У молодого знов зустрічали повінчаних з образами та хлібом. Знов вели до хати, садовили за стіл, їли та пили. Опісля вели молоду до комори, вдягали «тура», уводили до хати, дурили молодого. Уводили, замість Марії, накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим і співали, чи вгадає, кого привели. Було гармидерно і приємно.

Марія намагалася бути веселішою, більше говорила, часто в різних справах звергалася до Одарки, як старшої. Виряджаючи, Домаха наказувала Марії:

– Слухай, дитино, її. Не забувай, що все-таки вона там старша… Вона тобі має замінити свекруху. Слухайся та будь привітливою…

Марія намагалася слухати та бути привітливою. Одарці дещо не до вподоби, що Марія занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже часи настали. Що сторона, то й новина.

Гнат купив Домасі чоботи. Чоботи купувалися матері молодої, але матері не було… Домаха тішилася подарункам, але до чобіт треба співати… Як же вона буде співати своїм старим голосом.

– За мене, людоньки, проспіває Марія. Сядь-но, дитино! Ти ж умієш, ні?

Марія сіла за стіл. Одягнута і зав’язана по-молодицьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев’язана червоною стрічкою. На шиї багато справжніх дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спушені додолу і закриті рівними гребінчиками вій.

Перед нею, на великому тарелі, перев’язані стрічкою чоботи. Марія дивиться хвилину на них. Гості замовкають. Робиться зовсім тихо, і, піднявши високо повні груди, Марія сильним, дзвінким голосом починає:

Марія співає, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що де янгол злетів з небес, сів у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна і поклонитися до землі.

– От так дістав жіночку! – говорили сусіди. – Така кривинда, а таку підчепив кралю. Га!..

А гості ще довго бавилися, пили та їли. Вигравали музики. Парубки добивали свої гопаки. У просторих сінях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стіни рухнуть.

Навіть Марія дещо розвеселилася. Її брали до танцю. Здебільша відмовлялася. Він не танцює, так і вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась більше Гната, у всьому радилася його. Він радів і бігав, мов навіжений. Ішли разом до комори, розглядали та впорядковували свої подарунки хустки, спідниці, полотно… Дістали, хвалити

Бога, досить. Вистачить на кілька років. І Марія поволі втихомирюється. Для неї починається нове життя, і треба з цим помиритись…

Буденні дні. Коли б хоч, думає Марія, менше зі мною сидів. Нічого не говорить, сидить і дивиться посоловілими очима. Ах, нащо він так любить! Коли б хоч не так докучливо і не так нагально любив. Завше коло тебе, завше: може хоч те? Може сє? Чи не потребуєш на нову спідницю? Скільки не поїде до міста, ніколи без гостинця не вернеться. Доглядав, як малу дитину.

Дізнався, що Марія любить слухати читання. Щотижня ходив до шкільної книгозбірні і вечорами та святковими днями перечитав їй чимало всячини. Іноді траплялися книжки, від яких Марія не могла відірватися. Гнат мусів постійно сидіти й читати. Марія переживала прочитане, раділа чи плакала разом з тими людьми, про яких оповідала книжка.

Ще більшу втіху мала, коли почула вагітність. Тепер хоч не буде сама. Тепер має хоч про що думати. Родиться таке мацюсіньке крикливе створіннячко. То буде хлопчик, обов’язково хлопчик. Назве його Романом. Це ім’я давно подобалося Марії.

Марія тішилася і працювала, як могла. А працювати вміла і не цуралася праці. Вміла варити, пекти хліб. З першого тижня Одарка багато домашньої роботи зіпхнула на Марію, і та сумлінно і справно виконувала свої обов’язки.

Народився в Марії дійсно хлопчик, назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бігав, землі не чув. Боявся за Марію, хотів їхати бозна куди за лікарем, але все обійшлося щасливо і то без лікаря. Марія народила опецькуватого хлопчиська, який верещав на цілу хату. Прикликали бабу Уліту, і та зав’язала новонародженому пупок. Коли Марія годувала дитину, відчувала велику радість. Сиділа над маленьким чоловічком, який ледве ворушився, і безупинно дивилася на нього.

Хрестини відбулися за тиждень. Першим кумом узяла Марія Мартинового Романа, першою кумою – дячиху. Гнат не мав ні в чому голосу, зрештою, і не потребував його. Був надто і так щасливий. Був щасливий, що з очей Марії зник вічний смуток, який не сходив у неї навіть тоді, коли сміялася. Тепер ніколи і нічого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усміхнена мати і чого їй ще потрібно? Тішилася і сміялася, і світ не раз обняти бажала б. Гнат став кращим і поважнішим в її очах. Це ж він подарував їй сина. Це ж він, добрий, мовчазний Гнат.

– О мій ти цвяшечку!.. О мій крикунчику!.. Моє янголяточко любе!.. – щебетала Марія, пораючись коло дитини. Дитина пацала ніжками, помахувала незручно рожевими рученятами.

– Як виросте, дамо його, Гнате, на школи. Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А він буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Усього тільки два місяці, а чого він тільки не знає.. Які розумненькі оченята. Вийме рученьки і так спішно виробляє ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказес? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!.. – не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей і цілувала, цілувала. Дитя пручалося, слинило і махало тісно затисненими кулачками.

Гнат сам і колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигембльовував, виточував ніжки, поруччя. Пофарбував білим лаком.

– Ти, Маріє, перекормиш його, каже Одарка. – Дитина блює, а ти годуєш і годуєш. Коли був малим мій Семенко, я не мазала його так, і то було для дитини ліпше.

– А коли ж кричить…

– То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра, чи кусає пріль. Засипай йому між ніжками та пальчинятами попільцем. Дивися, який у нього білий язик. Грибок завівся. Треба витирати шматкою.

Коли купала, клала в воду любисток, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстями печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяють нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Уліту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зі сну та кричить.

Дні йдуть, і Романьо росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і годує грудьми. Що є приємніше, ніж годувати так дитину? Одного разу зненацька почула в бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір’ї, згрібає солому. Вибігла.

– Гнате, Гнате! А ходи мерщій до хати!

Гнат кидає все, що має в руках, і навзаводи підгицує до Марії.

– Ти тільки подивися. У нього вже зубинята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!…

Ах, як Марія тішиться, що в нього й зубинята ростуть Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити… Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає з усіх боків Марію й дитину, а натішившись, вертається знов до роботи.

Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубинят. Іноді так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше ніж колись дивиться на матір.

– Бе-бе-бе! Агі! Агі! Агі! Па… – філософує малий.

– Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?

– Агі, агі! На!..

– Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну, скази! Ну, скази: мама.

– Агі, агі! Ма…

– Ну, ну! Сце, сце. Ну. Мама.

Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він уже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий звук видумав, то зіп’явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати. Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудового незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав.