— Це так, — зазначує Володько. — Тільки чому ж Москва?

— Москва?.. Центр! Розумієте? Москва центр усього.

Вліво — Азія, вправо — Європа. А в Москві червоний прапор, Інтернаціонал. Кремль — серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: «Пролетарі всіх країв — єднайтеся»!

Всіх країв. Розумієте?..

Володько мовчить. Командир продовжує:

— Але цього ніяк не тямить народ. Всякі Пілсудські, Петлюри, Денікіни. Це ж смішно. За панські маєтки, гайдамацьку матню чи золоті погони кров лити. За свободу, землю, за світову силу працюючого народу! От наш бог; бог, якого поставив Маркс на перехресті математичних формул!

Останні слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько відчуває безцільність розмови з ним. Він нагадує собою собаку, який, що більше його дражниш, то лютішає. Володько ліпше мовчить. Командир замовкає також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько, по-перше, починає розуміти, що цей прихильник математики не має нічого спільного з математикою. Друге, що помічає Володько, що цей чоловік не є ніяким інтернаціоналістом.

З неба рине місячне сяйво, з неба моргають зорі, роса падає на траву, на покриття Володька, голосно жують і пирхають коні.

Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок соняшний і рухливий. Уночі не видно було ні тих возів, ні коней, ні людей. Попід деревами скрізь повно війська. Он там палає багаття, вариться у відрі вода на чай. Кілька обпалених сонцем жінок вештається коло буди з написом «лазарет». На сонці стоси книжок.

З другого боку дороги під недобудованою клунею німецького складу шикується до вимаршу відділ кінноти. Між ними побачив Володько черевату Макарову кобилу. Яка дивна і смішна та тварина в новому становищі.

Цілий день Володько їздить на поле по овес, по м'ясо, по хліб. Увечері знов довга розмова з командиром, вислідом якої стало те, що командир признає за Володьком його вченість і вміння логічно розважати. Володько рішає використати командирове довір'я і просить, щоби той відпустив його додому. Той погоджується. Відпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв десь далеко спереду на самій позиції, куди долітали ворожі кулі. На щастя, стріляли мало. Більше працювала кіннота. Тить вертається ледь живий.

— Ото, чуєш, стою… Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? — думаю. Пак, пак, пак! — чути здалека. Пуля! Стрільнуло мені в голову, і я грохонув на землю. Але ж коні. Ті тобі не тямлять, що і як.

Так оповідає Тить. Перед від'їздом командир каже:

— Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разів дорогою підберуть.

Він звелів, щоб з ним їхало двох козаків до обозу другого розряду.

Виїхали раненько. Коні відпочили і підкормилися, тому біжать прудким бігом. Минають села, мигають поля рідного, знищеного, стоптаного ворожими ногами краю.

В полудень відпочинок у Крем'янці. Рух, гармидер. На ринку юрба народу, і семіт-промовець страшним гаркавим голосом з піною на устах викрикує щось про красну армію. Чути лишень:

— Кгрррасная агрррмія… та… та!..

Він викрикує це безконечне число разів. Його голова, руки і навіть очі роблять розпачливі рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той викрикує, тільки спостерігає його дикі й розпучливі рухи. Він цілком подібний на тих своїх співбратів, що в Судний день розпучливо благають Єгову миллосердя над ними. Коли ж ні, коли Єгова не послухає, вони погрозять йому, вони кинуть проклін на себе й на дітей своїх. Але Єгова не допустить до такого кінця. Ні, ні. Того не станеться.

Збоку стоїть двох дядьків. Прижмуривши сірі очі, вони уважно слухають промовця. Після один хльостко спльовує і поважно зазначує:

— Чортів жидюра!

Більш не сказав нічого. Його товариш обернувся і кинув:

— Ходім!..

Обидва пішли вниз. Володько також кидає ринок. Він читає оголошення, що в залі ліцею публічний народний концерт. Простує туди. Старими сходами піднімається на перший поверх.

Усі стіни заліплені плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбільше карикатур.

У залі й по коридорах снуються люди. Поміст затоптано, запльовано. Скрізь валяються окурки. Вряди-годи грає міський оркестр марші, в'язанки народних пісень, «Інтернаціонал». Після кожної точки на сцені з'являється промовець. Знов — Кгррасная агррмія!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але публіка слухає. Одні поважно, другі насмішкувато. У багатьох пришпилені на грудях червоні стрічки.

По часі Володько лишає залу. Його кортить оглянути місто. Він іде знов через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У деяких вікнах червоні пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молоді жидки.

— виспівують вони.

У кожного на кепці звізда, на грудях червона стрічка.

Володькові ця парада, ця радість, це свято синів Їзраїля не до вподоби. Надто підкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну перемогу.

Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою чекав Тить. Його не цікавить нічого. Він думає тільки одно: як би найскорше додому, під свою стріху.

Володько сердиться. Надто різкий контраст: оті там з червоними стрічками і цей гречкосій. Володько починає розуміти, чому-гі виграють, а ці програють. Але все-таки він вдоволений. Кожним днем революції, кожним рухом, кожним словом у його душі росте й міцніє майже новий ще один Володько. Це той, що не тільки любить, не тільки думає, а й гнівається та ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землі, цвіту і синього неба, твердіє, набирає пружності та кантатах тривких форм. Любов. О, вона вміє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити здобутого? Як не бажати ласки й втіхи тієї землі та її дітей? Вийти в поле широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привіт. Або впасти до її чорного лона і цілувати її, гризти її, сосати живучі соки її…

Але, Боже великий! Ти дав, крім любові — гнів. Планета тремтить перед гнівом твоїм! Ти створив вулкани й буревії. Ти дав сонцю страшні плями, страшніші від огню. Володько вже вступив за межу раю на землі, вкриту тернями, каменюками й чортами. Велика сталася подія. Родився ще один мужчина, а на його устах, в гостроті синіх очей, на білому рівному чолі ліг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.

Зо всіма тернями, зо всіма каменюками, зо всіми чортами — боротьби.

Матвій не чекав так скоро побачити Володька. Дні і ночі проводить у полі. Усією душею ненавидить «їх». Не бажає «їх» бачити. Він бореться собі далі, мов медвідь, зо всіма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов звір, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає небезпеку.

З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селі в свому обозі, але той, чорти знають, куди потягнувся далі.

Матвій побачив Володька. — Аа! Дивись… Так ти вже?..

— Вже, тату!.. Але… — і пояснює. Чоло Матвія наповзає на очі.

— Так до «предсідателя» їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далі. А де ж Титко?

— Втік, халєра. Тільки припер додому, навіть на двір не заїхав, увігнався дохати, вхопив кислого огірка, лобок хліба і гайда в поле… Хто знає, в яких хащавинах він «возить копи»…

— Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок видався… А?..

— Був у нього, — перебиває Володько, знаючи, що батько має на думці «предсідателя».

— Ну і що?..

— Каже і Богом клянеться: нема нікого. Ціле село в «наряді».

— В «наряді»… По лісах. А половина: вози поломані, коні скалічені. Бачив нашого Шпака? Вічний каліка. А був кінь…

А козаки налягають, щоб везти їх далі. Володько цілий день не їв. Матвій поміркував, натягнув «куцана» та чоботи.

— Сиди дома ти. Я ще поїду… Подивлюся на «них»…

Не випрягаючи зі шлей коні, Матвій поїхав далі. Володькові протести зайві. Матвій ще є все-таки Матвій.

Володько лишається дома. Хвилина тиші і спокою. Мати ходить у поле. Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городі, Катерина, як дівка, співає пісні, жне… Обози переїхали і потягнулися десь туди д'заходу. По стернях стоять та чорніють копи. Овес чекає косаря.