З міста виїздило все більше машин. Поїзди, що відходили з вокзалу Центральний Краків, були переповнені, а ті, що прибували, — майже порожні. Дійшло до того, що після марного чекання вистави багато Краків'ян виїхали з запізненням на вихідні дні в Татри і в дачні місцевості поблизу Кракова.

Пішоходи вирушили на вечірні прогулянки під тихим зоряним небом.

Нерозумно надто легко роздратовуватись у дуже старому й задумливому місті. Особливо о тій порі, коли смеркає, і вдосвіта.

Буває, прихилишся до муру, а він наспівує мелодію з вісімсотих років. Або ступнеш на камінь, а камінь дзвенить, наче під сталевою рицарською стопою. А часом у вузькій вуличці залунає весела пісенька народних акторів, яких називали рибалтами.

У цьому місті в гарну погоду завжди варто дочекатись вечірніх тіней, що все густішають. Того дня також слід було почекати, коли настане вечір. Тому що за планом, розробленим братами Кошмарик і Фунем Прекрасним для його знімальної групи та додаткових груп Краківського телебачення, операція мала початись о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин. Точніше — перший сигнал, який сповістив би, що того вечора й тієї ночі в Кракові щось відбуватиметься.

О дев'ятнадцятій годині Фуньо оголосив стан повної готовності. Той же Фуньо викликав у мене повагу (не вперше) ще до полудня. План дій, що його ми затвердили між десятою та одинадцятою (розмножений магістром в п'ятдесяти ксерокопіях, зроблених кишеньковим апаратом), Фуньо знав уже в уривках об одинадцятій десять. Ми екзаменували його двадцять хвилин. Він не зробив жодної помилки. Був спокійний, кмітливий і привабливий; тоді я вперше зрозумів, чому така славна дівчина, як Ганка, вийшла за нього заміж.

Зараз, о дев'ятнадцятій годині, всі групи вже розташувались на своїх місцях. Всі телекамери стояли націлені, мов дула, на ціль номер один. Об'єктиви камер були оснащені додатковими фільтрами, які придумали брати Кошмарик. Виготовив їх, звичайно, магістр Д. Г. Вернигора! Ті фільтри, на відміну від звичайних, які пом'якшують різкість світла, освітлювали об'єкт навіть пізно вночі.

Моя родина покинула мене. Власне кажучи, дійшло до розриву співдружності, який викликав я сам. Уся моя четвірка, а точніше (рахуючи й собак) уся моя шестірка, хотіла сьогодні розважитись спогляданням кольорової вистави, яку я їй обіцяв. Звичайно, я не пояснював принципу «Кольорових димарів». Замість цього я згадав про досліди Королівського морського інституту в Уппсалі. І сказав Анджеєві, який мав вести автомашину, з якого пункту Кракова буде все добре видно.

Всі четверо дивилися на мене так недовірливо, що мені врешті це не сподобалось.

— У чому справа, мої любі?

— Тату! Може, ти хочеш перевести Королівський морський інститут з Уппсали до Кракова? — спитала Агнешка.

— Чи навпаки… Краків до Уппсали? — спитав Анджей.

— Їдьте вже, — гримнув я, — бо запізнитесь! І, будь ласка, не жартуйте зі мною, бо я зумію знешкодити кожного з вас. Бабусі можу купити найголоснішу платівку естрадного ансамблю і ставитиму її, ввімкнувши найбільшу гучність.

— Боже! — шепнула бабуся.

— Кристині можу подарувати зібрання творів Гелени Мнішек[16],— вів я далі,— і читати їх уголос.

— Юреку, — промовила дружина таким тоном, що мені, хоч і гріло сонце, зробилося холодно.

— А дітям вистачить, коли випускатиму повітря з шин. Щодня вранці. Раз із передніх шин, раз із задніх. Ну? То що з цього буде?

— Краще нехай нічого з цього не буде, татусю, — сказала ніби ніжно дочка, — бо ми знаємо двох замаскованих хуліганів: один мого зросту, а другий — Анджейкового. Вони можуть завдати тобі неприємності. І взагалі…

— Я теж знаю тих хуліганів, — перебив я Агнешку. — В них добрі серця, й вони не скривдять мене.

— А якщо випадково?

— Їдьте! — вигукнув я. — У вашому розпорядженні близько шістдесяти коней. А в мене? В моєму мопеді ледве дев'ять старих зморених кляч. Їдьте! — повторив я.

І вони зникли!

В мене теж було мало часу, може, навіть занадто мало. Вже давно я пересів з автомашини на мопеда. Ми звали його «Добряком», бо в нього був надзвичайно лагідний характер. Я стежив, щоб він не був занадто швидким, бо, проїхавши більше п'ятдесяти кілометрів, Добряк і не збирався мандрувати під гору. Крім того, він був дуже розпещеним з технічного погляду. Якщо, наїздивши сто кілометрів, я не віддавав його до свого приятеля механіка, він починав поводитись непристойно. Дуже кашляв. Зупинявся серед поля. Вдавав, ніби дуже боїться дощу, корів і півнів.

Я зазирнув у блокнот, де записував Добрякові пробіги, і ніяк не міг пригадати, скільки я наїздив кілометрів після останнього візиту до механіка: сто чи сто дев'яносто. Якщо сто дев'яносто, то цього вечора я повинен буду робити пробіги на довгі дистанції. Інакше ображу чоловіка, який мене дуже цікавить.

Я сів на Добряка, закрутив педалями, мотор увімкнувся, і Добряк рвонув з місця, як у найкращі часи своєї молодості. У мене камінь спав із серця й покотився в один з розкопаних у Кракові рівчаків. На щастя, там нікого не було.

А я мчав на побачення з чоловіком, дуже подібним до мене своїми ім'ям, прізвищем, віком, зростом і вагою, зате цілком відмінним своїм кольором. Мене можна було вважати чорнявим і окатим італійцем чи греком. А він належав до так званого типу «свинячих блондинів». Зрештою, він сам так про себе казав.

Я встиг прибути вчасно. Він їхав просто з Варшави державним «Мерседесом-280 SEL»! Я плентав на Добрякові. Незважаючи на це, ми точно, навіть дуже точно розрахували. Я випередив пана Єжи не більше ніж на півхвилини.

Ми зустрілися на порозі кав'ярні Французького готелю. І перед тим як перейти до справ, які вже починали відбуватись і поволі, але успішно лихоманити ціле місто, — ми повинні були узгодити, по-перше, наші прізвиська (тому що в нас були однакові імена й прізвища), а по-друге, вирішити, чи вже сьогодні повністю включаємось в операцію, чи тільки після того, коли переглянемо зняті протягом дня кіноплівки.

Першу справу ми залагодили швидко: ще перед першою чашкою кави і першим тістечком. У «свинячого блондина» були веселі очі й велике почуття гумору.

— Справа ясна, пане Єжи! Будуть такі ситуації, коли хтось намагатиметься якнайшвидше згадати, хто з нас є хто. Ні кольору очей, ані шкіри ми не змінимо. Але що ви думаєте про волосся?

— Зараз я вам скажу, пане Єжи. — Я зміряв обвід його голови, а тоді пішов до телефону.

Коли мої п'єси ставили в театрах, я на репетиціях і навіть у день прем'єри найкраще почував себе в костюмерній, поміж електриків і техніків. Поміж тих людей мені було добре, тому я й приятелював з ними. А тепер виявилось, що завдяки давній дружбі за півгодини ми будемо мати дві однакові руді перуки.

— Пане Єжи, — сказав я, — трохи попудріть темною пудрою вашу шкіру «свинячого блондина»… Ой, вибачте! — збентежився я, а той пан Єжи надувся від сміху, як (прошу вибачити) свинячий пухир, а потім плеснув мене по плечі, аж стіна загула.

— Пане Єжи, — відповів він, — а ви знаєте, як мене звичайно називають? Як? Саме так, як вас: видатний курдупель.

Як мене?

— Саме так, як вас. Та все ж ви гарно придумали з цими рудими перуками й темною пудрою. Будемо тинятися тут і там, обидва з кудлами, наче червона морква. Ви будете зватись Єжи Рудий, а я — Єжи Рудавий.

— То ви будете зватись пан Рудавий?

— Еге ж.

— А я Рудий!

— Атож!

— А вам не здається, що це трохи несерйозно?

— Я вважаю, що це зовсім несерйозно.

— У зв'язку з цим я хочу вас про щось запитати.

— Будь ласка.

— Чи справа, яку ми невдовзі маємо залагодити, але залагодити дуже урочисто, не постраждає від цієї нашої несерйозності?

— Дорогий Рудий! Це справа не тільки урочиста… бо це взагалі сьогодні нічого не означає. Це справа, як по правді, найбільшої ваги. Не лише для Кракова, але й для всієї країни. І не тільки для нашої країни. Ви читали брошури Ярослава, Марека й того третього?