Деві розпочав свого листа з нарікань.

«Дорога енн, будь ласка напиши маріллі хай непривязує мене до поручча на мосту як ми рибалимо бо з мене хлопці сміюця коли вона так робе. Тут бестебе сумно але вшколі весело. Джейн ендрюс сердитіша ніж ти. Вчора я злякав пані лінд ліхтором з гарбуза. Вона теж дуже росердилася і ще сердилася що я заганяв її півня і він сдох. Але я нехотів щоб він сдох а чого він сдох скажи енн я хочу знати, пані лінд викінула його свиням а могла продати панові блеру він хорошого дохлого півня тепер купля за 50 сентів. Вчора я чув пані лінд просила пастора молитеся за неї а що такого поганого вона зробила скажи енн я хочу знати, а ще енн у мене є повітраний змій с таким роскішним фостом. Вчора мілті болтер ушколі росказав мені таку історію і цевсе правда. Що старий Джо Мозі з Леоном грали на тому тижні вечері вкарти у лісі. Карти лижали на пні а з лісу раптом вишов виликий чорний чоловік вижчий за дерева і забрав карти і пень і зник с таким звуком наче то гром гуркотів. Мабудь вони страшно налякалися. Мілті каже що чорний чоловік то був диявол, це правда скажи енн я хочу знати, пан кімбел зі спенсервейла дуже форий і мусить їхати в ликарню вибач зараз я спитаю маріллу як це пишиця. Марілла каже що він мусить їхати не в ликарню а в боживильню. Він думає що в середині вньому змія, а як це коли в середині втебе змія скажи енн я хочу знати, і пані бел теж форіє. пані лінд каже то все тому що вона багато думає про своє нутро».

— Цікаво, — мовила сама до себе Енн, складаючи прочитані листи, — якої думки була б пані Лінд про Філіппу.

— Що ви сьогодні робитимете, дівчата? — запитала Філ, з’явившись у кімнаті Енн одного суботнього пообіддя.

— Ми йдемо на прогулянку до парку, — відказала Енн. — Хоч я мала б лишитися вдома й дошити блузку. Але в такий день я шити зовсім не можу. Щось бринить у повітрі — хвилює мою кров, а душа співає осанну всьому сущому. Пальці тремтітимуть і шов удасться кривий. Отож — у парк, до сосон!

— Твоє «ми» охоплює не лише тебе й Прісциллу?

— Так, воно охоплює ще Гілберта й Чарлі, і я дуже втішуся, якщо охопить і тебе теж.

— Але тоді, — зажурилася Філіппа, — доведеться йти без пари, а це щось нове для мене.

— Новий досвід робить нас мудрішими. І ти навчишся співчувати бідолахам, які незрідка мусять проводити час на самоті. А де ж поділися всі жертви твоїх чарів?

— О, я так від них усіх втомилася, і просто не хочу, щоб вони мені сьогодні докучали. А ще мені трохи сумно — зовсім трошечки. Дрібниці, нічого серйозного. Минулого тижня я писала Алекові й Алонзо. Вже вклала листи до конвертів і написала адреси, та ще не заклеїла. А тоді сталося дещо кумедне. Тобто Алек би зі мною погодився в цьому, а от Алонзо — навряд. Я похапцем витягла з конверта лист до Алека — так мені здалося — і дописала постскриптум. А тоді відправила обидва листи. А сьогодні вранці одержала відповідь Алонзо. Ох, дівчата, цей постскриптум я дописала до його листа, і він так розлютився. Він переживе це, звісно, — а коли й ні, то байдуже, — але я на цілий день зажурилася. От і прийшла до вас, мої хороші, — розважитися. Бо коли відкриється футбольний сезон, у мене всі суботи будуть зайняті. Я страшенно люблю футбол. Вдягатиму на матчі таку гарну шапочку й светр у кольорах Редмонду. Хоча звіддалік я й нагадуватиму ходячу рекламу перукарні. Енн, а ти знаєш, що цей твій Гілберт став капітаном команди першокурсників?

— Так, він казав нам учора ввечері, — мовила Прісцилла, помітивши, що обурена Енн відповідати не збирається. — Гілберт і Чарлі приходили до нас у гості. Ми чекали на них і так старанно намагалися прибрати геть усі подушки панни Ади. Оту найгарнішу, з об’ємною вишивкою, я сховала за стільцем — думала, там вона буде в безпеці. Але — ти не повіриш — Чарлі Слоун підійшов до того стільця, побачив подушку, так урочисто витяг і просидів на ній увесь вечір. Пані Ада аж змінилася на виду! Сьогодні вона запитала мене, — усміхнено, як завжди, але, ох, із яким докором, — чому я дозволила гостям сидіти на її подушці. Я відповіла, що не дозволяла, і що це доля зійшлася докупи з невиправною «слоунуватістю», а проти цієї комбінації я виявилася безсила.

— А мене ці подушки дратують, — зізналася Енн. — Минулого тижня панна Ада вишила їх іще дві: натовкла й розцяцькувала так, що аж місця на них не лишилося. Їх більше ніде неможливо було покласти, то вона притулила їх до стіни, на сходах. Вони щоразу падають, а ми, коли тими сходами піднімаємося чи спускаємося в темряві, то замалим не котимося вниз, перечепившись. У неділю в церкві, коли доктор Девіс виголошував молитву за всіх, на кого чатує небезпека в морі, я подумки додала: «І за всіх, хто живе в будинках, де аж надміру люблять подушки». Ну от і все. Ми готові, а онде й хлопці цвинтарем ідуть до нас. То чи згодна ти пов’язати свою долю з нашою, Філ?

— Так, але йтиму поруч із Прісциллою та Чарлі. Тоді це буде стерпна міра зайвості. Енн, цей твій Гілберт — таке серденько, але чого ж він повсюди ходить із Банькатим?

З обличчя Енн зійшов привітний вираз. Вона ніколи не мала теплих почуттів до Чарлі Слоуна, та він був із Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права глузувати з нього.

— Чарлі й Гілберт завжди були друзями, — холодно відказала вона. — А Чарлі хороший, і він не винен, що має такі очі.

— О, ні! Звісно ж, він винен! Мабуть, накоїв щось жахливе в минулому житті, і тепер має собі ці очі як покуту. Ми із Пріс помстимося йому за це. Будемо насміхатися просто йому у вічі, а він нічогісінько й не зрозуміє.

Певна річ, «безсоромні негідниці», як назвала їх Енн, здійснили свої «приязні» наміри. Проте Чарлі перебував у блаженному невіданні, гадаючи, що він страшенно гарний кавалер, коли поруч із ним ідуть двоє таких дівчат, надто Філіппа Гордон, перша красуня на курсі. Тепер Енн буде вражена й побачить, що дехто таки здатен належно його оцінити.

Гілберт та Енн неспішно крокували позаду. Стежка звивалася й тікала вздовж затоки, а вони тішилися спокійною, тихою красою осіннього вечора попід соснами в парку.

— Тиша тут — наче молитва, правда? — мовила Енн, піднявши лице до ясного неба. — Як я люблю сосни! Здається, коріння їхнє сягає глибоко в романтичну минувшину. Яка ж то втіха — прийти сюди часом і поговорити з ними. Тут я завжди щаслива.

— процитував Гілберт. — Поряд з ними так дрібніють наші честолюбні прагнення. Ти згодна, Енн?

— Мабуть, коли мене спіткає велике горе, я прийду шукати розради в сосен, — замріяно промовила Енн.

— Надіюся, Енн, що жодне велике горе ніколи тебе не спіткає, — відповів Гілберт, котрий не міг навіть уявити горя в житті цього радісного, усміхненого створіння, що крокувало поруч із ним. Він ще не відав, що душі, які можуть сягати найвищих із висот, можуть також і падати в найглибші із глибин, а ті, хто найповніше проживає радість, страждають теж найважче й найглибше.

— Та це, напевне, станеться… колись, — замислилася Енн. — Зараз життя здається келихом щастя, піднесеним до моїх вуст. Але й у ньому, як і в кожнім келиху, мусить бути гірчинка. І колись доведеться її скуштувати. Гадаю, мені стане на це сили й відваги. А ще, сподіваюся, це станеться не з моєї вини. Згадай, що казав доктор Девіс у недільній проповіді — ті біди, що посилає нам Господь, мають у собі розраду й утіху, а ті, що їх ми завдаємо собі самі, власного зіпсованістю й нерозважливістю, здолати буває найтяжче. Але в такий день, як сьогодні, не говорімо про біди! Адже він призначений для радості, хіба не так?