Дні, дні, дні… Марія йде, співає, працює, спить. Сниться їй сон. У праці зраджують руки, очі тратять уважність. Еге-ге, Маріє! Чуй но, дівчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червоній і не спускай повік. Не поможе.
Спала ти, Маріє, минулої ночі? Добре спала? Чому ти, дівчино, не спала? Втомилася ж, руки щеміли, у спині стояли кілки… Чого ж ти так довго оберталася з боку на бік, чого ходила пити воду, чого хрестилася й виходила під ясні зорі, ступала по осінній росі гарячими ногами?
Мовчиш, Маріє?
Променистого вечора те сталося. Марія тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий, двадцять п’ять сягів. Витягає відро за відром, наливає корита, бо прийде з паші худоба – треба пійла. Натягнула, поналивала і до хати Затарабанив з гори драбинястий віз, і з-за саду виїхав Корній. Біліють зуби на загорілому лиці, розвивається вітром кучер. Коні прудко розігналися, а він стоячи їде, кашкет набакир, у руках віжки.
Властиво, Марія не потребує так одразу бігти до хати. Їй же треба ще одно відро води. От дійсно була б забула. Загачила відро і пускає вниз. Ах, які незграбні руки. Не витримають чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їйбогу, вже під’їхав.
– Тпру! – і віжки натягнулися струнами.
Марія пручається з відром.
– Напоїш коні, Маріє?
– Купиш коралі, напою!..
– Ти й сама, як коралина.
– Смійся, Матвійку, дам копійку.
– Ех; Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..
– То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.
– Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.
– Ха-ха-ха!
– Ах, ти!.. – плиг і коло неї.
Обхопив, обняв, перегнув через цямрини і впився в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.
– Так маєш! – поставив на ноги і сміється.
Опритомніла, глянула навколо. Інший світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.
– Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..
Зуби, сині очі і кучер реготять.
– Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться.
А підеш у субоїу на вечірню?
– З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!
– А все-таки підеш?
– Завше ходила, то й тепер піду.
Корпій сам напоїв коней.
IV.
У суботу, коли сонце досягає славетного вечірнього пругу, поволі бамкає великий монастирський дзвін. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогі поля, синіє ліс, летять птахами хмаринки і хмаринками птахи. Сонячний промінь стриже по верхах тополь, височезних дубів, чіпляється золоченого хреста монастирської дзвіниці.
Бамм!.. Баммм!. Баммм!. – далеко й широко хвилюється і розливається навкруги. По полях, садах, ворушиться працьовитий люд і слухає – бамм!.. бамм!.. бамм!..
Марія ще в полі «посіває». Мартин сіє пшеницю, а Марія ходить коло нього і тикає в рихлу землю «ляшки». Хвилі дзвону долетіли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет і тричі поклав на себе широкий хрест. Марія хреститься також, і в її очах миттю з’являється образ з білими на загорілому лиці зубами, синіми очима й русявим кучером.
Глянула на недосіяне поле. Боже, та де ще межа! А недосіяного не можна кидати. М’яка рілля просить зерна. Завтра ж «день сідмий Господу Богу твоєму»… Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її. Ось досіємо й тоді – на вечірню…
Поволі, широко ступає Мартин і чавунною жменею розсипає бурштинове зерно. Сиплеться і шарудить. Земля ласкаво приймає його і вже готує соки й пахощі будучого хліба.
– Ти, Маріє, так не спіши, – каже Мартин. – Не поспію ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рівно лягти.
Марія зменшує ходу. Босі ноги глибоко грузнуть у ріллю. За сіячами коні з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рівно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле.
Легкий, ледь помітний вітерець підносить зерна й кладе на ріллю. Доходять до дороги, повертаються назад упорожні і починають новий посів.
А сонце зовсім западає. Ось сповзло до довгої, ніби двосічний меч, хмаринки, облило її пурпуром і золотом. Марія дивиться на сонце і благає його:
– Сонце любе, не спіши так, зачекай! Зачепися он там на дубі і посидь, відпочинь…
На полях западає передвечірня тиша. Голоси стають звучніші. Долиною по куряній дорозі вертаються з піль селяни. Все квапиться до села. Чути пісню, стукіт коліс, хльоскання батога.
– Добрий вечір, дядьку Мартине! А Бог на поміч!.. – гукають Мартинові здалека. – Додому, додому час!…
Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.
– Дайбоздоров’я! Спасибі! Ось досію. Ще з корець вийде і кінець!..
«Ах, корець, корець! – думає Марія. – Коли вже він скінчиться той корець!»..
І сонце погрузло. Швидко поглибшується смеркання. Останній посів скінчився. Мартин витирає чоло і витрясає решту зерна з мішка. Марія бігає і метушиться. Витрясає міхи, складає їх, чіпляє до орчиків шлеї. Підходять спітнілі коні. Скоріше, скоріше! Кидається і помагає випрягати, вкладає на віз борони.
Сідаючи на віз, Мартин зауважив:
– Ти, Маріє, сьогодні ніби до шлюбу квапишся!..
Марія мовчить. Слава Богу, що їдемо. Дома в неї ще тисяча справ, але вона раз-два полагодить. Біжить, рве і по короткому часі вимита, причепурена, у найновішій шелестючій спідниці, з хустинкою в руці наспотикача біжить Марія на вечірню.
Село не близько. Добра година ходи. Марія не йде, Марія летить. Дзвін уже давно замовк. Там тих парубків і дівчат. Там їх зібралося. У церкві ченці «Світе тихий» співають, а навколо церкви під розлогими каштанами моляться веселі люди на ясні очі й чорні брови.
По вечірні Марія не вертається на хутір. Піде в село до тітки Домахи, а завтра знов до церкви, а тоді можна й на хутір назад.
Прибігла. Навколо церкви кружляють пари. Широкі церковні вікна ледве освітлені. Марія на всі боки озирається. Увійшла в церкву, купила за копійку свічечку і сама понесла перед вівтар до Матері Божої. Тут ясно і сильно пахне воском. Густо натикані на свічнику свічі горять рівно й лагідно. Сяють срібні ризи і усмішка Богоматері. Марія тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свічку, швидко хреститься і розчервоніла вертається назад.
Стала з лівого боку і, як голубка, роздивляється на всі боки. Надто тут спокійно, надто радісно. Цілий тиждень тяжкої праці і, вирвавшись сюди, полегшено зітхається й уста шепочуть швидку тріпотливу молитву.
До кінця вечірні не достояла. Яка молода дівчина достоїть до кінця вечірні? Вже ж відмолилася, вже ж відхрестилася. На крилосах перегукуються ірмосами, і Марія не може далі. Он стоїть Корнієва сусідка Палажка. Марія кивнула їй, і обидві вийшли.
На сходах Корній. Сходи підіймаються й опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться в тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця. Налилася, мов ягода.
Корній без шапки. Тримає її в руці.
– Вже помолилася?..
– Думаєш, як ти. Тільки за дівками ганяєш… Навіть, мабуть, лоба не перехрестив.
– Сто разів охрестив. Двічі в церкві був. Ішов утретє. Обганяв усі закутки, усі сади, усі перелази обдивився…
– А це ж чого так розгонився?
– Чого й чого? Все знатимете, скоро постарієтесь. Можна з вами?
– А хто ж буде далі гасати по закутках і перелазах?
– Вже не треба…
– Ха-ха-ха!
Марія не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий туман, у вухах «Світе тихий», шелест спадаючого сухого листка…
– Чого ти, Маріє, замовкла? Кажи, оповідай!.. Які хлопці, які чародії очарували тебе?.. І ти, Корнію, не той зробився. Хмара на тебе звалилася чи що?..
– Мовчи, Палажко. Ідім так тихо і слухаймо… Слухай, як гарно в церкві виспівують. Чуєш?
Ідуть рівно, поволі. З’являється з туману завіса, згортається, розгортається, виринають сходи, ступають на них, підносяться вище й вище, спів лагідний, зоряний… Ідуть, ідуть, ідуть…