— Проте обидві форми є формами ангельської вахти?
— Так, обидві.
— А як було з тим хворим хлопчиком у Німеччині?
— Я просто був присутній.
— Я не зовсім розумію, як я можу тебе не бачити, якщо ти в кімнаті.
— Не так важко пояснити.
— То поясни!
— Коли тобі снилося невідоме узбережжя, хіба ти не була присутньою там, на тому березі?
— Була, якось…
— А люди, які були на березі, бачили тебе?
— Звичайно, ні.
— Але ти б могла поїхати туди з товаришкою і купатися саме на тому пляжі. Люди бачили б тебе, ти б показалася їм насправді.
Сесілія заглянула ангелові у його небесно-зелені, наче сапфірові, оченята.
— Цікаве порівняння… А тоді ти ледве встиг занести мене у ліжко перед маминим пробудженням.
— Так, ми встигли в останню мить.
— Якби не встигли, у неї, напевно, був би переляк. А може, вона б подумала, що я знову здорова. «Яке чудо, Сесіліє! Ти раптом одужала!»
Аріель засміявся:
— Так цікаво спостерігати за тобою, коли ти спиш.
— Ангели ніколи не сплять, правда?
Аріель похитав головою:
— Ми не розуміємо, що таке сон. А ти?
— Не зовсім…
— Але, напевно, знаєш, що відбувається в твоїй голові, коли ти спиш?
Дівчинка стенула плечима:
— Я просто вимикаюся.
— Як же ти насмілюєшся?
— А чому б ні?
— Ти ж не знаєш, чи прокинешся знову… Може, спробуєш описати стан сну?
Сесілія тихенько зітхнула:
— Коли ми вимикаємося, ми не є притомними. Можна сказати, ми десь на межі. Тому ніхто точно не знає, що таке сон.
— Незбагненно, бо ж у голові може відбутися маленька революція.
— Коли вона відбувається, ми уже спимо. Не встигаєш подумати «зараз я засну», у ту мить уже запізно думати. Голова схожа на машину, яка раптом вимкнулася.
— Якщо вона вимикається сама, то у неї немає струму. Як же вона здатна за кілька годин знов увімкнутися?
— Ти надто складно питаєш. Ми просто засинаємо, а за кілька годин прокидаємося. Тато, до того ж, має вмонтований у голову будильник. Він щоранку прокидається за п’ять хвилин до сьомої. Тоді встає і вимикає будильник, який повинен задзвонити за п’ять хвилин. Але таке трапляється тільки у будні дні, коли він знає, що йому слід вставати. У неділю тато спить набагато довше, будильник йому тоді не потрібний.
Аріель сплеснув руками:
— Здається, ми розмовляємо про найбільшу загадку в усьому піднебессі.
— Це ти вже казав багато разів.
— Але я маю на увазі не тільки те, що пов'язане зі сном.
— А що ж іще?
Сесілія звелася на ліжку, а Аріель заглянув їй глибоко у вічі:
— Ви створені з атомів та молекул на маленькій планеті у всесвіті. Тут ви одержали шкіру та волосся, п’ять чи шість відчуттів, які дають вам змогу сприймати світ навколо себе. А всередині твердої скаралущі, створеної з матеріалу, що нагадує гіпс або вапно, міститься м’який мозок, який дарує вам здатність спати і бачити сни, думати і згадувати про щось.
Вона кинула погляд на низку перлів, яка висіла поверх грецького календаря з котиками.
— Я вже казала: не люблю розмовляти про нутрощі.
— Можемо поговорити про душу, Сесіліє. Можливо, вона також у нутрощах, але не є такою ж частиною тіла, як, скажімо, серце чи нирки.
Вона знову повернулася до нього:
— Тоді говори про душу, але не про серце й нирки.
— Найзагадковішим є те, що ви називаєте «спогадами». Ти можеш, наприклад, упізнати людину, яку зустрічала дуже-дуже давно. Якби ти, скажімо, у великому місті знову зустріла того кельнера-веселуна, який увесь час скубав тебе за волосся, ти б одразу впізнала його, хай би навіть довкола юрмилося безліч інших людей.
— Ти й на Кріті був?
Ангел кивнув:
— Чи у вітальні, чи на Кріті, для мене це не має значення.
— Пам’ятаєш його, правда?
— Дуже добре пам’ятаю.
Аріель зручно вмостився:
— Що ти відчуваєш всередині голови, коли «згадуєш» про щось? Що відбувається з усіма атомами і молекулами у твоєму мозку? Може, вони зненацька зриваються з місць і влягаються точнісінько так, як було тоді, у той момент, який ти згадуєш?
Сесілія зачудувалася:
— Ніколи раніше не думала про це так.
Аріель нетерпеливився:
— Думаєш, камені на пляжі точно пригадають собі, як виглядав той самий пляж ще дві хвилини тому?
— О, ні. Ніщо не забувається швидше, як розташування камінців на пляжі. Окрім того, камені не здатні нічогісінько згадати.
— Але ж атоми й молекули у твоїй голові можуть згадати про події багаторічної давності, незважаючи на те, що з того часу нашарувалося безліч нових думок та спогадів. Чи не є думка або спогад певним візерунком з крихітних камінців на березі свідомості?
— А ти також умієш пригадувати. Бо ж пригадуєш, як у дідуся було запалення легенів. Сам казав…
— Правда, але душа моя не зшита з сотень тисяч атомів та молекул.
— З чого ж у такому разі твоя душа?
— Вона вилущилася з Божого розуму.
Сесілія задумалася, а тоді сказала:
— Моя душа, напевно, також. Хоч вона й складається з атомів та молекул, але, можливо, також вилущилася з Божого розуму.
Аріель відмахнувся:
— Як би там не було, небесних справ ми зараз не торкаємося.
— Ти обіцяв розповісти про небо…
— Небо ще почекає, Сесіліє. Коли йдеться про людську душу, ми дуже близько до неба.
Дівчинка глянула на стелю:
— Бабуся каже, що душа божественна.
— Твоя бабуся надзвичайно мудра.
— До того ж вона знає Біблію і усі саґи Снорре майже напам’ять.
— Ось воно! Знову!
— Що таке?
— Оте «напам’ять» є частиною великої загадки, про яку ми говоримо зараз. Ти задумувалася, що людський мозок — найзагадковіша матерія у всесвіті?
— Раніше — ні…
— Усі атоми твого мозку витворилися колись на одній зірці. Але згодом вони якось відфільтрувалися і стали тим, що ми називаємо «свідомістю». Людська душа, отже, тріпочеться у мозку, сплетеному з тонкого пилу, котрий якоїсь миті осипався з небесних зір. Людські думки і почуття без угаву граються на нитях того тонкого зоряного пилу, там, де усі нервові струни сплітаються докупи, щоразу по-іншому…
— Тоді, мабуть, у моєму мозку є трохи пилу з Вифлеємської зорі.
— В усіх передуманих тобою думках, в усіх твоїх спогадах.
Сесілія усе намагалася визирнути у вікно, а ангел говорив далі:
— Чудове, напевно, відчуття — бути живим мозком у всесвіті. Наче власний маленький універсум знаходиться в середині великого універсуму. Бо у твоєму мозку стільки ж маленьких атомів та молекул, скільки зір і планет у космосі…
Дівчинка перервала його розповідь:
— До найпотаємнішої моєї думки, певно, так само далеко, як до найвіддаленішої зірки у всесвіті.
Аріель кивнув:
— Різниця лише в тому, що мозок свідомий самого себе. Він завжди здатний оцінити власну діяльність. Таке неможливе на небесах. Та й всесвіт не може сказати про себе: «Я — це я». Для цього всесвітові необхідна допомога людини.
Вона переможно усміхнулася:
— Тут я з тобою погоджуюся: справді суттєва різниця.
— Але ти все ще не пояснила, як відбувається «згадування».
— О, зовсім забула.
— Як цікаво.
— Що тут цікавого?
— «Зовсім забула». Може ліпше розкажеш, що таке «забувати».
— Просто вилетіло з голови.
— «Просто вилетіло з голови!» — повторив Аріель, намагаючись наслідувати ще й голос Сесілії.
— Але, буває, забуте зненацька знову виринає. Часом сидить на кінчику язика.
— На кінчику язика?
— Так кажуть.
— Ніколи б не подумав — язик — і має щось спільне зі спогадами. Може, ще скажеш, що й слова можна скуштувати на смак точнісінько, як і полуниці?
Сесілія засміялася.
— Здається, я знаю відповідь, — сказала вона. — Коли мене ніхто не відволікає, думка, звичайно, вигулькує сама. Дідусь каже, ніколи не треба перейматися тим, що думка втекла…
— Чому ж ні?
— Вона наче риба, яка зірвалася з гачка, відпливає собі на глибину, а повертається ще вгодованішою.
