— Ти не так уже й зле пояснюєш. А як ви бачите, теж зможеш розповісти?

— Хіба ти не бачиш те ж саме, що й я?

Аріель здійнявся з канапи, проплив кімнатою і опустився у зелений вухатий фотель. Ангел був такий крихітний у порівнянні з великим кріслом, що здавалося, він ось-ось утопиться у ньому.

— Однак я бачу інакше. Я ж не зліплений зі землі та води. Я — не шматок живого чарівного тіста.

— То як же ти бачиш?

— Це можна назвати духовною присутністю.

— Але ж ти бачиш мене?

Ангел похитав головою:

— Я просто тут є.

— Я також тут є. І ми весь час бачимо одне одного, так?

Ангел ухопився за думку:

— Ти можеш бачити уві сні?

— Я часто бачу яскраві сни.

— Але ж уві сні ти бачиш не очима.

— Ні, вони заплющені, коли я сплю.

— Отже, тобі не важко зрозуміти, що існує багато способів бачення. Деякі люди сліпі. Вони користуються внутрішнім оком. Це те саме око, яким ти бачиш уві сні солодкі сни.

— «Внутрішнє око»?

Ангел кивнув:

— Це зовсім не те око, яке ти можеш розплющити і за допомогою живих лінз сприймати природу навколо себе. Коли ти чистиш цибулю або ж в око потрапить якась пилинка, зір каламутиться. У гіршому випадку можна втратити око, однак ніщо не може пошкодити внутрішнє око.

— Чому ж?

— Бо воно не з плоті і крові.

— З чого ж воно?

— З духу та мислі.

— Аж трохи моторошно.

Ангел поклав руки на бильця крісла. Тепер він здавався ще крихітнішим на тлі глибокого фотелю, у якому сидів.

— Як на мене, ще моторошніше уявляти, що живі очі, складені з атомів та молекул, здатні бачити кожну дрібницю у цій кімнаті. Час від часу ви можете зазирнути у всесвіт і вловити якусь частку небесної розкоші. Але ж здатність бачити мають дві склисті кульки, дуже споріднені з очима риб.

— З твоїх слів, наші очі — суцільна таємниця.

Аріель відмахнувся:

— Не така вже й неймовірна таємниця. Колись, багато мільйонів років тому, первісні форми морських риб втратили ноги, натомість одержали плавники. А маленькі амфібії видряпалися на сушу в пошуках харчу. Тепер тими самими очима, котрі колись не бачили інших зір, окрім морських та ще морських їжаків, ви маєте змогу спостерігати за зорями у всесвіті, світло яких ішло до вас тисячі світлових років. Щобільше, ти лежиш собі на червоній канапі і на власні очі бачиш ангела, посланця Бога.

Дівчинка засміялася:

— Згідна з тобою. Уявити собі таке дуже важко.

— Якби Бог не заклав у вас здатність бачити, то й не поділився б із вами світом, який створив. А Райський сад і далі стояв би собі у повній пітьмі.

— «У повній пітьмі», — повторила Сесілія. Слова прозвучали так сумно.

— Кожнісіньке око — це малесенька частинка божественної містерії, — продовжував розповідати Аріель. — Зір — місце зустрічі речей та думки, врата між сонцем та розумом. Людське око — дзеркало, у якому творча ідея Бога стрічається з уже завершеним витвором, реальним світом.

Сесілія спинила його змахом руки:

— Останнього я не збагнула.

І Аріель почав пояснювати:

— Дехто з ангелів на небі вважає, що кожне око, здатне бачити Боже творіння, є оком самого Бога. Хто сказав, що Бог не має мільярдів очей? А може, він розсипав мільярди фотоелементів по всьому світу лише для того, аби бачити власний витвір під мільярдами кутів зору. Так, люди не можуть плавати на глибині сотень метрів під водою, для того він дав очі рибам. І люди не можуть літати, зате небо встелене живим килимом пташиних очей, котрі щомиті дивляться на землю. І це ще не все…

— Розповідай!

— Час від часу людина зводить очі до свого небесного праджерела, і тоді Бог наче бачить себе, мов у дзеркалі.

Дівчинці аж дух перехопило.

— Небо і море! — вигукнула вона.

— Так, як небо і море.

— Що саме?

— Небо відображається в морі. Так і Бог знаходить своє відображення в людських очах. Бо око — дзеркало душі, а Бог може бачити себе в людській душі, ніби в дзеркалі.

Таке бачення подобалось Сесілії:

— Ти міг би стати священиком, якщо усе це, звичайно, не є святотатством.

Ангел грайливо усміхнувся:

— Ми на небі не надто прискіпуємося до слів. Там завжди було відомо, що Боже творіння — велика загадка, а загадка на те й є загадкою, щоб її відгадувати.

Дівчинка стенула плечима:

— Коли ти промовляєш так урочисто, мене аж морозить. Хоча, можливо, я маю гарячку. Поговорімо ще про відчуття. — Залишилося два. Ти любиш музику і спів?

— Зараз мені найбільше подобаються різдвяні пісні Сіссель Хірхебес. До зустрічі з тобою мені здавалося, ніби вона трохи схожа на ангела. Але тепер я зрозуміла, що її «ангельські кучері» радше вказують на походження від мавп. Дехто каже, що я подібна до неї.

— Справді так.

— Що ти маєш на увазі?

— Схожість.

— Ти і її бачив?

— Важко не помітити.

— Про яке відчуття поговоримо тепер?

Аріель засміявся:

— З тобою весело розмовляти, Сесіліє! Я запитав тебе, чи ти любиш музику, щоб довідатися від тебе, як це — чути? Бо для ангелів на небі така здатність плоті й крові — річ цілком незбагненна.

— Невже це так дивно?

— Хіба не дивина, що птахи чують щебет один одного за багато кілометрів? Крихітні грудочки, наче живі дзвінкі флейти, усе грають і грають без угаву. А хіба не дивно, що усі мої слова досягають тебе?

— І знову, мені здається, ти перебільшуєш різницю між вами та нами. Ти ж також чуєш мої слова.

Аріель голосно зітхнув:

— Якщо ти хоча би ще один раз порівняєш нас тільки для того, аби полегшити собі справу, я піду до іншого пацієнта. Є дуже багато хворих людей, яким тільки й радості залишилося, що відвідини ангела.

Сесілія скоренько продовжила розмову:

— Ти, певно, маєш на увазі, що не чуєш справжніми вухами, такими, як у мене, натомість ми просто обмінюємося думками…

— Щось схоже на те. Вибач мені за отого іншого пацієнта. Не твоя вина, що ти не все розумієш. Ти бачиш усе у дзеркалі, у загадці.

— «У дзеркалі, у загадці…»

— Тепер ти дражнишся, — образився Аріель.

— Я тільки смакую слова!

— Колись земля була пустельною, — розповідав ангел далі. — Тоді у неї з’явилася здатність чути власні звуки. Багато мільйонів років тут гриміло і блискало, море билося об скелі, вулкани з небаченою силою вивергали потоки лави. Але ніхто нічого не чув. І ось одного дня ця велетенська куля почула власні голоси. На це не спромоглися Венера і Марс. Якби ж знову стало надто тихо, слід було би увімкнути запис органного концерту Й. С. Баха. Найбільше мені подобаються великі концерти під відкритим небом. Вони підносять найпрекрасніші звуки цієї планети у піднебесся, не кажучи вже про різні радіоконцерти. Уся земна куля, наче один музичний інструмент. Чумацьким Шляхом навколо палаючого Сонця кружляє собі маленька шарманка-земля.

— А може, тобі варто було б стати поетом, — запропонувала Сесілія. — Правда, стиль у тебе не надто класичний.

— Я б віддав перевагу дослідженню природи, бо не зовсім розумію, що відбувається, коли ви розмовляєте між собою. Як невидимі слова випорскують із рота і шкрябаються вузькими ходами вуха, перш ніж розтанути у драглистій масі мозку.

Саме тієї миті й відбувався процес, який описав ангел. Його слова розтанули у мозку Сесілії і стали її думками. Вона довго лежала мовчки і розмірковувала над почутим, тож Аріель урешті заговорив знову:

— Так само не збагнути мені, як вам вдається сформувати в роті слова. Часом усе відбувається неймовірно швидко. Здається, наче слова виливаються потоком. Може, так відбувається тому, що ви й самі не знаєте до пуття, що кажете, а слова уже вилетіли.

Дівчинка потупила погляд:

— Ми не завжди думаємо про те, що робимо. Коли мені треба бігти до школи, я біжу. Нема часу думати, як я переставляю ноги. Якщо подумаю, обов’язково спіткнуся. Так і в розмові. Деколи ми спотикаємося на словах.

— А ще вам треба без кінця дихати. Це теж відбувається само собою?