Молодий вус роздмухувався.
— Хай садять на палю, хай шкварять у котлі, хай вішають — я знесу всі тортури, а не стану на суд у кайданах. Ви чуєте, мамо, товариство?
Кам’яні стіни відлунювали стогоном: «…не стану…»
Він не знав: надворі ніч чи день? Який день? Він гострив свій розум і підіймав свою душу: жив у вічності й для вічності.
Приходили гайдуки. Щось ставили, щось забирали. Пробували з ним забалакати:
— Козак не світять свічки?
— Я і так бачу всю вашу наймитську ницість.
Він не торкався їжі: смоктав калган-корінь і пив воду. На що надіявся? Чого сподівався? Зогнити, а потім стліти, як зогнили й стліли кинуті у цю яму до нього, дарма що його не приковано до стовпа і не посаджено на ланцюг.
Залізні іржаві двері загарчали. Гайдуки не принесли ні їжі, ні води. Не переступаючи порога, один з них кинув до середини вузлище, а другий крикнув:
— Переодягніться, пане полковнику. Його ясність князь Ієремія вас чекають!.. — І додав: — Ми теж почекаємо.
Морозенко сидів на сходинці. І не зворухнувшись, відповів:
— Перевдягатися я не буду, бо мені не соромно. І нікуди я добровільно не піду. Якщо ж його ясність ваш князь Ярема хоче мене бачити, то нехай приходить сюди. Гадаю, він не перепився і ноги його гаразд носять.
Гайдуки не сподівалися на таку відповідь. Оба поніміли, не вірячи своїм вухам: цей лайдак, цей ланець сміє ослухатися найяснішого князя? Ослухатися того, перед ким упадає сам король Речі Посполитої?.. Перед ким схиляються посли іноземних держав? На кого моляться магнати, шляхта, прелати, ксьондзи і всеньке поспільство? Один з них держав свічку. Свічка трусилася йому в руках. Гайдуки перезиркувалися в її тремтливому світлі й мовчали, начеб проковтнувши язики.
Морозенко сидів до них плечима.
Полохливо затинаючись, вони зрештою перепитали:
— Що ж нам сказати його ясності?..
— А те, що чули.
— Пане полковнику… Шляхетний пане… — почали вони, не знаючи, як ще більше його величати, — може, ви одумаєтеся? Може, це не останнє ваше слово?..
— Я сказав те, що сказав, — відповів він і пожартував: — Ви, напевно, нагодуєте мною раків, але хіба я подібний на рака?
У дверях довго скрипіли засуви: вартові мовби розучилися їх зачиняти. Вони пішли, але скоро й вернулися. Тепер їх було не двоє, а більше.
Морозенко вступився зі сходинки: внесено двоє м’яких крісел, столик, наїдки і напої, поставлено трисвічника.
«Щось не терпиться Яремі», — подумав в’язень. Тільки й встиг це подумати, як він і з’явивсь. У кунтуші, але без шапки. Повів оком — гайдуки і слуги вийшли: не хотів при них перекинутися з Морозенком і словом, навіть привітатися.
Двері зачинилися, й тоді сказав, ще не ступивши на східці:
— Високий гість не схотів у мою світлицю, що ж, я спускаюся до нього, — і ступив на сходинку.
— Ясний князь помиляється: ця келія — його маєтність. Пан Ярема спускається до самого себе, — відповів Морозенко.
Ці слова не зупинили Ярему Вишневецького. Зійшовши вниз, ставши лице в лице з Морозенком, він твердо подивився на нього, їх чорні очі перетнулись і одночасно опустилися.
— Пане полковнику, я прийшов до вас, щоб виявити свою шану вашій козацькій мужності, вашій хоробрості. Ви один билися зі всім нашим славним королівським і шляхетським військом. Я подаю вам, пане полковнику, свою руку, — і Ярема Вишневецький хвацько простяг свою міцну коротку правицю.
Морозенковим обличчям пробігли тіні: він начеб чогось вагався. Повільно, знехотя подавав руку, добуваючи її з-під гуньки.
— Я тисну вашу, пане Яремо, — руку воїна і ворога.
— Дякую за честь, пане полковнику… Я у своїх володіннях: прошу сідати.
— Можна. Хоч я і засидівся.
Вони посідали один навпроти одного.
— Вино не любить киснути. Чи не так, полковнику Морозенко? Я підіймаю цей келих за вашу ратну доблесть!
— Мені жаль, пане Яремо, але я ніяк не можу сказати цього самого про вас. Погодьтеся: тишком, покрадьки підлізти під човен і перекинути його — це, правда ж, не доблесть, а ошуканство, хитрість? Пити ж мені самому за себе: хвали, кумасю, сама себе, бо нас ніхто не похвалить… — Морозенко осміхнувся й не глянув на кубок.
— Пане полковнику, я знаю: ви не asinus gloriosus[8],— прорік Ярема Вишневецький і надпив зі свого келиха. — Кажете, ошуканство, хитрість?
— А ви, пане Яремо, хіба miles gloriosus[9]?
— Ви мене не збагнули, полковнику Морозенко. Я хотів сказати, що переможців не судять, — почав Ярема Вишневецький, не дивлячись на Морозенка, кидаючи свої погляди по стінах, розглядаючи темницю, й, переводячи мову начеб на інше, запитав: — А вам, мабуть, тут незручно, моторошно, похмуро і холодно?
— Вбувся, пане Яремо. А щоб не було холодно, я позичив гуньку з кістяка. Вона його все одно не зігріє.
— А у вас сидить їдь. Признатися, я розумію вашу злість, ваш сарказм — позбутися батьківського гнізда, позбутися батька, але й ви зрозумійте мене: мені потрібен чинш[10], а не бунтарство. Правда, той Киселиця перебрав міру.
— Киньте, пане Яремо. Пан не скаже — пахолок не плюне.
Ярема Вишневецький знов відпив з кубка.
— Ошуканство, хитрість?.. — кинув він і запитав: — А вам не здається, пане полковнику, що ви повстаєте проти самої долі? Доля ж у нас спільна, одна. Домашні чвари є домашні чвари. Посердимося, помиримося. Дуже вам поміг хан?.. Ми з вами поставлені самою історією стати стіною проти турків і татарів — ми рятівники світу.
— Ощасливлювані?
— Так! — крикнув Ярема Вишневецький, пронизливо подивився на Морозенка і жартував: — А вам, правда, пане полковнику, не холодно в цій гуньці?
— Спробуйте, поміняймося, пане Яремо.
— А ви могли б мати жупан, кирею, навіть булаву.
— Як ви це собі уявляєте?
— Дуже просто: я даю вам полк. Хочете більше — дам більше. Згода?
— Легковажні ж ви, пане Яремо. Заперли мене в льох, трохи полякали, тепер готові шанувати, даєте полк і більше, щоб я його вів, щоб ішов проти Хмельницького. Ви хочете мною розбити Хмельницького, закінчити домашню війну і мною воювати татарву, бо в нас спільна, одна доля, бо ми поставлені історією врятувати світ? Ощасливлювані! Годі, що ви ощасливили народ, обдерши його до нитки! — Морозенко встав і відкинув крісло. — Доля у нас не спільна, не одна: є панська і є холопська. Ми й вас розіб’ємо, і татарві змелеться… Та з ким я балакаю? Зрадник знає бариш, а не честь і славу. Шкода мови.
Ярема Вишневецький слухав уважно, пильно.
— І вам не страшно смерті? — запитав, схиливши голову.
— Смерть, пане Яремо, — моя приятелька: на всі докази вашої розважливості і глузду вона відповідає безжальним: «Ні!»
— Що ж, я у вас гірко помилився, пане полковнику. Ми, мабуть, більше ніколи не побачимося. Прощайте! — Він підвівся і гордо попрямував до дверей.
— Переможців не судять — їх теж колись перемагають. Прощайте, — мовив Морозенко.
Гайдуки і слуги забрали столик, крісла, начиння — у замку завирувало, мов збурилося саме пекло: з брами вилітали і влітали у браму вісники на гарячих конях, цюкали сокири, гамселили молотки, готувалося, як до бою, військо. Пошепки передавалася новина: «Каратимуть козацького полковника».
Лиховісний шепіт перекинувся на замкові мури, щоб посіяти якнайбільше страху.
До страти готувалися ретельно, старанно, передбачливо. Містечко було невеличке, власне сільце, ярмарковий майдан тісний, тому карати на ньому такого визначного злочинця визнано суддями недоречно. Постановили: здійснити вирок серед поля, на горі, назва якій Савур-могила.
Цей присуд дійшов до вух Морозихи. Вона стала поводирем сліпця-бандуриста. Тинялися навколо замку.
Настав день страти. В поле, до Савур-могили, валили розцяцьковані карети, які охороняли, гарцюючи, улани; повози з напнутими будами, що їх ледве тягли по дві пари коней; грубі вози, запряжені волами. І в каретах, і в повозах, і на возах напхано напхом — голці ніде впасти. Їхали на конях — у сідлах і охляп, їхали і на ослах. Все пани, підпанки, чиїм маєткам — хаткам і садкам, ставкам і млинкам — загрожували козаки, повстанці і їх поводир полковник. Тяглися піщаниці — корчмарі, торгаші, цехмістри, які ще вчора служили повсталим і визвольній справі, а нині лизали панські патинки, виявляючи свою вірнопідданість. Пхалися й гави, які ладні дивитися на будь-що, не інакше як колупаючись собі в носі або пошкрябуючи потилицю й вигукуючи з подиву: «Ну й ну!..» Юний канцеляриста вів під руку закохану в нього панночку і обізнано провадив: «Йому відрубають руки, але він ще житиме. Хіба ти не бачила безруких? Старці живуть без рук. Правду я кажу? Потім йому відрубають ноги, але він все одно житиме. Хіба нема безногих старців? Йому повиколюють очі, але він і тоді житиме. Я кажу правду. А коли, моє кохання, йому зітнуть голову, тоді він вже не житиме, бо йому нічим буде дихати».
