— Гарячковий метелик, — придумав Лассе. Та всі вдали, ніби не почули його слів.

Наступний пакунок був для братика. Тітка Інґрід та дядько Ейнар подарували йому пару лиж-бігунців.

— Я б віддала перевагу справжнім лижам, — сказала Сесілія. — Саме справжніх я й хочу.

Пакунки переходили з рук у руки. Що менше ставало подарунків під ялинкою, то більше їх назбирувалося на столі та кріслах. Тато позбирав увесь обгортковий папір і запхав його у поліетиленовий мішок.

А тоді дідусь вийшов із вітальні. Дорослі пили каву, Лассе потягував лимонад. Сесілія ковтнула ліки.

Коли дідусь повернувся, у руках він мав щось довге і важке, загорнуте у синій із золотими зірочками папір.

Сесілія аж підвелася на канапі:

— Лижі!

— Для лижної валькірії від дідуся та бабусі, — прочитав дідусь.

— Лижної валькірії?

— Або лижної богині, — пояснила бабуся. — Це ж ти, хіба не знаєш?

Сесілія розірвала папір. Лижі були яскраво-червоного кольору.

— Яка розкіш! Як би мені хотілося їх відразу ж випробувати.

— Будемо сподіватися, скоро ти станеш на ноги.

З цієї миті лижі лежали на канапі поруч з Сесілією, доки розподілялися інші дарунки. Останній пакунок був такий великий, що його внесли знадвору, і він теж призначався для Сесілії. Вона здалеку вгадала, що в середині.

— Санки! Неймовірно!..

Мама нахилилася над донею і погладила по щічці.

— Хіба могли б зважитися подарувати тобі щось інше?

Дівчинка стенула плечима:

— Ви не зважилися подарувати мені ковзани.

— О, цього шансу ми також не проґавили.

Стіл було накрито для довгого кавування. Сесілія задоволено оглядала розмаїття на скатертині: тістечка у кошику, фрукти, марципани, домашні цукерки та горішки. Саме так усе й мало бути. Справжнє Різдво. Саме вона з’їла тільки шматочок різдвяного пирога, а ще попросила для себе підсмажену скибку булки з медом.

Дідусь розповідав про Різдвяні свята у старі часи. Кожнісіньке Різдво ось уже понад шістдесят років він святкував у цій вітальні. Одного року він також був прикутий хворобою до ліжка.

Коли навколо ялинки завели хоровод, у Сесілії почали склепатися очі. Вона попросила, щоб її віднесли нагору. Спершу мама й Лассе кинулися звільняти її від подарунків, але Сесілія наполягала, щоб віднесли до її кімнати. Урешті-решт тато відніс-таки її у ліжко, переконавши, що й завтра ще буде гарний різдвяний день.

Так Сесілія заснула під звуки співів та музики, які бульбашками піднімалися з нижнього поверху до неї. Це бабуся грала на піаніно.

Вона збудилася раптово. Була, мабуть, ніч, бо у будинку панувала тиша. Сесілія розплющила очі і засвітила лампу над ліжком.

І тут вона почула голос:

— Як тобі спалося?

Хто це? На стільці біля ліжка нікого не було. І в кімнаті ані душі.

Сесілія підвелася, озирнулася і аж здригнулася: па підвіконні сиділа якась істота. Тільки маленька дитина могла б поміститися там, але це був не Лассе. Хто ж тоді?

— Не бійся, — сказав чужак. І голос його був чистий та прозорий.

Він — або вона — був босоногий і одягнений у білу льолю. На тлі яскраво освітленої сосни надворі Сесілія ледве могла розрізнити обриси його личка.

Вона потерла очі руками, але з’ява у білих шатах не зникала.

Хто це — хлопчик чи дівчинка? Сесілії важко було визначити, бо істота зовсім не мала волосся на голові. Вона вирішила, що, мабуть, хлопчик, хоча могло бути й навпаки.

— Чи ти можеш урешті відповісти, як тобі спалося? — повторив таємничий гість.

— Можу… Але хто ти?

— Аріель.

Сесілія знову протерла очі.

— Аріель?

— Так, це я, Сесіліє.

Дівчинка похитала головою:

— Я й далі не знаю, хто ти такий.

— А ось ми майже все знаємо про вас. Це так, як у дзеркалі.

— Як у дзеркалі?

Аріель так далеко перехилився вперед, що здавалося ось-ось беркицьнеться і впаде на письмовий стіл.

— Ви бачите тільки самих себе. А того, що з іншого боку, бачити не можете.

Сесілію аж пересмикнуло. Коли вона була меншою, то часто стояла у лазничці перед дзеркалом і уявляла, як з його іншого боку існує свій окремішній світ. Часом її охоплював страх, що потойбічні мешканці можуть бачити її крізь скло і підглядати за нею, коли вона отак викаблучується перед своїм відображенням. Або й гірше: ану ж комусь з них заманеться вистрибнути із дзеркала і постати ось тут, у лазничці.

— Ти уже бував тут раніше? — спитала вона. Хлопчик поважно кивнув голівкою.

— Як ти ввійшов?

— Ми всюди можемо ввійти, Сесіліє.

— Тато має звичку перекручувати замок на вхідних дверях. А вікна на зиму щільно зачиняють…

Аріель тільки відмахнувся:

— Таке не має жодного значення для нас.

— Яке?

— Зачинені двері і таке інше.

Сесілія глибоко замислилася. Це було схоже на перегляд фільму. Ось вона відмотала плівку назад і почала спочатку:

— Ти кажеш «ми» і «нас». То вас багато?

Хлопчик кивнув:

— Дуже багато. Вгадуй! Уже гаряче!

Але Сесілія не мала бажання відгадувати загадки.

— У світі живе п’ять мільярдів людей. Крім того, я читала, що Земля має уже п’ять мільярдів років. Ти задумувався над цим?

— Звичайно. Ви приходите і відходите.

— Що ти сказав?

— Кожнісінької секунди Бог зі свого рукава струшує кілька свіженьких новонароджених малят. Фокус-покус! Але й кілька людей зникає назавжди водночас. Довгий-довгий ряд… Сесілія випаде з того ряду.

У Сесілії розпашілися щоки:

— Ти також приходиш і відходиш, правда?

Хлопченя виразно похитало головою, на якій не було жодного волоска:

— Ця кімната була колись спальнею твого дідуся. Ти знаєш про це?

— Ясна річ. Але звідки про це знаєш ти?

Аріель почав баламкати ногами. Сесілії він видавався схожим на ляльку.

— Ось ми й зрушили з місця, — мовив він.

— Як же?

— Ти не відповіла, як тобі спалося. Та все ж ми уже зрушилися з якоїсь точки. Це завжди забирає трохи часу.

Сесілія вдихнула і важко видихнула:

— А ти не відповів, звідки знаєш, що це дідусева спальня.

— «Звідки ти знаєш, що це дідусева спальня?» — повторив Аріель.

— Саме так!

Він усе баламкав і баламкав ногами.

— Ми були уже тут на зорі світу, Сесіліє. Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з’явилися новітні сильні ліки.

— Ти теж тоді був тут?

Він кивнув:

— Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.

— Наче двоє покинутих пташенят, — прошепотіла Сесілія.

Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.

— Але ж усе минулося. Він цілком одужав.

— Так, він цілком одужав.

Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.

Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.

— Я пам’ятаю усіх пастирів на луці, — сказав він.

Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.

— «Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка», — процитувала вона. — Ти це мав на увазі?

— Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.

— Не вірю.

Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.

— Бідачка, — мовив він.

— Тому що я хвора?

Аріель похитав головою:

— Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.

— Пхе!

— Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?

Сесілія презирливо скривилася.

— Я лише запитав, — запевнив Аріель. — Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно — бути з плоті і з крові.