— Старчиха? Ви справді старчиха? Не бійтеся, заходьте. От я, тільки не знаю, що вам дати. Ні, я щось знайду. Я дам вам бодай яйце. Всім старцям, усім жебракам треба щось давати. Ви помолитеся за нашу маму?

Стоячи на порозі, Морозиха побачила дівчинку, яка, мабуть, сиділа, бавлячись, на долівці й щойно підхопилася. Та дівчинка прожогом просмикнулася в неї під рукою, побігла до комори й миттю вернулася, подаючи яйце.

— А де ваша торба? — запиталася.

Вона не знала, що їй відповісти.

— Як же тебе звати, серденько?

— Фроська. Але ви назвіть мене Фросею, бо мене давно ніхто так не кличе.

В цей час знову задзеленчав ланцюг: жінка-проява щось заалалакала, витріщилася й замахала руками.

Морозиха знову сахнулася.

— Ви їх не бійтеся. Ви їх зовсім можете не боятися, — вмовляла її дівчинка. — То наші мама.

І розповідала голосно, жваво:

— Вони зовсім не страшні. Бо як воно сталося? Бачите, їх рідний брат, а мій дядько втікав на Запоріжжя. За те їх тата, їх маму, а моїх дідуня й бабуню забили канчуками. А їх рідному братові, мому дядькові не всміхнулося. Його зловили й посадили на палю. Він сидів, поки не висох, і довго вертівся за селом на палі, як той млинок. Наші мама й не витримали. Їм щось зробилося. Збожеволіли. Збісилися. Тато й прив’язали їх до слупа, щоб не наклали на себе руки… А я все це бачила, й мені нічого.

— Фросю, Фросечко, — тільки й вичавила Морозиха.

А дівчинка видзвонювала:

— Так називала мене бабуня. Як прийдуть, так і виймуть пиріжок з-під запаски, дають і кажуть: «Їж, Фросечко…» Так називали мене дідуньо. Як побачать, так і кажуть: «А ти вже велика, Фросю. За рік поїдемо в поле. Будеш, Фросю, поганяти воли, будем разом орати ниву». Та чого ж ви ніби плачете, беріть яйце. Бачите, хліба в нас нема, вийшов. Тато на роботі. Зварили, поснідали й подались з ціпом. Мені до вогню не можна, бо я ще мала. Тепер чекай вечора. Тато прийдуть, зварять, ми й навечеряємося. Беріть яйце, чого-бо ви? З хати не можна пускати з порожніми руками ні подорожнього, ні старця. Я це знаю.

Морозиха дивилася на Фросю й на її маму: обоє в сорочках, як у мішках, тільки й того, що пороблено прорізи для голови і для рук. Вона взяла яйце. Погладила дівчинку по голові, щоб росла велика, й виступила з сіней.

Фрося гукала-просила їй услід:

— Ви ж моліться, моліться за нашу маму, щоб наші мама виправились!

І повернувши в поле, і простуючи полями, вона довго чула цей заливистий голосок. І їй вважалося, що то до неї обзивається саме небо, сама земля і все суще на ній. На їх голоси вона кидала свою думку: «Хто не обертається в раба — гине або божеволіє!» — і не зупинялася.

Хуторів, присілків і сіл траплялося немало на її шляху, попадалися містечка, міста з укріпленими замками, які вражали своїми мурами, фортецями і вежами, — і скрізь повзали, копошилися зігнуті до самої землі, бідні люди, надривалися від нелюдської праці. Де їй було ліпше — серед степового небезпечного кочовища, у лісовій пущі а чи на велелюдді? Хто втікає до самоти — в безгоміння, а хто навпаки — прагне мирського: так повчав її якийсь мандрівний чернець, наставляючи йти в монастир і прийняти постриг. Вона йшла до сина.

Здорожена, втомлена, вона допомагала порпатися на городах задурно, за так, за прости біг. Розжилася зі своїх рук на грубу сорочку, на вовняну запаску і рогозяного кошеля, а взуття не заробила, навіть личаків. Вже замрячило, замжичило, відразу ж і потиснув мороз, як допленталася до Дубна. Місто стояло серед мочарів. Княжий замок очив навколо своїми бійницями. «Треба мені спинятися, — подумала. — Тут перезимую, дочекаюся весни..» — і подалася на ринок, щоб найнятися.

Перший день не пощастило, і вона ночувала, знайшовши захисток під стіною дерев’яної каплички на цвинтарі. Зате другого дня її відразу найняли: різничиха Мелашка привела її з ринку в свою господу — так Морозиха стала наймичкою в різника Корби. Вона поселилася в чорній хижі серед безлічі челядинців, а самі господарі жили в білій хаті. Непоказна Мелашка була дуже криклива. Вставши ні світ ні зоря, вона бігла до чорної хижі, гримала в двері й нагло будила челядь. Під її оком ніхто не смів ані присісти, ані постояти. Корба вставав пізніше. Він був набагато старіший від Мелашки: вона в нього третя чи четверта — молода, нахраписта. Худий, високий і згорблений, він з’являвся на порозі: ліве око завжди прискалене, а в обріділих сивих вусах ворушилася втаємничена посмішка. Мелашка накидалася з криком і на нього, штурхала його ліктем під бік, щоб протер баньки й притьма брався за роботу.

Ревіли бугаї, телиці, мекали барани й вівці, верещали, кувікаючи й рохкаючи, кабани і свині — в загонах дудоніло, сатанувало. Морозиха хапалася за коромисло, за коновки і носила воду. Води треба було багато. Вона носила й носила її з берега — коромисло врізалося в плечі, а руки німіли. Їй треба було заробити свитку й намітку, плахту і бодай постоли. Їй не було діла до хазяйського багатства, як і до того, що Мелашка штурхає під бік Корбу, показуючи над ним свою силу.

А Корба, пронюхавши, що з нею приключилося, й вивідавши, що вона йде до сина, який у високій школі, підкочувався перекинутися кількома словами.

— Почин премудрості,— починав, — страх господень, а пізнання святого — се розум. Світ збудовано справно і справедливо: над нами бог, на горі райці та ясновельможне панство, а на споді — поспільство. Хто хоче колотися рогами, той від лукавого і відкине ратиці.

Морозиха не вступала з ним у перепалку. Він підкочувався до неї в неділю а чи в святковий день, але вона не мала коли святкувати: бралася за коромисло, носила воду, наливаючи бодні, щоб назавтра було чим полоскати тельбухи. Корба позиркував прискаленим оком, у вусах тішилася посмішка. Він радив їй посидіти, спочити: на те, мовляв, і неділя. Вона відказувала, що носити воду не гріх.

— Не гріх, не гріх… На добре діло нема ні неділі, ні свята, ні присвятна, — стверджував.

В суботу Мелашка повела челядь на вечірню. Морозиха варила вечерю, чинячи підбивку з мацьків. Ця страва вважалася найсмачнішою, недарма ж місто називало різника кишкоїдом.

Увихаючись коло печі, вона не помітила, як принишкував Корба. Зарипіли його шкіряні штани. Він присів на лаві й, пригладжуючи свою голомозу голову, повів мову про почин премудрості. «Кишкоїд», — думала вона, змовчуючи. І не змовчала:

— Добре ж збудовано ваш світ: сонце, земля і води — загребущим, для їх дітей, для їх слуг, а нам — темрява, — сказала й дивилася у маленьке вікно на гострий частокіл, на дубову браму. — А що ви скажете, як ваш світ захитається? Бог не в силі, а в правді!

Корба не знітився. Він збагнув її мову, перехопив її погляд у вікно і, поклавши руки собі на коліна, провадив спроквола:

— Покидайте дурноту й не зривайтеся з прив’язі. Мій бог завжди в силі: він альбо в костьолі, альбо в церкві. Хитається церква — йди молитися в костьол. А захитається костьол — іди до церкви. Розкаяний грішник уже не грішник, а святий. Се і є вся правда, зі всіма потрохами, бо не марно кажуть, що покірне телятко дві матки ссе.

І, правлячи про покірність, заїкаючись про Морозенка, який у високих школах і може стати високим райцем, він слиняво натякав, даючи їй на розум, що вони могли б і породичатися, що Мелашка не може бути на заваді, як дві чи три жінки не були на заваді й самій Мелашці.

— Я темен і неграмотен, — казав він, мовби похваляючись, — але я достеменно знаю одну науку: вмію рахувати.

Морозиха заворушила кочергою жар у печі.

— Вас ніхто не обрахує.

І він, тертий та хитрий, казав:

— Коли я когось наймаю, я наймаю руки й душу, але ніколи розум. Розум я вселяю наймитам свій! Я такий: можу дати раду всім королівським скарбам світу. Для цього мені не треба ні паперу, ні гусячого пера, ні атраменту[3] — нічого, крім моїх десятьох пальців. — І заворушив на своїх колінах руками, які звикли до ножа й до колія.