– А вона ж де?
– Та дома таки. У баби Домахи. Там також колоду котять. – О, Андрій і висловлювався не по-простацьки.
– Побачу. Може зайду.
Андрій пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки не проковтнула його темрява, і вернувся до хати.
Став коло порога і піднявся на рівній нозі. На цілу голову повищав. Він тепер, чого доброго, і в хаті не зміститься. Музикам кинув двадцятку, і ті шкварнули.
– Танцюєш, Гнате? Їйбогу, хлопці, Гнат танцює!.. От так-так!
– Танцюю! Козака сипте!
Цимбали сипнули козака. Гнат підняв поли і пішов ходором.
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам!
Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер ніби й не крива. Випросталася і суче, як скажена. Піт виступив на чоло, інші хлопці й собі пустилися в тан. Вигукують, підскакують мало не до стелі. От так Гнат! От так, хлопці, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.
– Поля! – вигукують. – Поля козакам!..
І коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дівчат звертається:
– Дорогі мої, куріпочки, кохані перепілочки. Дуже мені мило, дуже мені втішно! Бачу вас і серце радіє, ноги не стоять на місці. Погуляти з вами – все одно що чути себе в раю на найпочеснішому місці. Але все-таки мушу вас, кохані, залишити. Мушу піти додому, бо там важне діло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! – Гнат докінчив свою мову і мов громом усіх покрив.
– І де ж то, парубче, чувано і де ж то видано, щоб перед вечерею та втікати з колодки!
Ганна не знає, звідки підбігти, що вдіяти, щоб не пустити Гната.
– Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вірю.
– Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти.
На стіл подавали смаженю, а Гнат відходив. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову.
Зайшов додому, забрав обидві пляшки і подався на цілу ніч на другу половину кутка, за яр.
VIII.
Ніч і мороз. Тиша. Сріблиться від місяця сніг. Стріхи хат ніби дбайливо пообкладав ватою. З коминів рине дим та тяжко-тяжко десь під саме небо зводиться.
Гнат не йде. Чого б він мав тепер ходити, коли в нього відросли крила, і він може літати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось і під гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно стає Гнатові.
Підходить до Домашиної хати, не молодик він, а серце броварії виробляє. Не вгамувати його, не втримати. У всіх вікнах просторої мурованої хати світло. Вештаються люди, чути музики, спів, гармидер. Зупинився, відсапнув, зняв шапку і підправив чуба.
Підняв голову, випнув черево і сміливо вперед. Увійшов таки… Не встиг через поріг, а до нього Домаха:
– А, добривечір! З Водохрищами будь здоров, голубе! А чого-то ти нас забув? А чого так пізно? Прошу, прошу! Заходь…
Гнат прямує до столу і виймає одну за одною пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора і його син Роман.
– На свята зі шкіл приїхали? – запитав його Гнат.
Треба ж ученим наперед віддати шану. Це Гнат добре розуміє. Не вперше між людьми.
Мартин місце коло себе робить.
– Сідай, Гнате. – Налий чарку… Випий та закуси… А на другу ж як? Ну-ну, перехили й на другу. Диви, ми вже тут і по десятій хильнули. Де так забарився?
Вихилив і другу. Божу Трійцю довелося також ушанувати. З’явилася розчервоніла Марія. Від несподіванки Гнат мало не оскандалив себе. З’явилася й засліпила. Язик не повертається, вся кров кинулася в лице. А їй смішно. Стоїть і сміється. Ох, ті бісові очі! Огні!..
– Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що в нас колодка, а оминув…
Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя, Мартин умішався.
– А у вас, мабуть, і помолотили?
– Та ніби вже…
– А я от ніяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвіт і нічого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так…
– У нас, – вставляє Гнат, – слава Богу, нічого було, та продали, бачте, так к бісовій матері. За безцін восени віддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошиків.
– Кінчали покої? – з підсміхом Мартин.
– Ет, які там покої. От хатчина така собі…
– Тепла? Не мокріють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.
– Ми в кути добру цеглу дали і хундамент перелили смолою.
– Це добре. А мої, різало ма, не догадалися…
Далі пішло про худобу, коні. Мартин похвалив Кухарчуківських жеребців. Такі коники хоч під губернатора. А тимчасом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинці, голубці… Доходило до каші, і Гнат почав бастувати. Не йде далі. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також не мало. Гнат почав досить гамірно підпускати свої дотепи. Почав і до Марії підлабузнюватись та бісики в усмішках підшивати дівці. Музики тнули свою: «свині в ріпі, свині в ріпі, ой годино моя!» Парубки з дівчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дівочі хустинки не встигають обтирати піт.
Гнат тримається бундючно. Хотів піймати на самоті Марію і два рази вже виходив на двір. У темних сінях таки нарешті наткнувся на неї. Не пручалася і не тікала. Навіть за руку взяла, а Гнатові здається, що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий ніби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш і дивишся та ще дихаєш. А думав – усе скажеш. От тобі й скажеш…
– Де-то волочився? – питає вона.
– Та де ж… Отак… Сюди-туди…
– Добре мені сюди-туди. Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся?
Гнат не стерпить брехні.
– Брехня! – твердо й рішуче заперечив. – Ніколи з Ганною нічого не мав!..
– А нащо ж ляпають язиками?
– Коли б знав хто, ой, Маріє!.. – урвав і замовчав.
По хвилинці:
– Слухай, Маріє! Не можу так далі… Або-або… Кажи.
Засміялася. Не розуміє, мовляв. А розуміє, капосна, гаразд.
– Будеш, Маріє, моєю? Будеш? Або ж…
– Або ж що?…
– Побачиш що. Це, Маріє, не жарт! Не можу далі терпіти цього…
– Ну, й ти нетерплячий. А що Одарка. Не бійся, почує – з хати вижене. Лає мене, ні? О, напевно… Я знаю сама, люди гуторять…
– Ти скажи мені лише слово…
Перебила:
– Слово, слово! Яка дівка отак візьме тобі і випалить: «Голубчику, а бери мене… А приходь!» Це може лише твоя Ганна… Та ж парубок… Але ходім до хати. Холодно…
Коли Гнат відходив, Домаха вузлик гостинців нав’язала.
– Це, чуєш, від неї. Це вона… То знаєш, як то є… Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручається, соромиться… А ти не цурайся. Не цурайся… Заходь частіше. Вона тепер не на хуторі. Я взяла її до себе… Заходь!…
Марія теплу хустку на плечі накинула і провела його через сад. Хотів постояти, та холоднеча.
IX.
А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох, ви дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш у далеких краях, забув, перестав навіть думати. Дні, тижні і місяці і хоч би один листочок. Не проспала кілька ночей і випила з Гнатом могорич.
А дівчата-цокотухи вже давно по селу виспівують: «А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала»… Марія чує співи, і видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть.
Відгуляли бучні заручини. Михайло та Одарка, як старші, пішли на оглядини.
– То, чуєте, куманю, які там оглядини. Що там у сироти оглядати. Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Ні й ні! Хоч ти йому, людоньки, кіл на голові теши. Ну, хай. Не мені, а собі бере!.. – гуторила на вулиці Одарка.
Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стіл поставили і слив’яночки, і вишнівочки, та коли варенички підсмажені подали, та ковбаска запахла, о, тоді Одарка іншої заспівала. Підпила, загомоніла:
– То, чуєте, сватуню, вуха мені сусіди протуркали. А що, а куда… А я, чуєте, кажу: аби Бог здоров’ячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собі добувають…
