Сонце давно звернуло з обіду й, безхмарне, яскраве, хилилося до заходу.

— Скарб! — сказав Морозенко одне слово.

Писар відв’язав барильця. Морозенко пробив денця руків’ям шаблі, взяв одне, підніс угору, підійшов до річки й висипав золото у воду. Взяв друге і сипав золото у воду проти сонця і на очах всепанського війська на знак того, що золото для козаків ніщо, пусте.

Багатотисячне шляхетство вражено зойкнуло, і той зойк, видобутий начеб з одних грудей, відгукнувся глухою луною.

Відразу ж посипалися кулі. І падали козаки. Їх залишалося десять. П’ять.

Діставшись річки гаткою, кінні й піші шляхтичі кидалися у воду, але ні один не вихоплювався на берег: Їх стинали або проколювали списами.

Згори виплив човен. Морозенко зі своїм військовим писарем потопили зухвалих панків. Писар теж пірнув на дно. Морозенко залишився сам.

Наспіли загони, що переправилися через Гнізну.

Морозенко стояв у човні й бився навсібіч — сам проти всієї королівської сили.

Він був з шаблею і списом. Шабля вищербилась, зламалася, і він воював списом.

У нього стріляли, але його жодна куля не брала.

— Зачарований! Він зачарований! Характерник! — закричали на обох берегах річки.

І тоді почувся голос самого короля:

— Хто б ти не був, я дарую тобі волю! Здайся!

Морозенко нічого того не чув і не хотів чути. Не бачив короля, який у всій своїй пишноті гарцював на білому коні. Що йому була королівська ласка? Він відбивався від кожного, хто наважувався підпливти до човна. Він і не помітив, як Ярема Вишневецький, знявши шолом і литий панцир, сам скочив у воду і, пірнувши, підплив під човен, перекинув і підступно вхопив полковника за чуба. Морозенко скинувся, тріпнувся, але вже було пізно..

Його прив’язали до колеса.

Морозиха з сліпцем-бандуристом виходжували в очеретах поранених. Хлопчика-поводиря влучила сліпа куля, і Морозиха тепер стала поводирем. Побачивши, що сина закували, що повіз рушив і він потягся за колесом, вона заголосила:

— Звірі!

Доброводівські поля мовчали.

А вони стояли серед бойовища — мати і співець: їх ніхто не кликав. І сліпий бандурист сказав, що чує, як росте ще одна висока козацька могила.

Вигравали труби й барабани, маяли знамена, рівними рядами колихалося військо — Ярема Вишневецький пишно і бучно в’їжджав у замок. Калатали костьольні дзвони. Поспільство кидало й кидало квіти, не перестаючи вигукувати в такт дзвонів: Віват! Віват!» Кінь вкритий парчею, золотом, сріблом оздоблене сідло, і в ньому вивищувався він — грізний і нещадний у бойових латах, переможець над черню і сіромою, які зважилися повстати проти вельможного панства й битися за свої права, за якусь волю. Поряд з ним, на такому ж коні, але ще в дужчій пишноті їхав король. Вигойдуючись, котилися карети у шляхетських гербах. А за ними гуркотів звичайний собі селянський повіз, яким возити хіба що гній а чи снопи, тому його ледве і тягла пара худющих-прехудющих шкапин. За скрипливим колесом ступав, брякаючи ланцюгами, той, хто смів бунтувати і вести чернь-сірому, — її полковник Нестор Морозенко. Нарешті він і посів належне собі місце — тягне, волочить, прикутий до воза: перед ним шляхетські карети, а йому на п’яти наступають своїми копитами баскі коні шляхетських вершників.

Розчинилась неприступна кована брама замку. Ще голосніше закалатали дзвони. Гаркнули фортечні гармати. І, нетямлячись з радощів, тріумфально лементували пани, пані, панночки. Ще більше посипалося квітів. Ярема Вишневецький спинив перед брамою коня і, даруючи всім свою привітну посмішку, оглянувся, щоб спостерегти своє військо. Його привітна усмішка зникла з губів, у очах майнув перестрах. Ярема Вишневецький сказав щось королю. Той теж оглянувся: позад війська, позад обозу ішов-маячив осідланий вороний кінь без вершника. Король нічого дивного, нічого особливого в тому коні не добачив, але коли Ярема Вишневецький шепонув, що кінь же Морозенків, то королеві в очах теж майнув перестрах, і він наказав: «Зловити! Зловити і запрягти до плуга!..»

Руки зв’язані, ноги в ланцюгах, ланцюг на шиї — Морозенко ступав, понуро опустивши голову: не було жодного привітного обличчя, не було жодних очей, які, глянувши на нього, додали б йому сил і снаги. Ворожі, пихаті обличчя, зневажливі, глумливі погляди. Але він не волікся, не йшов, брязкаючи ланцюгами, які терли, вгризалися і рвали живе тіло, — він ступав, не виявляючи ні свого болю, ні муки. В порваних чоботях, у штанях, що наче побували в собачих зубах, у розхристаній сорочці, оселедець прилип до голови, він ступав по своїй нарузі, по своїй ганьбі.

Блимнувши на мури, на рови, став на звідний міст, увійшов у браму. Високо над кругойдучим муром здіймалася вартова вежа. В горішньому поверсі, як у всіх замках, налаштовано гармати, в середньому жило панство, а в долішньому — в’язні. Морозенко прямував за колесом, думаючи: «Може, саме тут, де ступає моя нога, і є той льох, у який мене запроторять?»

Ярема Вишневецький, король і почет прямували в покої, кіннотники збиралися розкульбачуватися, гармаші закочували гармати, обозники розвантажували вози — всіх чекала урочиста, багата, смачна вечеря, яка мала завершитися танцями і фейєрверком. Двоє вартових, двоє гайдуків, відв’язавши Морозенка від повоза, повели його під муром, ввели на галерею. Загарчали засуви — вони опинилися в темній коморі.

Засвітилася свічка. Один гайдук, несучи її, йшов попереду, а другий гайдук ішов за ним, гаряче дихаючи йому в потилицю. Вони спускалися сходами нижче і нижче. Віяло холодом, підземеллям.

Передній гайдук, відчинивши останні двері, став збоку. Задній наказав Морозенкові зупинитися. Він повідмикав йому на шиї, на руках і ногах замки. Його це здивувало. Але він здивувався ще більше, коли було запалено нову свічку й подано йому до рук.

— Прендко до дзюри![6] — крикнули вартові.— Там — їсти і пити, а щоб не було так страшно, хай пан собі присвітить, — докинули смішком.

Двері з гуркотом зачинилися. Він стояв на горішній сходинці і якусь хвилину наслухав, як лунко віддаляються і глухнуть кроки вартових. Коли вони затихли, коли залягло німе безгоміння, йому спало на думку, що в цих мурах, у цьому мороці лише у вогнику свічки ще спалахує життя.

Його боліли садна й нили пухлини, які понатирали ланцюги. Скапнувши на долівку воску, він прилаштував, поставив свічку й розтирав собі шиіо, зап’ястя рук, ноги. Вгамувавши трохи біль і ниття, намацав на грудях капшучок, який висів на шворці. Так звичайно носять хрестик або образок, а він носив засушений калган-корінь. Витеребивши корінчик з капшука, взяв його на зуб і почав смоктати: схоплені в турецьку неволю й кинуті в ями, запорожці таким робом по тижню й більше могли витримувати голод і спрагу, дивуючи і лякаючи бусурманів. Калган-корінь не піддавався на зуб, не хотів м’якшати і віддавати свою зцілющу силу — Морозенкові запахло степом, його волею, і, посмоктуючи степовий корінь, він узяв свічку, щоб роздивитися, де ж він.

Майданчик, на якому він стояв, нагадував припічок. З нього спускалися сходи. Їх було небагато. Ступивши на них, він помітив у стіні нішу. В ній стояв глек і лежав кусень хліба. Помітив він у цій ніші кресало й запасну свічку. «І чому вони мною так піклуються?» — запитав себе подумки, йдучи вниз, у морок, який не могла просвітити свічка.

Зійшовши зі сходів, наступив на щось тверде — під ногою хруснуло, ледве не послизнувся, не впав. Приглянувся: то була людська кістка.

Йому перехотілося посмоктувати калган-корінь. У горлі стало сухо й гірко. Свічка горіла рівно: нізвідки, не подував вітерець. Він ступив далі, приглядаючись у тремтливому, лизливому світлі до кам’яного льоху: банеподібна стеля, мурований стовп, і біля нього висить, як на паколі, гунька, долівка встелена людськими черепами і костомахами, звисають заржавілі гаки… «Я, мабуть, у катівні,— подумав Морозенко. — Звідси живі не виходять».