Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають ліхтарі, чути гармидер, сміхи. Марію проводить Корній. Обняв її за стан, і вона мовчить. Ідуть, як дорослі, як старі. Ідуть і розважають. Корній оповідає, що про Марію в селі говорять. Цікаво. Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно.

– Ех, як піймаю того вишкварка…

– То що?

– Побачиш… Попадеться він у мої лапи…

– Ну, й ти, Корнію, сердитий.

– Переб’ю ребра і другу ногу вирву. Хай не лізе…

Марія хіхотить. Приємно. Дійшли до зарослих ряскою, засипаних опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплі і геть яром стелиться конопляний запах. Стежки Марії й Корнієві розходяться. Ось і перелаз, гайок, де весною соловейкові тьохи розливаються, а тепер спадає останній лист, тепер тиша, тепер вітер легко гойдає верхи струнких осичок і розчесаних берізок.

Зупиняються і стоять. Рука Маріїна в розпеченій Корнієвій долоні. Марія схилила голову. Корній каже, що заберуть його «в москалі». Він рекрут і прийняли в матроси. Сім років служби…

Краще б він того не казав. Марія не може стояти. Пригорнув її, і заянчали в пошлунку. Марія зів’яла, і ноги відмовлялися тримати.

– Підеш і забудеш…

– Забуду? Хай грім уб’є мене, коли за буду. Люблю тебе, Маріє… Чуєш?..

Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корній, дужий Корній… І не соромиться, і язик вільно йому повернувся.

– Маріє? Чого ж мовчиш?.. Кажи!.. Хочу чути…

Марія чує в серці біль. Під горло тиснуться тверді сучки, не встигає їх ковтати, здригнулася, і сльози рясно-рясно посипалися. Корній обняв, пестить, горне, цілує мокрі очі, уста і щоки.

– Любий мій! Любий мій! – палко вишіптує Марія. І горнеться, і лине, хмелиною в’ється навколо нього. Гаряче молоде тіло, серце й душа належали тепер не їй – йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цілувалися. Чому, Боже мій, буває така коротка ніч?

Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, картоплю, порубали капусти.

Корнія забрали в матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала безліч дівочих сліз. Плакали карі очі, марніли з жалю загорілі рожеві шічки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому місці, де стояла променистого вечора, і виглядає драбиняка. Не стій, дівчино, і не виглядай. Не зведеш на землю сонця і не здвигнеш гір. Заглядала не раз у глибокий колодязь – чи не знайти там рятунку? Ні, Маріє Ні. Не там рятунок.

Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких мало. Їх три брати. Працьовиті всі і розумні. Середній минулої весни відділився на хуторі, Гнат лишився зі старшим Михайлом і його жінкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, на п’ять сотень одних яблук продали, мурували, барвили кути й комин, стріху бляшану дали і розмалювали назелено. Дивишся й радієш.

Гнат, наймолодший з братів, майстер на всі руки. Знає столярку, знає мулярку. Сам мурував з мулярами, сам вікна, двері, лавиці поробив і помалював їх гнідою барвою.

Коні в Кухарчуків – на цілий куток коні. Випасені, шиї гнуть, як біжать – земля гуде. Всі знали, що, як тільки хату скінчать, Гнат ожениться. Ніяково в старій хаті робити весілля. І хоч Гнат не який там красунь, але дівчата бігали за ним тичбою. Але він не туди дивиться. Піде на вечірню і ввесь час стриже за Марією. Вертається Марія з вечірні, Гнат уже чекає її чи-то біля копанок, чи біля перелазу.

Марія гляне, «добривечір» і далі.

– Чого, Маріє, так квапишся?

– Хіба заборонено?

– Ну, ні… Але… Та постій же.

– За постій гроші платять.

А ось Гнат їй тут дещо приніс. Виймає з кишені пакуночок, а в нім цукерки дорогі, шоколадові в олов’яних папірцях. Ледве чи й бачила Марія такі цукерки. А все в хусточку батистову зав’язане.

– Візьми… – простягає Гнат пакуночок і дивиться на Марію.

Ні, вона цукерків не любить.

То хай візьме і комусь віддасть. Хай віддасть дітям.

Добре. Марія дуже любить дітей. Візьме і віддасть маленьким, але більше не купуй, Гнате.

Те «Гнате» – це дяка. Гнат чує це, і в його твердій душі щось м’якшає. Гнат обіцяє, що більше не купуватиме цукерків.

Зате ж він не обіцяв, що не купуватиме коралів. Сам ходив до міста, довго вибирав і вибрав такі, що хай спробує Марія відмовитися.

Побачила й оченята заграли, перлові зубки самі від себе зробили сміх. Але Марія ж не може взяти тих коралів. Їйбо не може. Ай, Гнате… І не проси, і не моли. Всі будуть знати, сміятимуться.

– Хіба що цей гай і цей перелаз знатимуть, – каже він з жалем.

– Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуєш? Що з того?

– Нічого. Отак собі. Думаєш, дай піду і куплю. А для кого? Ну, ж для кого купити? Дівчини не маєш, матері не маєш. Кому? Марії, – підказує думка. – У неї такі очі й такі брови… Купи їй. За ті очі, за брови. Подякуй їй за них. Ну, й купив…

– Дивний ти…

– І я так кажу, та не вірять. Коли б ти заспівала пісню, а я послухав і більше нічого не бажаю собі…

Марія заспіває йому пісню. Чому б не заспівати. Підіймає груди і «Летить галка через балку» виводить. Гнат слухає.

– Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні… Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня.

– Не говори так, – сердиться Марія. – Втечу і не побачиш більше. Чого ти хочеш?

– Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лише дивитися й більше нічого.

– А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цілими днями.

– Добре, що хоч так казали. Добре, коли що-небудь кажуть. Гірше, коли мовчать, – непомітно передає коралі.

Марія бере, переливає в очах і не в стані розлучитися з ними.

– Ой Гнате! Прошу тебе. Не приходь і не купуй нічого. Не можу…

Але наступного разу Гнат в іншому місці зустрічає Марію і розгортає перед нею шовкову хустку. Марія не хоче дивитися. Марія тікає. Гнат мусить догнати і силою за пояс заткнути хустку. Марія сердитися бажає і не має сили сердитися. Свариться на нього, а він стоїть собі, дивиться і сумно посміхається.

Той посміх, о, той посміх! Марія мало не плаче. Ну, що з тією хусткою? Ну куди її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:

– Їйбогу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..

А Гнат посміхається. «Ну, як то буде ганчірка», – думає.

– Ну, й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?

– Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти, – спокійно говорить.

– Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти від мене хочеш?

– Нічого, Маріє, – і посміхається.

Марія біжить стежкою під гору, землі не чує. Мороз не мороз – щоки однаково горять. Серце чітко й свавільно б’ється. «Боже мій, Боже мій! Коли б він хоч листа написав. Хочби одного листа. Корнію, далекий Корнію! Почуй мене!»

– Що з тобою? – питає Домаха.

– Ах, що зі мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрізь, де не стань, він, він і він…

Домаха хитає головою.

– А господар він, чуєш, добрий.

Через плач з Марії рветься:

– Господар, господар! Вам лише господар!..

– А що ж, дитино, більше. Хліб, до хліба, тепло, дітки. А що ще? Хіба ж краще в нас? Скільки не жий, скільки не працюй, а найми – найми. Ні? А Мартин ото днями й каже: «Трапиться порядний господар – дві десятини відкрою». Заслужила, запрацювала.

– Тіточко, люба! Але ж я так люблю Корнія! Я так його люблю!

Домаха думає:

– Корнія? Зуби в нього і кучер нічого. Але це й усе. Хатина одна мало не на вигоні. До того він матрос. Ти ще не знаєш, що то таке матрос. Де тільки не бува, куди не їздить. Сім літ… Отак – тьху! і забув. Подумай, що може статися.

Ах, чи ж Марія не думає? Чи треба ще більше думати? Тільки те й робить, що думає. Думає і не раз рясні ядерні перлини спадають з очей і осипають щоки.