Висипався ячмінь. Замовкли соловії. Зачервоніли і налилися соком черешні. Скінчилася школа.

Володько не міг перемогти в собі свого почуття. Ходив, мов ранений. Юначі його очі засвітились небезпечними вогниками ненависті. Хотілося б на комусь помститися. На пальцях відчуває замість нігтів звірячі пазурі, що час від часу показуються на світ, то знов ховаються, мов у молодого тигра.

Збирався йти додому, але майже несподівано налетів буревій большевицького наступу. Чутки і розмови про це не вмовкали, але ніхто не думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподівалися і раділи.

— О!! Чекайте! Як прийдуть ті!.. Вони цим покажуть!..

— Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Лєнін і Троцький все по-старому повернули. За комунію ні слова.

— За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там взяв курку. Мужик поскаржився і большевика розстріляли мов собаку.

— Не твоє, не бери. Хочеш мати — купи!.. Такі розмови чути на кожному місці. Ніякі слова, ніякі противні докази не мають успіху. Так допекли «ці», що нікому не може прийти на думку, щоби були ще гірші. Одного ранку зненацька по кутку чутка:

— Тікають!.. Ховайте коні!

Всі, хто має коні, пре ними в ліс та хащавини. Володько схватив дядькові лошаки і пігнав «у Хвищик». Густий грабовий молодняк. Побіч рів, зарослий калиною, терном і дикими черешнями. До самого рову і далі через ліс глибоким проваллям врізалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.

У гущавині рух і життя. Скрізь поприв'язувані коні, а коло них гуртами молодь і старші люди. Коні нагодовані. Як тільки що — за повід, махнув на коня і гайда далі. На взліссі і на полі варта. У лісі також вартовики.

Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища від всіх дерев і звідсіль видно польову дорогу, що йде від Верхова. Видно також чеську колонію Борщівку, поля, луг. Десь на сході раз-пораз чутно гарматну мову. Між листям кругом Володька спілі ягоди. Не можна втриматися, щоб не рвати їх. Він їсть їх і спльовує кістки на землю. З-за горбка на схід по дорозі з'являється якийсь гурт людей. За кілька хвилин Володько бачить, що то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник.

Вояки не йдуть, а майже біжать. Варта з-під лісу подає сигнал. Володько також свиснув умовленим посвистом, щоб там, унизу, були готові. Кілька людей має зброю і коли б ворогів не багато, їх можна зовсім легко підстрілити.

Майже одночасно з протилежного кінця дороги з'являється якась підвода. Вона доїжджає до тієї дорожини, що збігає вниз «до Хвищика». Вершник, що іде з утікаючими вояками, помічає підводу, наганяє коня і чвалає їй назустріч. Підводчик раптом зривається, обертає батіг пужалном, гараздить по втомлених конях, звертає на дорожину і пре вниз у провалля…

— Стуй! Стуй, пся крев! — крикнув вершник і пустився через овес навперейми за підводою.

— Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..

Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вівсом. Вершник погрожує, що буде стріляти, але не знімає з плечей рушниці. Піхотинці, що біжать дорогою, теж погрози не виконують.

В той час із лісу чути кілька стрілів. Це селяни. Вершник відразу зупиняється, круто повертає коня і тікає назад вівсом на дорогу.

«Пак! Пак! Пак!..» — впало ще кілька стрілів. Вершник зо всієї сили острожить коня, але відразу щось з ним сталося. Він випускає з рук повід, деякий час ще незграбно підгицує на сідлі і далі падає на землю.

В той час з-за гори, звідкіль вибігли вояки, вигулькнуло ще кількох вершників. Пригнувшись до кінських ший, вони навзаводи пруть вперед. Піхотинці, що біжать спереду, починають нервуватися і нараз розсипаються по полю.

Знов чути кілька стрілів. Деякі попадали просто на дорозі. Але вершники пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблі.

— Ааай! Матка Боска! — виразно вчув Володько і побачив, що піхотинці позривались на ноги та попіднімали вверх руки… Але шаблі вершників замигали над головами піхотинців. їх все меншає. За хвилину вершники кидають усе і з місця пруть далі. Ще хвилина, і вони сховалися за могилою.

Володько швидко злазить з черешні і, розгортаючи галузки кущів, біжить до коней.

— Большевики! — гукає він. Але там уже всі знають про це.

Із села прибігло кількох розчервонілих і засапаних дядьків:

— Вертаймось додому! Большевики!

— Додому! — подається далі ланцюгом чутка. Прибігли також ті, що стріляли, з рушницями «на пасі». Вони вдоволені своїми успіхами. Все-таки не даремно «патронів» висмалили.

— Це я його так, — хвалиться Іван Сурко.

— Нєє.. Бреш, брате! Он і Мифод свідок. Я! їй-бо, я!..

— Та не бреши!..

— Хрест на церкві, комин на хаті, що я…

— Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай там, — і тикнув пальцем у небо, — на тебе його й запишуть.

— А в селі, — захоплено оповідає відомий ентузіаст «зміни влад» Терешко, — пооовно! Повно! — з притиском зазначує. — В'їхали й одразу: «Гдє староста?» І різнув матюком. Кавалерія з «красним хлагом» пролетіла… Кажуть, сам Будьонний…

— Ну… То «наврат»… — сумніваються скептики. — Який-небудь з менших.

— Але кавалерія! Ех! Кожний, як вогонь. Сорочки розхристані, шапки набакир. «Ті» ще в селі з маслом та сметаною розправлялися, а ці, грім їх убий, як з неба! Ох же й наклали їх. Ні одного «в плєн»… Всіх — на місці…

— Здорово! Звісно пани. Сметаною захопилися.

— А баби після, знаєте, оджогами їх, коцюбами! А це тобі, Яську, сметана! На, на! Їж!..

— Ай, да баби! — гукають будьонці. — Так їх, панов, сукіних синов!..

Всі вдоволені такими вістками. Більш нетерплячі хапаються вести коні додому.

Обережніші втихомирюють:

— Почекай. Не прися на рожен… Чорт ніколи не спить. Нарвешся на такого, заметуть тобі коники, як стій…

— Ні чорта. «Ці» не чіпають…

— Не чіпають. Почекай побачиш. Уже «їх» досить було. Хто не прийде, не скаже— на, тільки — дай… Ні?

— Звісно.

Дядьки вичікують. Аж надвечір розвідка приносить остаточну вість, що все тихо. Виїхали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На дорозі лежать розкидані «Яськи», але на них не звертається уваги. Завтра накаже староста й підберуть. За Осовцем, там, де Мізоч, заходить велике червоне сонце. Навкруги тихо. Хтось затягає пісню. Решта підхоплюють і в її звуках никнуть усі події дня. Ніби нічого й не сталося. От водили собі коні на пашу, а тепер вертаються додому.

У селі повно чуток, але ні одного большевика. Увірвалися, наїлися самі й коні, і далі. Здається, то не люди, а буревій. Коні їх загнані, вічно в милі, що, змішавшися з порохом дороги, творить ніби шкаралущу. Одяги різні. Англійські, старі німецькі, російські. Зброя також різна. Одні шаблі справжні козацькі, і вони самим своїм виглядом наводять на людину неприємне почуття. Вигляд їх — вигляд диких. Чорні від сонця і вітрів обличчя. Груди розхристані, сильні, оброслі волоссям. Мова їх рішуча, коротка — наказ і лайка. Перечити їм небезпечно.

Володькові пригадалися оповідання про татар, Пугачева, Стєньку Разіна. Це вони — душі минулого, мешканці безмежних степів злетілися в орду і під зручним керуванням ханів пруть на захід.

Минає кілька порожніх днів. Спіє жито, ячмінь. У селі спокій. Одної суботи парний вечір. Над заходом у нерішучості зупинилася отара хмар. Поволі вони піднімаються по небу. Дійшовши до якогось місця, бризнули вони теплим дощем і розтопилися. Сонце сховалось. Показався молодик і кілька зір. Дерева ніби спітнілі. З землі піднімається легкий теплий туман. Віддзвонили на вечірню.

На полях «за Поповим» крики. Полями від Мізоча біжать люди і кричать. Що сталося? Від крайніх хат добігають неймовірні вістки. З Мізоча прибігли люди і перелякано оповідають, що з лісів вийшло дуже багато поляків. По дорозі вони нищать усе.

Того самого вечора в Бущенському лісі розпочалася гарматна канонада. Раз за разом бовхали гармати і робили довгу й гомінку луну. І не відомо, хто з ким б'ється, де вороги. Село принишкло і мовчить. Люди виходять у садок. Місяць, зорі, тіні на землі, легкий теплий туман і гарматні вибухи з лунним шумом.