Вже після смерті письменника було надруковано його публіцистичну статтю «Слово і народ», у якій він пристрасно стає на захист рідної мови. Є там такі слова: «Нещасна неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів. Щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців…»

У цих словах одразу пізнається характер Бориса Харчука, людини, що так не любила безплідних розмов, а якщо вже починала говорити, то — тільки по суті, тільки для того, щоб сказати дуже важливе.

Оті слова письменника — його заповіт усім нам. Щоб ми завжди пам'ятали, що без рідного Слова світ для нас німий. І ми в ньому — німі.

Пам’ятаймо про це. Бережім рідне Слово.

І воно завжди відкриватиме нам у собі найбільшу таїну — сотворіння світу.

Михайло Слабошпицький

З народних уст

На ринковому майдані стук і грюк: зводять видовищний поміст, розставляють дубові лави. Будуть четвертувати відчайдуха-повстанця, завдаватимуть кари злодієві-розбійнику а чи каратимуть відьму?

Ні, повстання, наймізерніші на нього надії придушено вогнем і мечем, а самі подумки притлумлено. Злодій-розбійник ховається в пущі. Відьма теж десь принишкла зі своїм чаклуванням.

То виявлятимуть дотепність і майстровитість хлопці-кобзарі. Хіба дурно вчилися не один рік? Струна буде побивати струну, і змагатимуться голоси. Чия візьме?

Чахкають сокири, вистукують молотки, і здається, що навіть луна допитується: «Чия?.. Чия?..»

З такої нагоди на міській околиці — за ринком, на оболоні,— горять кострища. Смажать поросят і дебелих кабанців, яких одній людині не втримати в руках. Печуть гусей та індиків, свійських і диких качок. Не в одному казанці киплять волячі стегна, смажаться вепри й оленячі телятка. Жваві шинкарі не мають спочинку, невсипущі пекарі пруть хурами калачі та бублики, а пронози-крамарі розвішують найдивніші товари.

Місто шумить, місто гуде: в усіх на устах імена братів-близнюків Прохора й Олюся Манюків: хто кого переможе?

На оболоні гук:

— Пиворізи, в кого горло сухе, а руки трусяться до оковитої, закладайтесь: Олюсь чи Прохор?

Всі стани — все поспільство у немалому шалі й захваті, бо вихід на люди молодих кобзарів — то величне свято, то неабияка церемонія. В народній пам’яті збереглось: давно, ще перед повстанням, коли старі кобзарі-майстри виводили своїх вихованців на майдан, — горе було партачеві-фальшивнику: йому розбивали кобзу на голові, проганяючи геть, щоб ніколи не поганив святого діла…

Кобза — сестра шаблі, але гостріша — вона підіймала месницькі руки на ворога. Так було до повстання. А як буде тепер? Кого визнають за справжнього кобзаря, а кого — за лжеструнника? Чій й тепер невдасі розтрощать кобзу об його безталанну голову? І це вчинить, як заведено, вславлений переможець.

Ще кроплять водою та підмітають майдан, ще на помості біліє стружка, а на нього висаджується моторний крем’язень. Він у шапці з пером, у малиновім кунтуші — це шляхтич Буковинський. Крутнув вуса, щоб стирчали догори, і заволав:

— Слово гонору! — звертаючись до теслів, їхніх підмогачів, наймитів та підмітайлів: — Я викотив не одне барило вина і меду. Довго вони томилися у льохах, аж настала їхня пора. Вони ваші! Тільки ж ви плещіть мені за Прохора!

Його голосисте волання чути і на оболоні, і в місті.

— Прохор візьме — слово гонору! Мої вина шумкі, мої меди вистояні. Нап’єтеся досхочу.

Він передихав, а котрийсь з підмітайлів упік:

— Ой, не кажи гоп, як не перескочив.

Буковський крутнувсь, косуючи навколо очима, але не встиг нічого відповісти: брама ринку відчинилася, і він хвацько зіскочив з помосту.

З брами бундючно виступали урядовці — райці магістрату. Для них лави з килимами. За райцями — сунули горді шляхтичі й ще погордливіші шляхтянки. їх теж чекали лави, вкриті ще барвистішими килимами. Тоді посунули купці, цехмістри і всідалися на голі лави. Нарешті йшли міщани, майстровий або чорний люд, селяни з ближніх сіл і присілків. Для них не припасено лав. Вони могли стояти, а могли сідати просто на землі: хто як хотів.

Майдан вирував: кармазини і сукмани, блавати й рядняники, пояси і стрічки. У цей вир ступили й потягли до середини, до помосту кобзарі. Найперше — юні новобранці. Вони несли кобзу в рушниках. Кожному з них віднині буде вручено цей інструмент. Вони вчитимуться, а як настане їх день, теж прилюдно виявлятимуть себе. Хлоп’ята-новобранці у білих вишиваних сорочках ступали так трепетно, з такою побожністю несучи кобзу, що не одне серце завмерло і не одне око просльозилося. Їх змінили, добре і гарно тримаючи крок, молоді вродливці Манюки. Це вони долали таїну рокотання струн, своїх голосів і людської душі. Кому з них судилося зійти з видовищного помосту в славі, з гордо піднесеною головою, а кому, навпаки, безславно опустивши очі? Хода їхня стримана — рішучі, посуворілі. Кожному в грудях кипить завзяття. Прохор і Олюсь не поступаються один перед одним ні поставою, ані силою. Обидва високі, мов ті ясени, що вигналися на волі без затінку. А їхнього батька страчено як повстанця. Їхню матір зацьковано собаками в панському лісі, щоб не ходила по дрова. Вони в однакових вишиванках, в одинакових білих свитах і козацьких шароварах. Чорночубі, синьоокі — не відрізниш. Простаки, вгадуючи, хто з них хто, тицяють пальцями, а вельможне панство пасе їх очима.

Хто Олюсь? Хто Прохор?

Достеменно це, мабуть, знає шляхтич Буковський. Він узяв собі Прохора, зробив козачком, а коли в того прорізався хист, віддав його в кобзарську науку.

Олюсь никав, підспівуючи, поводирем: водив старця, днював і ночував з ним попідтинню. Старець збирав гріш до гроша, а перед смертю віддав свого поводиря на жебрацький кошт до уславленого майстра.

Близнюки йшли поруч. Прохор глянув на лави, де сиділа шляхта, блимнув спідлоба на Буковського. Той заворушився, але хлопець йому не вклонивсь, блимнувши ще раз холодно й грізно.

Олюсь ні на кого не дивився: він відчував — усі дивляться на нього.

Процесію завершували сивоголові ясночолі вчителі й судді. Кому ще, як не їм, знавцям і сумлінникам, визначити переможця?

Хлоп’ята-новобранці причаїлися з кобзою біля підніжжя помосту. Молоді кобзарі посідали на дубові лави праворуч, а їхні вчителі й судді — ліворуч. Перед людьми постали щира наївність, палке юнацьке завзяття, розважлива мудрість і непохитна совість.

Майдан гомонів. Той гомін, проте, не був верескливий, безугавний, як на торзі, а стриманий, врівноважений: пісня — не крам, вона — дума. А хіба дума може бути продажна? І тисячі очей захоплено й зворушливо милувалися хлопцями-співцями, Прохором та Олюсем, які більш скидалися на лицарів, ніж на кобзарів. Хто з них справдить надії?

Вчителі й судді сиділи поважно, але й скромно: вони більш ніж будь-хто передчували важливість сьогоденної події. Ніхто не повинен сумніватися в правдивості їхнього присуду.

З міської церкви вдарив благовіст. Його малинові звуки і раз, і вдруге, і втретє пропливли над головами: гов… гов… гов— Тоді задзвонив дзвін-скликанчик: ждіть…ждіть… ждіть…

Все затамувалось. І в цій тиші, що прилягла, як трава після вітру, почулось бриніння струн: молоді співці настроювали свої кобзи. На помості стояв порожній стілець.

Тягнуто жеребки. Їх роздавала й складала найгарніша шляхтяночка — янголятко міста. Вона вибирала жеребки із капелюшка зі своєї голівки. Перед цим, звісно, всій чесній громаді було показано, що в капелюшку нічого нема, що він порожній. Олюсеві випало грати й співати першому — так вона вже постаралася.

Розпорядник, він же бубнар-окличник, прорік:

— Так хоче провидіння — так велить сама доля!

Він вклонився найпершій красуні. Вона знітилася й подріботіла на своє місце. Шляхтич Буковський, уставши, простяг руки, щоб підхопити й посадити її поруч себе.