Володько все більше і більше відкриває оті широкі лани, оті левади, оті особливі хмари. Починає навіть розуміти матнисті штани, кресаті брилі, косники в білих вишитих сорочках. Ні в Дермані, ні в Тилявці, ані ніде в околицях так не ходять, але це нічого не значить, що й там, на справжній Україні, де козаки, Січ, де Дніпро з плавнями і порогами, так не ходять. Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслідувати її. Він з приємністю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землі. І також приємно йому, що вибрали його до хору. І тут він не останній! І тут він братиме чинну участь у такому гарному ділі, як вистава української комедії. Вийде на поміст, буде звідтіль дивитися на всіх людей, співатиме, подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить і іншим, тим, що ніколи такої штуки не бачили, розкаже.

В суботу «генеральна репетиція». Зала вже повна. Чекання. Річка, верби, хата зі соняшниками підносяться і никнуть підстелем. Виринає гай, криниця. І верби знов з'являються, а під ними дівчина з відрами. Наталка. Байдуже, що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевільна думка сумніву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка. Байдуже, що голос її не зовсім дівочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не треба, не почує. Вона співає так жалісно, що серце мліє. Навіть чути, як вітри віють і дерева гнуться.

Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. І фрак його такої самої барви. На голові дивацький капелюх. Штани картаті, з червоною хустиною, що теліпається зі заду в розрізі фраку. «Ловко», теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо сміху можна. Сам дідько не видумав би кращої дивовижі. І палиця геть-чисто — «рихтик» до всього лицює. Навіть табачниці не забули дати йому, бо хіба без табачниці міг би обійтися такий чепурний панок.

А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжній дядько Гапон, коли вертається з «трахтиру» до своєї куми Килини Підпідьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве «ой під вишнею». Возний табаку нюхає та слухає і сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замість неї оцього навіженого принесло.

І Терпелиха-тітка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу, він. І плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий… ех!..

Петро зі щоками, мов огонь. Шапка смушева і вусики, мов у Князькового сина, отого відомого, що всім дерманським «франтам» шиє найкращі галіфе і френчі.

Це ж театр. Це ж той поміст, на якому ще і ще раз виступають дивовижні люди далекої Полтавщини. Виступають і обдурять невинно-чудесними своїми скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкість на очах і справді щирий сміх. Після йдемо далі у світ, а вогкість очей, сміх і навіть запах картини несемо зі собою. О, напевно радісно буде згадати ті постаті в дні, коли прийдеться робити звіт прожитого.

Володько вже не потребував би більше дивитися. І так затямив кожне слово. Але все-таки пішов і другого дня. З приємністю пішов. Причепурився, як міг. Ваксував свої чоботи до блиску. Він же виступає на сцені. Про це знають усі, і всі знайомі будуть на нього дивитися із зали.

Зала убрана. На стінах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз жовто-сині прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому куті притаковився. Він ще раз, поки не покличуть його співати, переживає трагедію Полтавки. Зала набита. Пані наїхали зо всіх околиць. З Мизоча, з Верхова, з Гільча. Білі такі, прозорі. Цвітуть по залі, мов лілеї, особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора, плющових стільцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в своєму куті. Спинається на пальці, щоб якось і собі кинути погляд на сцену. Ось близиться до кінця. Завіса падає. Зала зривається і клекотять оплески. Затремтіли спітнілі стіни. Володько бочком протискається до переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх галіфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористів.

Готові. Хор стоїть непорушне і чекає, поки підніметься завіса. Володькове серце чітко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, і завіса полопотіла догори. Володько не бачить ні залі, ні людей у ній. Він дивиться просто в рот Карпові Пилиповичу, який відчайдушне розмахує руками. Пісня виходить значно гірше, ніж було на співанках, але по скінченні чорне провалля спереду вибухає такою тріскотнею, що Карпо Пилипович, нашвидко відкланявшись, завдає тон на другу пісню. Це вже ліпше. Володько починає відчувати себе. Щось два рази поворушив навіть головою. Помітив також, що в чорній прірві перед ним повно облич.

Кінець. Гураган оплесків. Завіса рішуче відтяла з-перед очей залу. Хористи виходять. Вони можуть собі йти додому, щоб не заважали публіці при танцях. Жорстока несправедливість. Вони навіть не мають права подивитися, як танцюють.

На залі гримнула оркестра. В'язанка пісень Давидовського надає всім крила, підносить. Публіка виходить і розливається по «фойє» та коридорах.

Тут знов щастя всміхається Володькові.

— Гей, там, хлопці! — гукнув Карпо Пилипович. — Стільці зносити!

Чудесно. Хлопці кидаються зносити стільці. Вони ще не зовсім зайві, а там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замітаються в юрбі, і хто там на них буде звертати увагу. Володько щасливий неймовірно. Власними руками торкається ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевільна насолода носити ці стільці. Бігає, гримотить кованим чоботом і, видається, ніби на одній нозі гицає.

І ось зала чиста. Одні, Шевченко, Франко і черга дрібніших панують по стінах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду кожного, ніби продивити його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх усіх дивиться. Жовто-сині прапорчики, мов екзотичні метелики, почіплялися кутиків їх рямців. А посередині великої стіни владною і певною мовою твердить плакат: «Встане Україна і розвіє тьму неволі».

Але, хлопці, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось вона увійшла, розмістилася. Раз, два, і бризнув вальс. Залу заливають, заповнюють… Навколо мигають серпанок, плечі, коси. Володько тиснеться в кут. Коли б тільки розпорядник не заглянув сюди. За своєю звичкою, він, напевне, не захоче зрозуміти Володька і лишити його в спокою. А тут за спинами людей він зовсім непомітний і нічого такого кепського не станеться, як він і собі послухає вальса та полюбується, як оті шалені люди крутяться. А тут йому зовсім вигідно. Він і не думає лізти на презент, отуди до переду. Хто хоче, то і звідсіль все побачить. Само собою…

А зала живе. Музики розгойдують «Дунайські хвилі». Ходором пливуть пари. Приємно, радісно. Володько бачить це уперше у своєму житті. Гордий, що може це бачити, що пробився через мужицьку гущу до ясної, залитої музикою, зали. І хоч він тут не яка важна персона, одначе неважно йому грати якусь там персону. Важно бути тут, бачити, чути, пізнати розмах життя, щоби після роздумати над ним, розповісти матері, своїм товаришам з Тилявки, розбудити й у них бажання підніматися знизу до верхів, де так радісно, просторо й ясно.

І мимохіть згадав хатину свою, матір, батька. Забули його, не їдуть. А хто його знає, чому не ідуть. Бачить виразно батька, як той лежить, вкритий старим кожухом, і дивиться у стелю. В очах докір. Це Володькові. Це він, невдячний син, кинув одинокого і недужого батька, а сам отут розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто порається з худобою… Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.

Ах, той розпорядник. Таки помітив. І хочеться йому по всіх закутках лазити та турбувати чесних глядачів, які чейже ніякої не роблять шкоди.

— Додому, додому, хлопці! Спать пора!..

Теж опікун який найшовся. Хоч-не-хоч, а відходити таки треба. Онде і Карпо Пилипович такою тобі іжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до руки якась брюнетка. Копиця чорнізного волосся, горіючий червоний бант на ньому. Він прилип до неї, блискучі зуби, сміх. Він, видно, зовсім забув за свої іменники та прикметники…

Володька і спілку далекого кута попрохали опустити залу. Надворі падає густий лапатий сніг. Багато саней, повкривані дергами коні. Через широкі вікна рветься назовні яскраве світло з не менш яскравими тонами оркестри. Під вікнами купи воячні «нижчих чинів», що кількома поверхами стоять, шкірять зуби і лаються. На них вергає густо освічений сніг, що поволі розтає.