Однак цього разу все було інакше. День був теплий і спокійний, повівав легкий вітерець. Ніхто не міг мати жодних претензій до гідрометеорологічного інституту, який учора передвіщав на сьогодні гарну погоду. Сталося так, як він передвіщав.
Раптом над містом пролунав ніби якийсь дивний шум. Було дев'ятнадцять годин тридцять хвилин.
Той шум не був природним явищем. Його зняли люди. Голосні зітхання і захоплені вигуки, далекий вереск, близькі вигуки, загальне: «О-о-о-о-о!»
Все це було відповіддю на явище, про яке вже перестали думати і від якого вже не чекали нічого цікавого. Та зненацька з найближчого до Фуневої телевізійної групи димаря піднявся райдужний дим.
Він здіймався рівно вгору, виграючи райдужними барвами. Його стрічка розвіювалась поволі й велично, як рицарський прапорець.
Варто було б вияснити, якому закладу, об'єднанню чи міністерству належав той кольоровий димар. Та ми домовилися з братами Кошмарик і з Рудавим, що з різних причин не будемо називати ані димарів, ані підприємств, які випускають дим, їхніми повними назвами. На разі вистачить скромної назви, наприклад, «Димар А», «Димар Б», «Димар В».
А на нашій карті, яку отримав Фуньо Прекрасний, а також у брошурі, яку отримав пан Єжи Рудавий, всі назви підприємств, об'єднань і міністерств позначено літерка по літерці і крапка по крапці.
«Димар А» димів надзвичайно гарними кольорами. Такими гарними, що Фуньо, який починав свою велику кар'єру як оператор, сам ухопив телекамеру і почав її крутити, щось бурмочучи від захвату.
Сцена з «Димарем А», ця, так би мовити, димарно-кольорова вистава тривала дуже довго. Замість чотирьох хвилин цього разу вона затяглась більше ніж на двадцять хвилин.
Здавалося, ніби людям оголосили: «Дивіться! Дивіться уважно! Будьте уважними! Це тільки початок вечора! Увага! Увага!»
Ділянка, де працювала знімальна група, була огороджена подвійним грубим мотузком, прив'язаним до глибоко вбитих у землю кілків. Але це нічого не допомогло б. Допомогло щось інше. Перший асистент режисера Фуня Прекрасного, не запитавши навіть дозволу в шефа, пішов до найближчого відділення міліції. Коли начальник міліції побачив того асистента, з гарно підстриженим ясним волоссям, з фіалковими очима і в сукні, що хоч була пошита ніби з тику, проте мала надзвичайно ефектний вигляд, він ураз почервонів.
Асистент, — ви вже знаєте, що це була Ганка, — попросив допомогти під час зйомок «Димаря А». Капітан міліції для різноманітності зблід. Це був незвичайно вродливий чоловік в чорною чуприною, блискучими очима, стрункий і гнучкий, мов шпага. Але він мав нещастя подобатись дівчатам у середній школі. Вони безжально знущалися з нього. І він досі, хоч уже був капітаном, боявся гарних жінок!
У кожному разі, Ганчине прохання було виконане одразу. Хоч капітан, розмовляючи з Ганкою, весь час плутав слова, але, віддаючи розпорядження, нічого не переплутав. Через десять хвилин огородження камер, кабелів та іншого спорядження було додатково укріплене досить чисельною охороною. І було від чого! Вся публіка, що оточувала «Димар А», розділилась на дві групи. Перша з них, мабуть, більш лінива, пообсідала всі дахи, тераси, балкони й кухонні ганки. А друга збіглася з усіх боків, оточивши невеликий пагорб, на якому розташувався зі своєю групою і своїми телекамерами Фуньо Прекрасний.
Незважаючи на значні перешкоди і насамперед завдяки втручанню Ганки, яка побачила мене в натовпі, мені вдалося пробратись усередину огорожі. Тут мене здивувала сцена, до якої я не був підготовлений. Фуньо цікавився виключно димарем і його кольоровою музикою. Але другий режисер, тобто Ганка, саме готувала до розмови двох свідків події.
Їх освітлювали два рефлектори, невеликі за розміром, але дуже яскраві. При їхньому світлі я роздивився тих чоловіків, які видались мені знайомими. Вищого я пам'ятав по якійсь конференції чи з якихось знімків, а може, просто з фотографії. Хто він такий? Якийсь діяч? Службовець? Директор? Напевно, директор!
Директор, що керує саме цими підприємствами, димар яких і далі випускав у повітря райдужну, блискучу хвилю диму.
Зате другий? Дуже знайома постать і зовсім чуже обличчя: сивуватий чубчик, зовсім сиві вуса, зморшки, в руці паличка. Це здавалося досить дивним, тому що коли обидва чоловіки повернулись до мене спинами, то кремезніший і вищий з них скидався просто на старенького сивоголового батька. Ганка дала знак — і чоловіки почали розмову. Мені не хотілось підходити до них, щоб підслухувати, але навіть звіддалік я бачив, що розмова перед мікрофоном, хоч і почалась обережно й вимушено, стає чимраз завзятішою і гострішою. Було смішно, що сивуватий, вусатий хирляк підпирає до муру, а точніше, збиває з дороги директора, який завдяки своїй вазі й силі міг би влучним ударом втовкмачити хирляка в димар.
Ще одна річ була майже незрозумілою. Біля обох співрозмовників стояв старанний і дуже уважний звукооператор. Це був молодик такого зросту й такої комплекції, як я. Ще смішнішим здавалося те, що він і одягнений був так, як я, тільки черевики мав зовсім інші. Я збагнув, що знаю дещо про нього: знаю, де й коли він народився, як звали його батьків і яке прізвище мала його мати. На щастя, ми відрізнялись зачісками, а точніше, волоссям на голові. Він був розпатланий і рудий, як висохле рисове поле або хутро молодої видри. А в мене було акуратно зачесане волосся, і не задовге (бо довге волосся вже давно вийшло з моди), кольором схоже на суміш мідного дроту з хвостом молодої білочки.
Спершу я зрадів, що з двох Єжи Б. режисер Фуньо запряг у роботу лише того, з Варшави. А мені дозволив прогулюватись під темним, хоч і прозорим небом. Та незабаром мене вже не радувало, що той другий Єжи пітніє від роботи, а мені дали повну волю, випустили па зелену травичку. В прямому й переносному розумінні. Бо його знімають, він працює. А я ж хто такий? Панянка-білоручка? Аліса в Країні чудес? Сьомий із заснулих братів? О, ні! Я не дозволю, щоб мене зіпхнули на узбіччя.
Я став роздивлятись навкруги, шукаючи братів Кошмарик, але вони десь зникли, як зникають у тумані краківські планці[17].
Мені зовсім не хотілося нападати на Фуня Прекрасного чи на чарівну Ганку. По-перше, вони вже зняли звуковий фільм. По-друге, я міг би осоромитись перед Ганкою і Фунем, навіть перед своєю сім'єю, якщо вона десь поблизу в натовпі. Краще стояти спокійно і вдавати з себе головного редактора програми, аніж безглуздо метушитись на екрані. І цієї миті зі мною сталось щось дивне. Ніколи й не сподівався від Себе такого: зненацька я страшенно засумував за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, за його схильністю до кепкування.
— Стоп! — вереснув Фуньо.
Камери перестали працювати. Ганка з глибоким полегшенням пригладила зачіску. Рудий звукооператор віддав їй мікрофон. А обидва співрозмовники, яких знімали, відразу розпрощалися, холодно вклонившись один одному. Потім директор, прощаючись із Фунем, замість долоні простяг йому три пальці (Фуньо цього не помітив) і, ледь кивнувши головою Ганці, наче криголам, вплив у натовп.
Знімальна група почала складати своє різноманітне й складне приладдя. А я все марно розглядався навкруги, шукаючи магістра Вернигору. При цьому я так глибоко замислився, що й не помітив, коли до мене підійшов той шпакуватий хирляк, який ніби враз погладшав. Він торкнувся пальцем моєї руки й зненацька зареготав, мов хлопчисько.
Я глянув йому в очі, і в мене зникли будь-які сумніви.
— Мареку! — вигукнув я. — То це ти?!
— Пане Єжи, чому ви так кричите? — здивувався Марек.
— Тому що я самотній, безробітний і не знаю, що мене чекає. Тут кожен із себе вдає когось. Може, ви й мені накажете перевдягтися балериною з Великого театру або трапером з Великих Озер?
Так я сказав Марекові, додавши, що ми обидва опинились у безглуздому становищі: машина з телебачення вже поїхала, забравши пана Рудавого, а нас залишили самих у темряві, бо місяць зайшов за хмари, собаки поснули і ніхто не співає за лісом.
