Сесілія розсміялася і спитала:

— Невже ви й справді були тут увесь час?

Ангел Аріель урочисто кивнув голівкою:

— І тут, і там. Але усе, що пов’язано з актом творення, не менше цікаве нам, як і пів вічності тому. Єдина хиба в тому, що за всім ми спостерігаємо ніби збоку. У всьому світі тільки діти ще такі ж допитливі, як ми, але й вони згодом, так би мовити, сходять із цього шляху.

Доки Сесілія лежала хвора, їй не раз спадало на думку щось подібне. Дорослі завжди спершу добре подумають, а тоді вже зроблять щось веселе й потішне. Ніщо уже не може їх по-справжньому здивувати і вразити. «Просто так є, Сесіліє», — кажуть вони.

— Бог, напевно, й дорослих трохи любить? спробувала довідатись Сесілія.

— Неодмінно. Хоча, звичайно, вони трохи обчухралися після гріхопадіння.

— Обчухралися?

— Зробили світ звичним для себе. Для ангелів на небесах він не є таким, хоч ми й перебуваємо у ньому вічність. Ми й далі захоплюємося усім, що створив Бог. Урешті він і сам не перестає захоплюватись своїм творінням. Тому більше піклується про маленьких допитливих діток і не так вже й багато уваги приділяє узвичаєним манерам дорослих.

Сесілія думала, думала, аж голова їй почала тріщати. Так траплялося уже й раніше. Не раз, доки вона лежала хвора, голова її від розмаїття думок ставала схожою на шарварок. Тільки тут не треба було купувати квиток, аби потрапити на котрийсь із атракціонів.

— Дорослі, зазвичай, так пригріваються і затишно вмощуються у цьому світлі, що все Боже творіння сприймають за даність, — пояснив Аріель. — Оце й дивно, бо ж перебувають вони у ньому лише з коротким візитом.

— Згода!

— А ми ж, Сесіліє, говоримо про світ! Так, ніби світ уже сам собою не є сенсацією! Можливо, небесна канцелярія мала би вмістити анонс у найбільші газети: «Важливе повідомлення усім мешканцям світу! Це не просто чутки: СВІТ ІСНУЄ В ЦЮ МИТЬ!»

Сесілії стало млосно від почутого. Її трохи замлоїло й від того, що Аріель без угаву мотуляв своїми босими ніжками.

— Чи не краще було б, якби Бог вигнав з раю бридку змію, а Адамові та Єві на віки вічні дозволив гратися в хованки у великому саду?

Ангел Аріель знову перехилив голівку і відповів:

— Усе було не так просто. Ви, з плоті та крові, не можете, як ангели, вічно жити на небі. Добре Богове серце не хотіло допустити, щоби померли діти. Справедливіше було дозволити їм стати спершу дорослими.

— Чому?

— Людині набагато легше попрощатися зі світом, коли у неї з півдесятка онуків, а сама вона уже слабка, до того ж страшенно втомлена прожитими напруженими днями і їй хочеться спочити.

Сесілія не була в захопленні від його останніх слів.

— Часом трапляється, що й діти вмирають, — заперечила вона. — Хіба це не прикро?

— Хіба це не прикро? — повторив ангел Аріель. — Хіба це не прикро?

Він нічого більше не промовив, і тому Сесілія знову взяла слово:

— Ти певний, що Адам і Єва були дітьми?

— Абсолютно. Хіба тобі ніколи не спадало на думку, що на небесних ангелів найбільше схожі саме діти? Чи може, тобі коли-небудь доводилося бачити ангела із сивим волоссям, згорбленою спиною та глибокими зморшками на обличчі?

Щось у цьому запитанні змусило Сесілію запротестувати:

— А я не вважаю, що моя бабуся бридка лише тому, що вона старенька.

— Що бабуся бридка, — повторив Аріель. — Цього ми не говорили. Але в оболонці її старого тіла живе маленька Єва, яка колись уперше з’явилася на світ. Усе інше нашарувалося з плином років.

Сесілія глибоко зітхнула:

— Якби мені було дозволено висловити свою думку, я б сказала, що весь «порядок творення» досить-таки неправильний.

— Чому це?

— Я не маю ні найменшого бажання ставати дорослою. У кожному разі я ніколи не хочу вмирати. Ніколи!

На обличчя янголятка впала тінь. Він промовив:

— Ти ж можеш спробувати не втрачати зв’язку з маленькою дитиною всередині себе. Як це зробила бабуся. Хіба не вона час від часу прибирає собі маску клоуна, лиш би тебе розвеселити?

— Ти й тоді був тут?

— Звичайно!

Наступної миті ангел Аріель стояв на підлозі. Сесілія не бачила, як він зістрибував зі стола, просто опинився перед книжковою полицею і вивчав колекцію кристаликів та коштовних камінців. Він був трохи менший на зріст за Лассе.

— Чудова колекція, — сказав він, не обертаючись.

А тоді повернувся до неї:

— Чи спадало тобі на думку, що кожнісінький камінець є крихітним уламком земної кулі?

— Багато разів… Я збираю лише найгарніші уламки…

— Але, мабуть, ти не замислювалася над тим, що потрохи руйнуєш земну кулю.

Дівчинка здригнулася:

— Як це?

— Ти собі легковажно стрибаєш по світі. Жоден камінь так не зуміє.

Щойно тепер Сесілія цілком виразно побачила його обличчя. Воно було набагато гладше й чистіше, ніж у людей, але й трохи блідіше. Вона уже почала звикати, що він не має волосся на голові. А тепер помітила відсутність вій та брів.

Ангел підійшов до дівчинки і сів на стільці біля її ліжка. Кроки в нього були такі легкі, аж здавалося, ніби він узагалі не торкається підлоги, а пливе кімнатою. Очі світилися, наче пара зелено-блакитних коштовних камінців, а коли він усміхався, як-от зараз, зубки зблискували, ніби білі скалки мармуру.

Під час розмови Сесілія не раз прикипала поглядом до його лискучої голови і врешті не витримала:

— Можна тебе дещо запитати про твоє волосся?

Аріель засміявся:

— Ну що ж, питай. Тоді, можливо, ми поговоримо і про твоє волоссячко.

Вона потупила очі в перину:

— Я думала, що ангели мають довге, світле волосся.

— Це тому, що ти все бачиш у дзеркалі, тобто саму себе.

Відповідь її не цілком задовольнила:

— Ти не можеш просто сказати, чому в тебе немає волосся?

— Шкіра й волосся — це те, що постійно росте на тілі, а згодом відпадає. Це щось таке, що нерозривно пов’язане з плоттю і кров’ю і повинно захищати від пилу та бруду, холоду та спеки. Шкіра й волосся одного походження з хутром тварин і не мають нічого спільного з ангелами. Ти б ще спитала, чи ми чистимо зуби або чи стрижемо нігті що другої суботи.

— Ви нічого цього не робите?

Аріель похитав головою:

— Не це робить нас схожими одні на одних.

— А що тоді?

Він глянув на дівчинку згори вниз:

— І ангели, і люди мають душу, яку створив Бог. Проте ви маєте ще й тіло, яке живе своїм життям. Ви ростете й розвиваєтеся точнісінько так само, як рослини та тварини.

— Фу, — зітхнула Сесілія. — Мені не подобається думати, ніби я тварина.

Аріель продовжував говорити, мов і не почув її слів:

— Усі рослини й тварини починають своє життя як маленькі зародки або клітини. Спершу вони такі схожі між собою, що їх годі розрізнити. Але поступово зародки розвиваються, і з них може постати все, що завгодно: від куща порічки чи сливового дерева до людини або жирафи. Мине багато днів, перш ніж можна буде помітити різницю між зародком поросяти і зародком людини. Ти знала про це?

Дівчинка кивнула:

— Останнім часом я день у день читала «Ілюстровану науку».

— Щоправда, не знайдеш двох однакових людей, та й поросят також. У всій природі неможливо знайти навіть двох однакових травинок.

Сесілії пригадалася скринька з японськими паперовими кульками, яку їй подарував тато кілька років тому. Вони були такими крихітними, що здавалися їй цілком однаковими. Але досить було покласти їх у воду, як вони набухали і перетворювалися на різнобарвні фігурки. Жодна не була схожа на іншу.

— Я уже казала, що мені не подобається думка, ніби я тварина, — повторила дівчинка.

Аріель обережно поклав свою руку на ковдру. Сесілія ледь відчувала дотик на своїй нозі.

— Ти тваринка з душею ангела, Сесіліє. Так будуть і вівці цілі, й вовки ситі. Тебе це влаштовує?

— Не знаю…

— Це саме той випадок, коли якась комбінація є витвором мистецтва. Душею ти нічим не відрізняєшся від ангелів на небесах: «Добривечір, юний пане! Мене звати Сесілія Скутбю. Чи можу я розраховувати на наступний танець?»