Ельфу здавалося, що муки серця приносять йому розуміння свого призначення, що, співаючи, він наближає час свого визволення; однак нерідко приходили сумніви. Може, це ще не його час? Може, не зараз і тут, а потім і десь далеко? А може, на цій красивій землі не існує достатньо великої любові, яка б повернула його додому?

Коли липа почала свою розповідь, такі важкі думи знову обсіли його. Проте оповідь звучала урочисто й дуже серйозно, отож добрий дух забувсь, а тут ще й здійнявся легкий вітерець, котрий розвіяв сумні роздуми. Тим часом старе дерево продовжувало говорити:

— Давно це сталося, навіть старі дерева — і ті ледве чи пам’ятають ту історію.

В розкішній королівській столиці, що на Далекому Сході, влаштували велике свято, на яке прибув люд з усіх куточків держави. Через натовп, що веселився, ішов собі хлопчик, на якого загалом ніхто й уваги не звертав, бо вдягнений був по-простому, ще й худорлявої статури. Одначе відрізнявся від усіх решта виразом очей: у них іскрився своєрідний погляд. Він був сором’язливо заглиблений у себе та одночасно спрямований удалину. Вираз очей дітвака був схожим на тиху воду, в якій прихована глибина та заразом віддзеркалюється нібито близьке небо.

Хлопчина крокував собі під гарячим сонцем гарного дня замріяний та веселий, подібний до однолітків. Цілком можливо, що навіть не бажаючи того, в якийсь момент він опинився біля входу у велетенський храм. Божий дім привітав його тишею, адже ще не настала година богослужінь. Хлопчик піднявся широкими сходами і натужно розсунув важкі портьєри, за якими відкрилася тьмяно освітлена урочиста зала. Прибулець незворушно вступив до храму з відчуттям незрозуміло-таємних радощів, проте без цікавості. Його серце тріпотіло від очікування. У святині, де виднівся портик з двома бронзовими колонами, практично нікого не було й відчувалася приємна прохолода. У нішах яскравіли золотими прикрасами фрески і ткані килими. Всередині приміщення було надзвичайно високим та великим, між капітелями колон виблискувала решітка: сім переплетених між собою кілець, схожих на ланцюги. Верхівки колон розходилися на стелі пелюстками, подібними до лілій. Із однієї ніші десь попереду почулася жвава розмова. Дитинча розібрало схвильовані глухі чоловічі голоси, які дивовижно відлунювали цілим залом і набували від цього якогось таємничого сенсу.

Коли він пішов на звук, то розгледів коло бронзових лав, що стояли недалечко від позолоченого вівтаря з опрісноками в чаші для дарів, священиків та книжників, які, зібравшись у коло, гаряче диспутували богословські питання про Бога і його царство. Хлопчина зацікавився і, підійшовши зовсім близько, прислухався до суперечки. Одне з висловлювань тих, що сперечалися, запало йому в серце настільки, що він утрутився в їхню розмову із запитанням стосовно щойно почутих слів. Диспутанти страшенно здивувалися, коли просто серед них постав хлопчик, який дозволив собі перебити їх.

Старий, шанований усіма мудрець, до якого прийшлий звернувся спокійним і чистим голосом, гнівно зиркнув на прибульця, стрепехнувши довгим сивим волоссям, та звелів промовистим рухом забратися геть. Проте слова осуду так і не злетіли з його вуст, бо зустрівся поглядом з очима малого і вражено замовк. Йому здалося, що від хлоп’яти йшло світло, а очі випромінювали таку любовну чистоту, що старець опанував свій гнів і відповів непрошеному гостю лагідно. Яке ж було здивування мудреця, коли дитина, почувши його відповідь, тільки злегка підняла руку, заперечливо хитнула головою та задумливо втупила погляд у сутінкову пітьму храму.

— Чи ти не віриш мені? — здивувався старий.

Інші вчені мужі замовкли та зацікавлено обступили малого і мудреця. Було дуже дивно бачити, як сивочолі чоловіки стовпилися навколо дитяти і зацікавлено заглядали один одному через плечі. На їх обличчях світилися здивування, насмішка та навіть співчуття.

— Нехай він піде, — пролунав голос іншого книжника, який мав на увазі, що не в звичаях надавати у Божому храмі слово дитині.

Хлопчик, відкрито усміхнувшись тому мудрецеві, промовив до нього:

— Це дім Отця мого.

Після таких слів хлоп’яти в храмі раптом запанувала вражена тиша.

Малий промовив це так просто, нібито мова йшла про якогось земного чоловіка, що був його батьком, а не про Бога на небесах. Водночас у словах дітвака лунало глибоке переконання у своїй правоті.

І тут книжники, що було застигли, намірилися перечити малому та ставити різні запитання. Проте шанований усіма сивобородий мудрець, котрий першим розпочав розмову з несподіваним гостем, застережливо підняв руку та, добродушно кивнувши, промовив:

— Хіба ж помиляється дитина у своїй вірі? Бог — отець наш небесний, усім нам він батько, отож і йому. Скажи мені, хлопче, чому ти захитав головою, почувши з моїх уст відповідь на твоє запитання?

І тоді сталося величне диво, про котре ще довго та схвильовано згадували жерці тої місцини і про яке заговорив майже увесь народ тих земель: хлопчина поклав руку на сторінки Святої Книги, що лежала, прикрашаючи вівтар, і почав розпитувати про найбільші сподівання людей цього краю та благу вість, послану Отцем Небесним. Ці його запитання викликали у книжників сум’яття та посіяли в їх серцях глибоку зажуру. Скидалося на те, що від питань дитини, від її пристрасних заперечень осипався тисячолітній прах з пожовклого листя віри, і вона заяскріла давно забутим, тож тепер новим, змістом. Здавалося — істина променіла з уст малого та виблискувала в очах, коли він палко промовляв у напівтемному давньому храмі. Слухаючи його, мудреці й книжники забули про свою збентеженість, з них спала облуда гордині та поквапливе бажання якомога швидше обґрунтувати розумом таємницю щойно побаченого й почутого дива. Вони лишень питали про те й про інше, хотіли почути відповідь на запитання, котрі терзали їх уже давно, викликаючи сумніви та неспромогу дати зрозуміле пояснення. Однак це були не питання від учених мужів чи великих філософів-учителів, це були запитання звичайних людей, які, глибоко схвильовані, з тремтячими серцями чекали на відповідь незнайомого хлоп’яти.

Вони ще не усвідомили, кого насправді зустріли, коли це знадвору, через увесь храм долинув голосний та радісний вигук матері, яка, забігши всередину, покликала свою дитину. Вона кинулася до сина, взяла його на руки і, пригорнувши, заплакала від радості, що нарешті відшукала згубу.

— Ми тебе три дні по цілому місту шукаємо! — вигукувала вона тремтячим голосом.

Проте радість матері була набагато більшою за її гнів. Такі самі відчуття охопили й батька малого, котрий теж забіг на голос дружини у храм і радо вхопив сина за руку. Та нараз обоє знічено замовкли, вражено й налякано усвідомлюючи, що навколо них стоять усіма знані та шановані жерці храму і наймудріші вчені-книжники тої країни.

Батьки поспіхом, майже бігом, вийшли з храму, і дитина слухняно затупотіла слідом, безмовно підкоряючись їхній волі.

Священики та мудреці, знічено усміхаючись, глянули один одному в вічі, будучи неспроможними опанувати ситуацію. Хтось лишень і спромігся, що подивитися вслід малому, інші задумалися, проте всі відчули, що світло від того дитяти залишилося поміж ними. Це сяйво бралося ані від знань, вичитаних з розумних книг, ані від високих санів священиків. Таке світло могло йти лише від чистого, люблячого серця.

І ось один з мудреців підвів голову й промовив: «Що ж то за такі часи настали, що нас, вчених мужів, осоромлює своєю жагою знань ще зовсім мала дитина?»

— Я не маю високих наукових ступенів та й не вчена я зовсім, — продовжила липа свою оповідь після короткої паузи. — Все, що пізнала, це сутність буття природи: відчуваю в собі, бачу на моїх гілках та довкола цвітіння і в’янення, утіху та смуток, а ще завжди нове пробудження радості. Вона, ця сутність, і є моєю мудрістю, котру надбала. А мені іншої й не треба, бо з тим, що знаю, я завжди була щасливою.