— До речі, про оповідання, Діано, — довірливо проказала Енн. — Знаєш, я віднедавна й собі думаю, що могла б написати дещо… таке, щоб годилося для друку.

— Авжеж могла б, — відповіла Діана, щойно осягнула цю дивовижну звістку. — Колись ти писала чудові оповідання в нашому літературному клубі.

— Ні, я не про такі оповідання кажу, — усміхнулася Енн. — Але що більше думаю про це, то страшніше й намагатися, бо якщо оповідання відхилять, це буде так принизливо.

— Прісцилла казала, що всі оповідання пані Морган спершу також відхиляли. Але із твоїм такого не станеться, бо схоже, що тепер редактори мають більше здорового глузду.

— Маргарет Бертон, одна з редмондських третьокурсниць, узимку теж написала оповідання, яке вийшло друком у журналі «Канадська жінка». Я впевнена, що зможу написати щонайменше так само добре.

— Ти теж надішлеш своє оповідання до «Канадської жінки»?

— Хочу спершу запропонувати його більшим журналам. Та все залежить від того, яке оповідання я напишу.

— А про що воно буде?

— Я ще не знаю. Спочатку треба вигадати добрий сюжет. Мені здається, для редактора це найважливіше. А я поки що вигадала тільки ім’я для героїні. Її зватимуть Ейверіл Лестер. Гарно, правда? Тільки не кажи про це нікому, Діано. Я розповіла тобі єдиній, і ще панові Гаррісону. Хоча йому така ідея не сподобалася. Він сказав, що в наші часи й без того забагато маячні надруковано, і після цілого року в коледжі він сподівався від мене більшого.

— Та що пан Гаррісон у цьому тямить? — зневажливо пирхнула Діана.

Будинок Джиллісів був повен світла та гостей. Із протилежних кутків вітальні глипали один на одного Леонард Кімбелл зі Спенсервейла та Морган Белл із Кармоді. Було поміж товариства й кілька веселих, жвавих дівчат. Рубі була в білому платті, щоки їй яскріли рум’янцем, очі блищали. Вона невпинно щебетала й сміялася, а коли інші дівчата пішли, повела Енн нагору, щоб похвалитися новими сукнями.

— І ще буде блакитна шовкова, хоч і занадто цупка для літа. Носитиму її восени. А ти знаєш, що я збираюся вчителювати у вайтсендзькій школі? Як тобі подобається мій капелюшок? Такий гарненький був на тобі учора в церкві. Але я сама люблю яскравіше. А ти бачила тих двох кумедних хлопців там, унизу? Кожен заповзявся пересидіти іншого. Та жоден із них мене нітрошечки не цікавить. Мені подобається Герб Спенсер. Часом я думаю, що він і є саме той. Узимку я вважала, що мій принц — то вчитель зі Спенсервейла, та потім дещо про нього дізналася й змінила думку. Коли я йому відмовила, він замалим не збожеволів. Шкода, що ці двоє прийшли сьогодні. Я так хотіла поговорити з тобою, Енн, і стільки всього тобі розповісти. Ми ж завжди були добрими подругами, правда?

І, безтурботно сміючись, Рубі обійняла Енн за стан. На мить їхні погляди зустрілися, і за блиском очей Рубі Енн побачила щось таке, від чого боляче стислося її серце.

— Приходь частіше, Енн, — прошепотіла Рубі. — І приходь сама — ти мені потрібна.

— Чи добре ти почуваєшся, Рубі?

— Я? Авжеж, добре. Ніколи в житті не почувалася краще. Звісно, та кровотеча взимку трохи підточила мої сили, та поглянь тепер на мій рум’янець. Адже я зовсім не схожа на хвору.

Голос Рубі звучав майже різко. Вона, мовби ображена, відсмикнула руку з талії Енн і кинулася вниз, де поринула у веселе під’юджування двох своїх кавалерів, тож Енн та Діана відчули себе зайвими, і собі невдовзі пішли.

— Про що ти думаєш, Енн?

Двоє дівчат блукали надвечір у чарівній долині побіля струмка. Понад водою гойдалися стебла папороті, зеленіла молода травичка й дикі груші розгорнули білі духмяні шатра.

Енн зі щасливим зітханням виринула із замрії.

— Обмірковую своє оповідання.

— А ти вже почала писати? — вигукнула Діана, ураз спалахнувши цікавістю.

— Так. Написала хіба кілька сторінок, та загалом усе вже добре продумала. Мусила довго вигадувати сюжет, бо жоден не здавався мені підхожим для героїні на ім’я Ейверіл.

— Хіба ти не могла вибрати інше ім’я?

— Ні, це було неможливо. Я намагалася, та виходило не краще, аніж спробувати змінити ім’я тобі. Ейверіл стала для мене такою реальною, що як би інакше я не хотіла її назвати, все одно думала про неї як про Ейверіл. Але врешті-решт я таки вигадала сюжет, що їй пасуватиме. І тоді почалися радісні муки вибору імен для решти персонажів. Ти не уявляєш, як це може захопити. Я лежала без сну годинами й вигадувала імена. Головного героя зватимуть Персиваль Дельрімпл.

— Ти вже назвала усіх персонажів? — зажурилася Діана. — Якщо ні, то, може, дозволиш мені назвати одного-єдиного — хоч найдрібнішого? Тоді я почуватимуся так, мовби й сама теж допомагала тобі писати.

— Можеш назвати малого наймита Лестерів, — поступилася Енн. — Це другорядний персонаж, але він єдиний, хто ще й досі лишився без імені.

— Назви його Реймонд Фітцосборн, — запропонувала Діана, у пам’яті котрої зберігалося ще багацько подібних імен від часів існування літературного клубу, до якого в шкільні роки належали вони з Енн, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс.

Енн із сумнівом похитала головою.

— Боюся, Діано, для наймита це ім’я буде занадто аристократичне. Я не можу уявити, як Фітцосборн закладатиме корму свиням чи збиратиме тріски для груби, а ти?

Діана не розуміла, чому, коли вже ви маєте уяву, не можна її аж настільки напружити, та Енн було, певно, видніше, тож горопашного наймита охрестили Робертом Реєм, щоби принагідно назвати його Боббі.

— Як ти гадаєш, скільки тобі заплатять? — поцікавилася Діана.

Та Енн про це зовсім не думала. Вона прагнула слави, а не грошей, і літературні її мрії були ще не заплямовані корисливою сріблолюбною жадобою.

— Ти ж даси мені почитати, правда? — прохально запитала Діана.

— Коли закінчу, я прочитаю оповідання тобі й панові Гаррісону, і чекатиму від вас суворої критики. А більше жодна душа не побачить його аж до самісінької публікації.

— А яким ти хочеш зробити закінчення — щасливим чи ні?

— Я ще не знаю. Хотілося б зробити нещасливим, бо так буде незмірно романтичніше. Але редактори, здається, упереджені щодо сумних закінчень. Професор Гамільтон сказав нам якось, що нікому, крім геніїв, не варто й намагатися писати оповідання з нещасливим кінцем. А я, — скромно підсумувала Енн, — зовсім не геній.

— Я більше люблю щасливі закінчення. Напиши, щоб він побрався з нею, — відповіла Діана, котра, надто після заручин із Фредом, вважала, що саме так мусить завершуватися кожна історія.

— Хіба ти не любиш поплакати над оповіданням?

— Люблю, тільки посередині. А кінець мусить бути щасливим.

— У моєму оповіданні має бути хоч одна жаліслива сцена, — замислено проказала Енн. — Може, нехай Роберт Рей постраждає внаслідок нещасного випадку, і тоді я напишу сцену смерті.

— Не смій убивати Боббі, — засміялася Діана. — Він мій, і я хочу, щоб він був живий-здоровий. Коли треба, то вбий когось іншого.

Упродовж наступних двох тижнів, залежно від настрою, Енн тішилася своїми літературними вправами, а чи то скніла над ними. Часом вона раділа новим блискучим думкам, часом гнівалася, що котрийсь упертий персонаж поводився не так, як належить. Діана не могла цього збагнути.

— Змусь їх поводитися так, як ти хочеш, — казала вона.

— Не можу, — бідкалася Енн. — Ейверіл — така свавільна героїня. Вона каже й робить зовсім не те, чого я від неї сподівалася. І тоді виявляється, що все оповідання зіпсоване, тож доводиться переписувати його спочатку.

Проте кінець кінцем оповідання було завершене й Енн прочитала його Діані під склепінням своєї кімнатки на піддашші. Вона таки зуміла написати «жалісливу сцену», зберігши життя Робертові Рею і тепер, читаючи, раз по раз уважно поглядала на Діану. Діана сягнула висот розуміння й плакала належним чином, проте, коли оповідання добігло кінця, вигляд у неї був розчарований.

— За що ти вбила Моріса Леннокса? — докірливо запитала вона.