— Так далеко я їх, тих революціонерів, не знаю, — каже Ольга.

Два круті, тверді роки минули. Мерзли, пріли, голодували, але «Ллють сталь» з'явилася. Між рукописом і друком виникла ціла контраверсія.

— Ми, товаришу, задля вашого роману не хочемо відвідати Соловки, — сказали йому в його київській «Книгоспілці».

Інших можливостей не було, Андрій почав хитатися, але одного разу, направду випадково, він знов зустрів Злотника.

— Як діла? — з властивою ноткою запитав Злотник.

— Як сажа біла, — відповів Андрій.

— Як же куплетики?

— Ні, перейшли на сталь.

— Го-го! Залізобетон? Модник. Роман?

— Роман.

— Чому ж не видаєш?

— Видавай.

— Видам.

— Знов з душком?

— Либонь з душком.

— Ну, посмотрім, — закінчив Злотник…

А дещо згодом його «посмотрім» стало ділом. «Сталь» побачила світ під дружнє виття цілого ряду вірнопідданих їх партійних величностей. «Він кличе на Ґаллію, на океан, на Детройт, Імперіялізм!»

— Саме цього нам і треба, — казав, потираючи руки, Злотник. — На них плюнь — хахли, провінція. Андрюша — хлопець з мозком, а займається здохлим ділом. Катай на руском. Там тебе понесуть на руках…

А ще згодом Злотник зустрів знов Андрія.

— «Сталь» виходить в Москві, — заявив він із стоїчним спокоєм. Андрій приголомшений. Злотник тріюмфує. І, нарешті, «он нас бьот по ліцу правдой». І все засяяло, закрутилось, заграло.

І враз до дверей Андрієвої ванни потягнулись редактори, репортери, директори. У газетах про нього заговорили. Злива запрошень.

— Жени всю ту сволоту до чорта! — з виразом злючого сарказму, казав Злотник.

Ні, Андрій нікого не жене, всіх приймає, розмовляє, засідає, радить. У нього навіть появився вираз певної, самозадоволеної гідности, такий властивий усім великим людям. Усе змінилося, за винятком французького плаща і ванни.

Це дає привід Ользі зайти до міської ради і на весь голос поставити питання руба:

— Сам Сталін відзначив Мороза, а ви? — Жах, розгубленість, погром, але де вихід.

— Громадянко! Алеж повірте! Мешкань нема. Зрозумійте: не-ма! Он будуть, і ви на черзі перші.

І нарешті, те найголовокружніше: Андрія просить зайти сам лідер пролетарської літератури Микола Іванович Бич. Подія потрясаюча. Репрезентант великого жовтня, вічний, можна сказати, революціонер, що на всіх фронтах лив кров, що громив міщанство, хуторянство, куркульство, що завзято будував нове, щасливе, радісне, юне, духманне життя, враз захотів говорити з таким виразним представником хуторянства і всіх інших куркульських чеснот, яким є Андрій Мороз.

З мішаним почуттям входив Андрій вечірньою добою до невеличкої, заваленої книгами, холостяцької кімнати свого шановного антипода. Мав для цього багато причин. Міг мати багато застережень до всього того, що собою та людина до цього часу репрезентувала, а одночасно він не може заперечити факту, що та сама людина, можливо, одинока у всьому цьому просторі, живе свідомо. Вічно живий, вічно переповнений кипучими думками, вічно екзальтовано-напружений, він своїм винятково сильним, справді «духманним», словом потрясав, громив, проповідував.

У порівнянні до нього, Мороз почував себе дуже буденним. Так, він, як не кажи, село. Пласкість. Земля. Небо. Соловейки. Бджоли. І мужик, що оре тим вічним своїм плугом землю і ллє той, нікому непотрібний піт, на сміх, кпини і призирство всім розумним людям. І ніяк не розуміючи, чому конче потрібно «все до ґрунту зруйнувати», щоб будувати «нове життя», сортуючи людей не за їх природними властивостями, а за штучними, випадковими категоріями, так ніби між робітниками не можуть бути аристократи, а між аристократами чабани, а всі ті ославлені «хто був нічим, той буде всім» здавались йому фразою, від якої несло демагогією і звучало бляхою… І хіба після того можна було поважати речника таких банальних чеснот.

І дійсно, у перші роки появи на літературному овиді Андрія Мороза Бич нічого іншого, крім призирства до нього, не мав. «Кулацький відголосок». «Гречкосій», «Хуторянин». Навіть дошукувався у ньому епігонства побутових авторів минулих десятиліть. Але останніми роками Бич несподівано змінив свою думку про нього і почав до нього придивлятися. І Мороз знав чому. По-перше тому, що Мороз, там то там, досить обережно і досить масковано, висловлював певні думки, що їх критики з «Плугу» завжди окреслювали, як «незрозумілі», але які не були такими для Бича, подруге, сам Бич, зробивши революцію, що мала безпосередньо ощасливити людство, за останні роки мав нагоду перевірити правильність відомої думки, що кожна «теза породжує антитезу», і тим самим змінити напрямні свого діяння.

І разом з тим… Разом з тим — Бич, батюжений своїм темпераментом і терзаємий навалою свідомости, має багато причин, щоб не спати спокійно ночами. Він же при керівниці самого цього життя, він же знає, що там скрізь діється. А діється таке, що змушує його жахатися. Так. Він і його товариші були проти непа. Це вони хотіли «стріляти в кожне сите обличчя і манто», як висловився один з його приятелів, одначе події, що зарисовуються на овиді, змушують задуматись. Революція, громадянська війна, воєнний комунізм, голодні роки не скінчилися. Вони щойно починаються. І хто зна, чи не зажадають вони більше жертв, ніж до цього часу. Мариво голоду грандіозних розмірів зарисовується в подражненій, бурхливій уяві великого бунтаря, він ще не може того висловити конкретно, але вичуває, що то вже не буде непівська «біда, від якої кричати хочеться», а це буде свідоме, розраховане народовбивство, якого ще не знає світова історія. Він, мов божевільний, кидається на всі боки, пише, говорить, домагається, погрожує, але всі його заходи — удари розбурханої хвилі об твердий ґраніт прибережжя.

І це також спонукало його на розмову з Морозом.

Мороз знаходить Бича у зовсім мирній обстановці, в сутінках вечора, в ліжку з обв'язаною шиєю, з книгою в руці. Повна попелу попільниця стояла на нічному столику, і дим тютюну висів павутинням у повітрі.

— Дуже радий, товаришу, вас бачити, — зустрів Бич, трохи хрипливим голосом, Мороза. — Сідайте, — і вказав на завалений паперами стілець. — І паліть. Нічого, нічого. Паліть. Це лиш маленька грипа, я сам палю… І знаєте, що я читаю?

— Біблію, якщо не помиляюся, — відповів Мороз, сідаючи.

— А знаєте, що саме? — питає той далі.

— Напевно Іова, — каже Мороз.

— Іоїла, — відповів Бич. — І лиш послухайте: «Чуйте люди старезні, та й ви, мешканці цієї землі. Чи бувало коли таке за вас, або за днів батьків ваших? Перекажіть дітям вашим, а діти ваші нехай перекажуть своїм дітям, а цих діти — дальшому родові. Що полишила гусінь, те їла сарана, що полишила сарана, те точили черви, що ж від червів зісталося, те жуки доїли»… — і він помалу, виразно прочитав усі три глави тієї книги. Мороз зробив вигляд, що він не здивувався. — Чому ми тепер не можемо так писати, як колись могли писати? — запитав Бич. — І що за вникливий стиль.

— Я думаю, — казав на це Мороз, — що ми тепер не на стільки свідомі свого завдання, як були ті тоді.

— Як це розуміти? — питає Бич.

— Вони, — казав Мороз, — усі явища життя вміли пов'язати в одну, якусь закономірну, виявлену свідому волю певного творця, і кожний з них уважав себе частиною того творива. Ми ж тепер, здебільша, живемо, як росте трава, а як пробуємо проявляти людські наші прикмети, то так одірвано від великого космосу цілости, ніби ми те каміння бурхливого гірського потоку, що його хвиля перевертає і згладжує без найменшого його спротиву.

— Ах, чорт бери! — відповів на це Бич. — То ж до дідька, саме ми стільки наговорилися про свідомість.

— Автоматично, — відповів Мороз — У Шевченка, пам'ятаєте: «ви моголи! Моголи, моголи!»…

— Ви, мабуть, маєте рацію, я не знаю, але ви мабуть її маєте, — казав на це Бич. — І знаєте що? Мене починає неприємно ссати під ложечкою. Нерви. Нерви. Погано. Зовсім не те, що мете! І ви праві: революція наша фунта клоччя варта… Але як сказати? Без неї нічого не могло б статися. Імператорське величество само не хотіло валитися… І признайте, що за ці пару років щось таки та було зроблено в нашій скромній історії. Вже хоч би та вічна наша «мова» знайшла нарешті вдоволення. Пишуть нею і як ще пишуть. І думають. І доганяють товстозаду нашу матушку. І ось тут якраз заковика. Маю враження, що матушка знов розгнівалась. Витягаються старі Валуєвські рецептики. І дещо гірше. Боюсь, дуже боюсь… Як тільки гляну на тих наших дядьків, що сотнями тягнуться до міста з тими своїми клуночками. Ні! Бий мене грім! Не можу! Бачили ви той «Ленінський виселок»? Отам за Будинком Промисловости. В землі. У глині. В норах. Гірше кротів. Гірше всякого скоту. Тисячі. Діти! Найгірше ті діти! А це ж лише початок! Чуєте, Мороз! Лише вам кажу! Одинокому! Тут треба бути або свинею абсолютною, товстозадою, що все чавкає на своїй дорозі і не може піднести рила до неба, або… Або куля в лоб! Іншого виходу нема. Вони нас, ті каналії, зітруть! І яка ваша з приводу цього думка?