскра спаде й спалахне, і серце заб'ється, і сміх розкотиться — бадьорий, лоскотливий, жадібний. Ось ноги тупотять і просять ритму, тремтять коліна, вигинається пружний стан, випинаються груди. Все тепліше й тепліше стає. На чолі сходить піт, мов роса, мов дихання. В очах легкий туман, як душного вечора… У вухах дзижчить нап'ята струна.

За вікном собачий гавкіт і спів півня. Вітер підхоплює звуки й відносить їх куди хоче. У сінях рипнули двері, й у затишку, під зрубом вже стоять. Вітер б'є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Відступить раз, затихне, ніби збирається з силою. Розігнавсь і тарах! Тільки заскрипіли крокви вгорі, і солома піднялася. У щілинах на кілька ладів засвистало.

— Ні, ні! Чекай!.. Йон! — Чорно так, а в хаті регочуть.

— Сказився!.. Йоне!.. Ой!..

Гарячі уста, що горять і тут… Вітер знову вдарив, знову відбився, знову заскрипіли крокви й знову всі щілини засвистали. Недалеко голосно заспівав півень. Оленка вирвалась, стріпнулась, скрипнули двері, а Йон став проти вітру…

— Дми! Бий у груди! — Тільки кучер має на вітрі. Ніби на летючому їде коні…

— Просто на тебе? — кричить Антін.

— Просто на мене! Розмахнувся, вдарив, і той ліг! — чітко, ясно відрубав Демид.

— Трупом! — хльостко додав котрийсь.

— Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не візьме, — завершив Демид, повернувся рвучко й заспівав.

— Хто бреше? — хильнулись сюди й туди двері, бо вступив Йон. Йому ніхто не відповів, бо всі співали. «Ой, у полі вітер віє, та жито половіє. А коза-ак дівчину, та вірненько лю-у-у-бить, а зайнять не посміє…» Дзвенів тенор, рвався на кусники, носився в повітрі. Його підхоплював бас, що ревів на всі боки. Хитались голови, миготіли носи й кучері, напинались карки й підборіддя.

Серед пісні знову відчинилися двері й всі оглянулись. В одвірках стояла Ганка. Уста сміялись, очі сміялись, сміялась ціла у шовковій, бронзової барви хустині.

Володьків тенор ще звучніш задзвенів, перелився кілька разів: «… що женитись дума-а-а-а-ає, ой, і того ж він… та і не горне-е-е-е-ться, бо й пого-о-о-о-вору бої-і-і-і-і-іться…»

Ганка протискається до дівчат, їй підставляють ноги, Антін, басуючи в пісні, півкроку поточився, і Ганка опинилась за його широкими, як мур, плечима.

— З дороги! Антоне! Пусти! — кричала вона й гатила обома кулаками в Антонові плечі. Але Антін співав собі, тільки бас його в деяких місцях деренчав.

Нарешті Ганка прорвалась до дівчат. Ось підбігла до одної, до другої. Тій щось шепнула, ту обняла, нагиналась, розгиналась, відкинула велику, теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси… Заложила обидві руки за потилицю, а груди повні, круглі й пружні вип'ялись під тонкою блакитною блузкою. Одна тільки мить…. Ось вона вже поправила коси й обернулась, хитнула головою…

Пісня скінчилась.

— Хлопці! Оброку! — крикнув котрийсь.

— Давай!

— Хай буде обрік.

— Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай шапку! — кричав Антін. — А ви, шушвалля, набік! — крикнув на менших хлопців, що коло судника.

«Шушвалля» розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло судника й тримав на колінах шапку.

— Хто лягає? — кричав далі Антін.

— Бий! Чорт з ним, — сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й сховав обличчя у Терешковій шапці.

Парубки збились всі позаду нього. «Бий», — показував мінами Антін, але сам вже розмахнув своєю здоровенною, як лопата, долонею. Зробив собі місце для відступу, два рази розмахнувся й чалапнув, у Демидові щось йойкнуло, а Ангін швидко пару кроків відступив. Його заступили інші хлопці. Демид поволі підвівся, весь червоний…

— Ну. Це, їй-Богу, Антонова робота, — сказав і подивився на Антона, що стояв, як мур, непорушне. Зав'язане його чоло відкидало на припічок велику, балухату тінь.

— Сукин син!! — проговорив він добродушно й без найменшого спротиву схилився до шапки.

Парубки замахали руками. Кожний хотів вдарити, але Демид не бажав дарувати свого. «Розступіться», — показав міною, блискавично мазнув рукою й припік Антонові обрік. Той увігнувся. — Міг би краще, Демиде, — сказав він встаючи. — Лягай!

— Бачив, — казав Демид лягаючи.

— Твою бабу в запічку! — відповів Ангін. — Не бачив, але руку пізнав одразу. Як копитом.

На цей раз захотів спробувати сили Володько. «Я!» — показав пальцем на свої груди, розмахнувся й впік щосили.

— У-у! — загув Демид. — А хто це? — дивився по всіх обличчях. Якась свіжа рука. Чи не Володько?

— Він і є! — сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапці, відчув запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав міцно його обличчя. Нічого не чув і не бачив. Чекав: ось-ось хтось припече. Бах! Володьків зад увігнувся, ніби на нього звалилася ціла хата. Не подав ніякого вигляду, звівся й глянув на парубків.

— Цікаво, чия це була довбня, — казав, дивився всім у вічі. Всі були спокійні, тільки Йон холов, ніби його тільки що викинули з жару, — Ти! — тикнув пальцем на Йона.

Йон захитався направо й наліво та виступав наперед.

— Лягай, лягай! — говорив Ілько. — Ще й я мушу раз стукнути. Тільки тримайся цупко.

Били, аж гуло. Входили в запал. Долоні кожного горіли. Клались, вставали, знову клались… Дівчата дивилися на своїх дужих, здорових хлопців. Не боялись їх, ані їх страшної гри. При кожному ударі реготалися, й чим був удар сильніший, тим сильнішав регіт. Ганка реготалась також, бігала, вертілася. Була така весела, що, здавалось, це їй пошкодить. Володько почувався дуже добре. Чув весь час на сой чиїсь очі, хотів показати себе зо всіх боків, чув силу в собі, кров грала, блищали очі, голос дзвенів особливо.

Ось Ганка протиснулась і вийшла в сіни. Пройшов деякий час, а вона не верталась. Володько також виступив з юрби й пішов у сіни. Двері на двір відчинені а в одвірках чиясь постать… Розгорнув руку й опустив її, ніби крило, на чиєсь плече…

— Ого! Хтось має тяжку руку, — сказала Ганка.

— Це ви? — обізвавсь Володько.

— Господи! Невже ви? — ніби здивувалась, — Сама не вірю.

— І тепер не вірите? — запитав і обняв її обома руками. Вона затремтіла, розп'яла руки й хустку. Відчув її тепло, її груди, її тремтіння. Замовкла, голова її опала на його груди, пригорнулась.

— Ще не вірите? — вже зовсім пошепки говорив Володько й все міцніше горнув її до себе. Вона кивнула головою.

— Вірю! — зашептала вона, відхилила швидко голову… Він відчув її гаряче дихання, трошки схилився й доторкнувся своїми устами її палаючих, тріпотливих уст.

— 0-ох, Боже! — відриваючись вирвалось у Ганки. Вона хотіла тікати. Ноги мліли під нею, тремтіли руки, сильно до болю билось серце. — Пустіть мене! Володю! Не втримаюсь…